Михайла Грушевського не хотіли брати на роботу у Львівський університет через російське громадянство та православне віросповідання
"Перший виклад з давньої історії Русі професора Михайла Грушевського стягнув учора пополудні до салі львівського університету таке множество звичайних, надзвичайних і случайних слухателів, що в п'ятій салі не стало для них не то лавок, але й місця. І прийшлось в послідній хвилі визначити обширнішу салю три, до котрої й перейшли всі зібрані, – повідомляє львівська газета "Діло" 13 жовтня 1894 року. – Виклад, котрий зібрані вислухали з великою увагою і нагородили прелєґента гучними оплесками, зробив на всіх дуже добре і миле вражіння. Добре, тому що був видержаний від початку до кінця в тоні поважнім науковім. А миле, бо се перший раз довелось русинам почути такий виклад з історії своєї вітчизни з університетської катедри в рідній і гарній мові".
Університет у Львові – столиці коронного краю Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії – засновано 1784 року. На початках навчання вели латиною, згодом – державною німецькою мовою. 1876-го вийшло розпорядження, згідно з яким заклад мав повністю перейти на викладання крайовими мовами. Себто польською та українською – руською, як тоді казали. Польські кафедри почали витісняти німецькі. Організувати повноцінне навчання українською ніяк не вдавалося.
1891 року до австрійського парламенту потрапляють семеро українців-народовців. Одним з найактивніших стає історик Олександр Барвінський. Він видає багатотомну "Руську історичну бібліотеку", реорганізує Літературне товариство ім. Тараса Шевченка в Наукове. А ще – активно просуває ідею створення кафедри історії Русі перед галицьким намісником Казимиром Бадені та міністром просвіти Паулем Ґаучем.
У Галичині немає авторитетного викладача цього предмета. Політичні опоненти припускають, що Барвінський хоче очолити кафедру сам. Проте він пропонує кандидатуру Володимира Антоновича, професора Київського університету – тоді Російська імперія.
"Покликання професора Антоновича на сю катедру зустрічалося з різними трудностями і сумнівами, – згадує Барвінський. – Австрійські власті, котрі оцінювали персону професора передовсім зі свого консервативного і віросповідного становища, мали тут сумніви: чи можна на університет з виразним католицьким характером покликати професора православної віри, як до сеї справи будуть відноситися духовні власті в краю, професори університету, академічна молодіж й уся наша суспільність. Також із скарбового становища виринали тут певні сумніви щодо виміру плати професорові".
Про "виміри плати" Антонович ретельно розповідає у листі до Барвінського від 4 квітня 1893 року. Звертається французькою мовою: "Співпраця не повинна відбутися без нашої згоди. Якщо цього не буде затверджено, я зберігатиму пенсію, яку мені повернуть після державної служби – за 25 років. Я лише втрачаю частину пенсії, яку повернули б після 30 років праці, де мені залишилося допрацювати ще два роки. Підвищення, на яке маю право, нараховує 600 рублів в разі виходу на пенсію та 300 рублів моїй родині в разі моєї смерті. Гадаю, що буде цілком справедливо гарантувати таку ж додаткову суму після двох років виконаної служби у вашому університеті".
Влада дає дозвіл на заснування кафедри. Оскільки історії України як окремої дисципліни на той момент не існує, вона отримує формальну назву "кафедра всесвітньої історії з поглибленим вивченням історії Східної Європи". Заняття повинні розпочатися у жовтні 1893-го.
Проте Антонович не бажає перебиратися за кордон. Професорові скоро піде шостий десяток. Є проблеми зі здоров'ям, також проти переїзду його дружина. Антонович пропонує очолити кафедру своєму "найкращому ученику" – Михайлові Грушевському. На той момент йому 26 років, навчається на магістратурі.
"В глибокій задумі вид його робив сумовите й навіть трохи суворе вражіння, – згадує Грушевського тих часів його університетський товариш Олександр Лотоцький. – З глибоким поглядом очей і вже тоді довгою бородою, що ми називали її "бородою святого Онуфрія". Але як бував він серед людей, жива вдача його зразу відмінялася: на обличчю світилася характерна його усмішка – і юмористично-іронічна, і разом привітно-тепла. Усмішка та живі іскорки в очах робили цілком натуральний м'який, напівжартівливий характер бесіди, тим непомітно скрашуючи "гірке зерно" часом сухого вмісту розмови. Він завжди вмів вивести опонента, що заліз у безнадійні нетрі, з самого прикрого становища, і все завершувалося веселим сміхом, у якому не останню участь брав і сам "потерпимий".
Хлопець – так називають його старші викладачі – є одним із найактивніших діячів таємної українофільської організації "Громада". В його орендованому помешканні на розі вул. Тарасівської та Караваївської – тепер вул. Льва Толстого – розташована велетенська бібліотека. Грушевський не обтяжений сім'єю – батьки живуть у Владикавказі, а нещодавнє сватання до доньки історика та журналіста Василя Вовка-Карачевського – Марії – закінчилося відмовою.
Кандидатуру підтримує один із найповажніших діячів київської "Громади" перекладач Олександр Кониський. Втім, не без застережень. Він довгий час жив у Львові, тому добре знає тамтешні проблеми.
"Нічого мені запевняти вас, як би палко я бажав, щоб Хлопець поїхав, – пише Кониський до Барвінського восени 1893 року. – Але страшенно боюся, щоб за його жертву не віддячили йому у вас там обльованням. Будемо зовсім щиро й відверто говорити: ваші люди не переносять жодної конкуренції наших людей і звикли тільки нашими руками загрібати жар. А головна річ – звикли завжди і в усьому давати перед і перевагу своєму тільки за те, що він свій. І коли їм здається, що наш чоловік може хоч трохи шкодити своєму, то нашого можна тоді і геть! Хлопець – людина високочесна, гуманна, кротка і безмежно перейнятлива. А працювати доведеться йому серед егоїстів, у краю вельми здеморалізованому, де інтрига і капості поза плечима – річ звичайна, і де не мине він великих прикрощів. Отже, чи не зроблять ваші люди так, щоб він мусів тікати? На мою думку, се легко може статися".
Барвінський до останнього намагається переконати Антоновича. Той стоїть на своєму. Відкрити кафедру в запланований термін не вдається. Тільки 11 квітня 1894 року імператор Франц Йосиф І підписує рескрипт про іменування Михайла Грушевського "звичайним професором історії Львівського університету". Роботу має розпочати 1 жовтня. Є умова: мусить приїхати до Львова з науковим ступенем.
20 травня Грушевський складає останній магістерський іспит – з російської історії. Екзамен триває три години 45 хвилин. Кандидат розповідає про історіографію удільчо-вічового періоду й життя і діяльність Миколи Карамзіна. Отримує найвищу оцінку – "весьма удовлетворительно". Через два дні захищає магістерську роботу на тему "Барское староство".
"Вступив на кафедру і сам диспутант, привітаний гучними оплесками, – описує Олександр Лотоцький. – Трохи схвильований на початку, скінчив він своє вступне слово вже зовсім свобідно. З сивоголового факультетського ареопагу почав перший говорити професор Антонович, офіціальний опонент. Говорив він так сердечно й тепло, що й тепер мило згадувати ту промову. Схарактеризувавши наукове credo молодого вченого й бажаючи йому успіху в його дальшій праці, професор запитав пояснення на якусь дрібницю з дисертації – та на тому й скінчив своє опонування. Закиди інших опонентів теж не мали нічого поважного. Скоро декан, зібравши голоси присутніх вчених факультету, оголосив Михайла Сергійовича магістром історії. Гучні оплески довго не замовкали".
Ввечері в помешканні новоспеченого магістра відбувається бенкет. На вулиці гостей пригощають чаєм. Під грушами розкладають килимки. Далі – вечеря з тостами. Усі промовці розписані наперед. Програму дещо псує балакучий мовознавець Костянтин Михайльчук. Після кожної промови він додає свої дві.
– В університетській салі я дивився на портрет Миколи І, і в душі моїй мимоволі виникло радісне почуття морального задоволення, – бере слово Олександр Кониський. – От в присутності того, хто так тяжко наложив свою руку на українське слово, закинувши на заслання геніального поета України – Шевченка, се покаране ім'я промовляється тепер з повагою, як ім'я патрона наукової установи, а університетська колегія вінчає науковим титулом українця, що перейнятий тими самими національними українськими ідеалами, які вперше так виразно виявив Шевченко.
У вересні починаються збори до Львова. Найбільша проблема – перевезти бібліотеку. Зробити це самотужки Грушевський не встигає. Доручити комусь сторонньому – не хоче. Допомогти товаришеві викликаються студенти Олександр Лотоцький і Сергій Липківський. Укладання книжок забирає більше двох днів.
29 вересня 1894 року Михайло Грушевський прибуває до Львова. Оселяється на вул. Длуґоша – тепер Кирила і Мефодія – за кілька десятків метрів від університетського будинку. Це помешкання відшукав Олександр Барвінський. Наступного вечора відвідує виставу українського театру.
Першу лекцію читає 12 жовтня. На ній присутні не тільки студенти, а й посли до парламенту Олександр Барвінський і Анатоль Вахнянин, професори Омелян Огоновський (помре через два тижні) та Людвіг Фінкель, викладачі української гімназії й учительської семінарії, редактори кількох часописів. Присутні нагороджують викладача бурхливими оплесками.
– Я перейшов філологічну школу і з неї міцно витвердив принцип – nemini credere (з латині – не довіряй нікому. – Країна), – завершує лекцію Грушевський. – Завше шукати і ніколи не задовольнятись, не сподіватись, що посів цілком усю істину, так, що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі неможлива, абсурдна. Наука – се непереставний скептицизм. Не той недужий, немічний, що зостається при самім аналізі, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворящий скепсис, що веде за собою слідом роботу синтетичну. Через те всякий догматизм в своїй науці я вважаю непотрібним, всяке juratio in verba magistri (довіра до слів учителя. – Країна) – неможливим. Того духа висліду й критицизму хотів би я у своїх співробітниках-слухачах якнайбільше і бажав би щиро, щоб з ним вони приймали моє слово нехитре.
"Одна з найбільших саль університетських ледви помістила громадно зібраних, майже виключно руських слухачів, між котрими бачили ми і чимало поважних старших людей, – звітує часопис "Правда". – З щирою і сердешною радістю вітаємо молодого професора, що приніс своїми цінними працями науковими нові надії для нас, для руської науки і молодого покоління. Вітаємо як втілення національної і культурної спільності і одноцільності України-Русі. Історична наука, котрою кермуватиме наш професор, не тільки оживить і зміцнить національну свідомість молодого руського покоління, але й усуне не один скривлений несвідомістю або недоуцтвом погляд і вкаже справдешню, просту і биту дорогу національному розвиткові українсько-руського народу".
Наступні заняття також проходять у переповнених аудиторіях. Напередодні кожного преса подає анонс лекції, а наступного дня публікує короткий звіт. Повідомлення подібні одне на одне: "Вчорашній відчит професора Грушевського зібрав значне число осіб, між ними багато пань", або "Публіки зібралося дуже багато, були й женщини".
"Світ про нас не знав. Російські вчені натягали так історію, що київські часи нашої державності зв'язували зі своїм народом. Замість починати свою історію від організації московського князівства, вони влучували й Володимира Великого, і Ярослава Мудрого, і галицьких визначних князів, як ось Ярослава Осьмомисла, та галицько-волинських, як ось Романа та Данила – до своєї історії. Отак вони сплутували наших князів зі своїми, потім про нас нічого не говорили аж до часу, коли Хмельницький відірвав Україну від Польщі. Михайло Грушевський спростовував цей московський погляд. Він виразно довів, що київський період історії – це наш, український, а москалям треба починати свою історію від основин Московського князівства", –
Іван КРИП'ЯКЕВИЧ (1886–1967), історик, учень Михайла Грушевського
1279 студентів навчалися у Львівському університеті на початку 1894/1895 навчального року. 422 з них були українцями, решта – поляки та євреї
Збудував собі вілли у Львові та Криворівні
1866, 29 вересня – Михайло Грушевський народився в Холмі, тоді – Російська імперія, тепер – Польща. Батько Сергій Грушевський – викладач у греко-католицькій гімназії. Мати Глафіра Опокова – донька священика. Через три роки родина переїхала до Ставрополя, пізніше – до Владикавказа. Закінчив гімназію у Тифлісі – тепер Тбілісі.
1886 – став студентом історичного факультету Київського університету ім. Святого Володимира. Навчався під керівництвом Володимира Антоновича. Перші роки присвятив виключно науці. Зробив це свідомо як покарання за те, що не отримав у гімназії золотої медалі. Згодом вступив до таємної українофільської організації "Громада".
1894 – очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи Львівського університету. Фактично читав власний курс з історії України. Також був головою історико-філософської секції та Археографічної комісії Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, пізніше – головою НТШ.
1896, 26 травня – в Скалі – тепер Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області – взяв шлюб з Марією Вояківською. Збудували собі віллу на вул. Святої Софії у Львові – по сусідству з Іваном Франком, а також у карпатському селі Криворівня.
1905 – після революції більше часу проводив у підросійській Україні. Став співзасновником підпільного Товариства українських поступовців. З початком Першої світової війни 1914 року арештований. Відбував ув'язнення у Лук'янівській тюрмі в Києві та в Симбірську. Звільнений завдяки клопотанням російських учених, перебрався до Москви.
1917, 20 березня – після Лютневого перевороту в Петербурзі обраний головою Центральної Ради – представницького органу українських товариств у Києві. 20 листопада проголосив створення Української Народної Республіки, а 24 січня 1918 року – її незалежність від Росії. Після поразки визвольних змагань навесні 1919-го переїхав до Праги, а потім до Відня.
1924 – повернувся до Києва. Очолив Археографічну комісію Всеукраїнської академії наук, стає дійсним членом Академії наук СРСР. Через кілька років проти працівників ВУАН почалися репресії. Грушевський переїхав до Москви.
1934, 24 листопада – помер у Кисловодську, Ставропольський край, Росія. Перебував там на курорті. Причина смерті – невдала операція з видалення карбункула. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
6 
1
Коментарі