Василь Хмелюк малював оголені натури лише зі своєї дружини
– Незабутня доба! Хоч частенько всі ми були й без сотика при душі, зате мали повні кишені чудових ідей. А всі ті білі ночі. Неповторні часи, коли Париж навіть узимку був теплий. Не чужий, а наший. Коли в ньому творилося щось величне, – каже художник Василь Хмелюк під час відкриття своєї виставки 1967 року.
Він приїжджає до Франції із Чехії 1928-го. На запрошення знайомих, з якими навчався у Краківській академії мистецтв. Спить на цвинтарі Pеre Lachaise на могилах. А більшість часу гуляє містом і відвідує музеї. У них перемальовує картини та скульптури. За кілька днів відписує старшому братові Ількові: "Треба бути дурнем, щоб повернутись у Прагу". Знімає кімнатку в готелі, закуповує матеріали й береться працювати над картинами.
"Те, що готується протягом місяців, хочу скінчити за півтора тижня, – повідомляє братові у Прагу. – Якщо роботи приймуть, то це буде велика зарука моїх успіхів у Парижі. Це найбільша виставка, яку влаштовують завжди осінню. Має дуже строге журі. Образи маю подати зарамовані за чотири дні від сьогодні. Працюю від рання до смеркання. Оглядав різні галереї, був у Луврі. Джоконда! Венера Мілоська – золото".
Роботи Василя Хмелюка оцінюють схвально і приймають на виставку.
Ходить до ательє, де за 100 франків на місяць малює жінок із натури. Ввечері відвідує державну школу. Французьку мову вивчає за два місяці. Працює над ілюстраціями до "Тараса Бульби" та інших творів Миколи Гоголя для паризького видавництва.
"Речі гарні, в характері козацької доби, силу і шляхетність предків художник відчув якнайглибше", – писав український часопис "Тризуб".
Знайомиться із сусідкою Марією-Антуанеттою Шаперон. Вона із сім'ї художника, має графське походження. Одружуються. Більшість часу проводять за мольбертами. Марія-Антуанетта любить копіювати картини чоловіка і підписувати Chaperon.
У подружжя народжується син, який помирає через вісім днів. Спільне життя не ладиться. Багато сваряться. Батьки Марії-Антуанетти засуджують зятя. Він орендує собі окрему квартиру. За кілька місяців розлучаються.
Протягом 1930-х Василь Хмелюк щороку має персональні виставки. Більшість картин продає. Його полотна виставляють у галереях Марселя, Варшави, Лондона.
Постійно пише у Жмеринку, але відповіді з дому майже не надходять. У тих, що отримує, батько жаліється на здоров'я і передає вітання від молодших братів і сестри. Василь шле їм посилки з продуктами. Особливо багато відправлень робить у 1932–1933 роках.
"Не припиняю малювати, але продавати вже не спішу, – йдеться у листі в Жмеринку. – Слава поволі наростає, то може за пару літ і тисячі матиму. На паризьких виставках мої образи мають великий успіх серед знавців мистецтва. Коли б не криза, то вже б гроші пішли. А так живу, як бідняк – на даху. Пече сонце, але все одно працюю по 10 годин денно. Не кожного дня їсти доводиться як слід, бо якщо кілька дрібних франків заведеться, то купую фарби. Але немає чого нарікати – сам собі такий путь вибрав".
Під час Другої світової війни Василеві Хмелюку пропонує підписати контракт паризька галерея Durand-Ruel. З тих пір отримує постійні гонорари і працює лише на неї. Малює портрети, пейзажі й натюрморти.
У середині 1950-х у Парижі знайомиться із 15-річною Марією, донькою іспанця-чоботаря. Запрошує її бути натурницею, та погоджується. Відтоді малює оголених жінок тільки з неї. 1959-го одружуються. Художник потрапляє під вплив Марії і своїми картинами намагається задовольнити її смак.
"Марія була не пара Василеві. Вона – проста жінка, але дуже вперта. Держала чоловіка "під пантофлем", – згадував Ілько Хмелюк. – Брат не міг зробити ані кроку, ані рота розкрити без неї. Повтрачав добрі зв'язки й доступ до вищих паризьких кіл, куди його давніше запрошували. Кращі картини Марія відкладала для себе і виносила до своїх батьків. Там уже мала гарну збірку – біля 50 полотен".
Після одруження Василь Хмелюк все менше спілкується з українцями, навіть із братом. Живе у зведеному спеціально для митців будинку.
"Квартира на першому поверсі під номером 13 була відокремлена від майстерні Хмелюка подвір'ям, – писав дослідник українського мистецтва у Франції Володимир Попович. – У хаті затишно, бо далеко від вулиці і перед вікнами – зелені дерева. З подвір'я долітав спів птахів. Як на Париж – це було вигідне і гарно розташоване помешкання. Ніхто з наших тамтешніх малярів не мав такого. Невелике, але практичне і вишукано обставлене – старі, стильові меблі з темного дерева – щось у дусі іспанського ренесансу".
Попович протягом трьох років добивається зустрічі з Хмелюком. Багаторазово телефонує і постійно чує відмовки дружини: то її чоловіка немає, то він погано почувається.
"Мистець виявився більш як середнього росту, лисавий із сивиною на скронях. Мав рум'яне і гладеньке лице, з синіми та лагідними очима, – розказував Володимир Попович. – Хоч жінка його твердила, що її чоловік хворий – вигляд він мав здоровий. Хмелюк був дуже спокійний, поважний, говорив лагідно. Людина інтелігентна і чемна, часом усміхався, був певний себе. Нехотячи робив враження людини, яка, дійшовши до високого становища чи до великого майна, і на інших людей дивиться з деякою поблажливістю. Хмелюк умів справляти "шарм", і тому не диво, що з ним французи рахувалися. Дуже звертав увагу на форми в розмові. Коли у мене вирвалося слово "Зарицька", одразу поправив – "мадам Зарицька".
Галерея Durand-Ruel забезпечує стабільний заробіток і безбідне життя до 1972 року. Тоді – банкрутує. Василь Хмелюк впадає в депресію. Крім жінки, поруч не було майже нікого. Як згадував поет Богдан Рубчак: "Коли ми з Бойчуком готували антологію "Координати", я написав йому дуже шанобливого листа. Хотів отримати біографічні інформації. Він не відповів. Друзі, які жили в Парижі, оповідали, що Марія не зносила українців".
Коли Василь Хмелюк помирає, то дружина зачиняється з ним у спальні й не виходить. Ілько довідався про смерть брата через місяць.
Дипломат Юрій Кочубей згадував, що дружину художника по його смерті щонеділі бачили в українській церкві Святого Володимира. Дітей у них не було. Тому, коли її не стало, майно Василя Хмелюка розпродали на аукціоні.
"Хмелюк не тільки поет, він – перш за все – маляр. Маляр, що захоплений гарними формами і гарним змістом: ніжними густими й вишуканими почерками, що манять очі, а рука тягнеться, щоб їх попестити, як емалії старих майстрів. Його ім'я відоме великим закордонним колекціонерам, музеям у Лондоні і Стокгольмі. Вони горді тим, що мають образи Хмелюка", –
писав у журналі "Визвольний шлях" про відвідини виставки Василя Хмелюка в Парижі 1967 року оперний співак Мирослав Скала-Старицький (1909–1969)
3 поетичні збірки видав Василь Хмелюк у Празі протягом 1926–1828 років – "Гін", "Осіннє сонце" та "1928, 1926, 1923". Поетеса Марта Калитовська (1916–1990) писала: "Він був першим і чи не єдиним дадаїстом (дадаїзм – авангардистська літературна течія. Її представники заперечували будь-які принципи творчості. – Країна) в українській поезії. Навіть сам Михайль Семенко, якщо б знав Василя Хмелюка, то подав би йому правицю за новації в українській авангардистиці". У Парижі він писав мало і нічого не видавав. Лише 1966 року провів літературний вечір
Розлучився після смерті новонародженого сина
1903, 3 липня – Василь Хмелюк народився в селі Березівка, тепер у межах міста Жмеринка на Вінниччині. Батько Михайло був інженером і володів акціями місцевих товариств. У сім'ї були ще сини Ілько, Павло, Петро і донька Марія. Василь любив малювати. Коли йому виповнилося 9 років, батьки найняли вчителя і влаштували вдома "таке ательє, якого не мав ніде пізніше".
1920 – старший брат Ілько служить ординарцем генерала армії Української Народної Республіки Михайла Омеляновича-Павленка. Після завершення збройної боротьби, їде до Польщі і бере з собою Василя. Дізнаються, що помирає мати. Батько бере шлюб удруге. Василь у Кракові вступає до академії мистецтв. Там він запам'ятався художнику Яну Цибісу: "Хмелюк несміливий хлопець із круглим лицем та міною зіпсутої дівчини. Біда з нуждою".
"Дуже приємна робота щодня по вісім годин. Рисую вдень, ввечері, різблю також і ходжу на виклади анатомії, котра мене дуже цікавить, – пише Василь до брата Ілька, який подався у Прагу. – З грішми не кепсько, маю на два місяці. Не знаю лише, як далі буде. Бо жодного зарібку вистачаючого і сталого знайти не можу".
1923 – вступає на філософський факультет Карлового університету у Празі і відвідує заняття в Українській пластичній студії – малярський відділ Сергія Мако. Брати Хмелюки відкривають майстерню з фарбування хусток і рекламну фірму.
1928 – їде до Парижа й одразу бере участь у тамтешньому Осінньому салоні. Стає членом Асоціації незалежних українських митців – АНУМ, до якої входять Михайло Андрієнко, Микола Глущенко.
1932 – одружується і протягом року живе з художницею Марією-Антуанеттою Шаперон. Розлучаються після смерті новонародженого сина.
1939 – німецький магнат і колекціонер барон Генріх фон Тіссен запрошує Василя Хмелюка працювати до Швейцарії. Там малює картини для колекції вельможі. 1943-го дізнається про смерть батька. Того ж року укладає угоду з паризькою галереєю Durand-Ruel і повертається у Францію.
1959 – одружується з натурницею Марією. Мандрують Іспанією та Швейцарією. У французькому місті Мужен відвідує письменника Володимира Винниченка, який цікавиться живописом.
1972 – Durand-Ruel банкрутує. Василь Хмелюк працює дуже мало і розриває зв'язки з іншими художниками.
1980 – у Женеві відбулася остання персональна виставка Хмелюка. "Вона нагадує тим, хто, можливо, призабув, що Василь Хмелюк є одним із найкращих малярів його генерації, – пиcала паризька газета Le centre. – Відсутність у колективних маніфестаціях, байдужість до реклами – пояснюють частково це забуття".
1986, 2 листопада – Василь Хмелюк помер. Похований на паризькому цвинтарі Montparnasse.
2 
1
Коментарі