Ексклюзиви
Вівторок, 17 липня 2012 12:48

Поет Олег Ольжич загинув від тортур у нацистському концтаборі

"Я не раз задумувалася, як може існувати істота, яка не їсть, не п'є, не спить, – розповідає про поета Олега Ольжича його дружина Катерина Білецька у мемуарах, опуб­лікованих 1985­го. – Я навіть не була певна, чи Ольжич потребував дихати або доторкатися землі, коли ходив. Від нього випромінювало якесь надземне хвилювання. Він мав якусь чарівну міць, якою заворожував своє оточення. Мені треба було майже цілого року, щоб я побачила перший раз, що він бере страву до уст. Весною 1941 року, коли він приїхав із Кракова до Праги, і ми зустрічалися майже щодня, Ольжич перший раз признався, що він дуже голодний. Ми зайшли до кафетерії­автомата на Вацлавській площі, де він замовив собі картоплю і ще якусь городину. Я дивилася і не вірила своїм очам! Він їв так, як усі люди!"

Одягався скромно, недбало, не любив носити краваток – волів комір сорочки викладати поверх коміра піджака. "Звичайно мовчазний, висловлювався коротко й уривно, у розмовах міг вставити якийсь вислів, що його після повторювали й цитували. Міг сидіти в якомусь куті серед товариства, витягнути вперед довгі ноги в погано чищених черевиках і читати, а то й навіть писати на коліні свої шкільні завдання чи університетську іспитову працю", – розказує про Ольжича письменник Улас Самчук у спогадах "Лицар без страху й догани". Дуже любив співати, мав ідеальний слух, але не мав голосу.

Пишався тим, що був киянином. Визнавав і виконував єдиний танець – імпровізований гопак "київський".

Був високий, стрункий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту. Чемний, але різкуватий. "Світла кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м'якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу, і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу", – згадувала Марина ­Антонович­Рудницька – перше кохання Ольжича.

Навчаючись в університеті в Празі, він часто до неї ­забігав. Бувало, спізнювався на потяг, лишався там ­ночувати. "У нашому тісному помешканні для гостей залишалася вільна тільки вузька і коротка канапа з ­досить високими поручнями, – згадувала. – Бідному довго­телесому Олегові доводилося складатися в три погибелі, щоб у ній уміститися. Вранці, простягаючи закам'янілі м'язи, пояснював, що таку позу в археології називають "похорон зі скорченим кістяком".

Згодом він здобуде ім'я в археології. Та на початку студентського життя не завжди заглиблювався в навчання, воліючи погуляти в колі друзів. "Коли ж нарешті, Олег, ти перебореш свою безволість і рабство розуму перед найдрібнішими бажаннями? – дорікав йому батько в одному з листів 1926­го. – Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам зробив? Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою. Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і ти – птах! Хоч, по суті, безкрила курка, бо крила має тільки той, хто має сильну волю: твердо, непохитно, незломно іти вперед до наміченої мети. Твій шлях – шлях п'яниці, коли останній вертається додому. Ти щохвилини зломуєш просту лінію, ти щохвилини спиняєшся на дорозі, вливаєшся в юрбу, плутаєшся серед неї, ловиш разом з нею ґави і губиш свою провідну зірку. Хіба не час вже покінчити з латиною, хіба не можна було до цього часу хоч на 1/3 знати англійську мову…"

Перший­ліпший вірш батька, поета Олександра Олеся, Олег – сам поет – міг процитувати з будь­якого рядка. Але вважав, що Олесева поезія – "для гімназисток і телефоністок", а "батько обурювався оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина", – твердить Марина Антонович. Доходило до того, що вони не розмовляли, а спілкувалися за допомогою листів і записок.

"Військом незримим поневоленої нації" жартома називав Олег Ольжич Організацію українських націоналістів, куди вступив 1929 року. Очолив у ній Культурну референтуру. Вона виконувала ідеологічну, освітню, видавничу та пропагандистську функції. Видавала газети й журнали. Допомагала українським інтелектуалам – шукала їм роботу в еміграції. 1936 року Олег знайомиться з тодішнім керівником ОУН Євгеном Коновальцем. Коли після його вбивства організація розколюється на радикальних бандерівців і поміркованих мельниківців, залишається на боці полковника Андрія Мельника.

Напередодні Другої світової Ольжич поринає у політику. З початком німецько­радянської війни перебирається до Кракова. Звідти керує підготовкою мельниківських похідних груп в Україну. "Ольжич ні на хвилину не ­спочивав, – згадував про ті часи його соратник Олег Штуль­Жданович. – Культурна референтура мала, перейшовши на землі, зв'язатися там з діючими українськими націоналістичними силами й посилити боротьбу за душу народу, за організованість нації до боротьби за незалежність". Із Кракова він переїжджає до Львова, а звідти в складі похідної групи вирушає до Києва.

У липні зупиняється в Житомирі. "Я став на землю, яка споконвіку була нашою, – пише звідти Катерині Білецькій, – прийшов у місто, яке привітало мене, наче рідного. Люди тут чудові. Вивчив пару нових пісень. Жнив нема, скрізь бур'яни й незорані поля, але земля чорна й багата".

До Києва прибуває відразу після здобуття його німецькими військами – 19 вересня 1941-го. "Зустріч з Ольжичем відбулася в мешканні при Караваївській вулиці, 12, у будинку, що прилягає до парку Шевченка, – згадував про побут прибулих мельниківців учасник похідних груп Яків Шумелда. – Зустріч почалася зі скромної ­вечері… Складалася вона з кількох шматків хліба, "тюльки", печеної сої та чорної кави".

Ольжич ініціює створення в Києві 5 жовтня 1941­го Української національної ради – громадського центру, який очолив професор Микола Величківський. За своєю структурою та політичною спрямованістю вона нагадувала Центральну Раду 1917–1918 років. До неї увійшли члени різних політичних напрямів – від гетьманців до націоналістів.

Мета УНР – налагодити культурне життя серед місцевої інтелігенції. Німецькій владі це не подобалося. ­Наприкінці 1941­го вона починає громити мельниківське підпілля. Коли ж на початку 1942 року в Бабиному Яру розстріляли поетесу Олену Телігу, яка теж прибула до Києва з мельниківцями, Олег Ольжич ледь не впадає в депресію. "Він носив на собі тягар вини за смерть ­Олени Теліги та її чоловіка Михайла, – пише Катерина ­Білецька. – Він також переживав розстріли інших, які загинули під час походу на Схід".

Смерть наступала йому на п'яти. Він не боявся вмерти, але хотів залишити нащадка. Тому, коли 1943-­го німці посилили арешти українських націоналістів, вирішує одружитися. Під вінець веде молодшу на 13 років Катерину Білецьку. Друзі називали її Калинкою. Він знав її з 5­-річного віку. Тривалий час вони не бачилися. Зустрівши Катерину в Празі 1940­-го, Ольжич закохався. Вона почала працювати у Культурній референтурі.

2 серпня 1943 року молодята вінчаються в церкві. Олег бере зі свідків і дружини клятву, що мовчатимуть про одруження до завершення війни – щоб Катерина не зазнала переслідувань. Живуть вони у різних квартирах. На людях удають, що не знають одне одного.

"Залишився мені в пам'яті випадок, коли, прийшовши з міста, я застала Ольжича в кімнаті, де я мешкала, з повним ротом сирої гречаної крупи, – згадувала Калинка їхнє подружнє життя у Львові. – Він, бідний, не міг слова промовити, а в очах хитро­винуватий усміх. Мені стало його шкода, думаючи, що він голодує. Але, ковтнувши кашу, Олег запевнив мене, що він дуже добре харчується там, де він живе, тільки йому вельми смакує сира гречка, яка нагадує горішки… Не дивлячись на те, що Ольжич так страшенно старався в моїй присутності бути життєрадісним, веселим та жартівливим, в останні місяці 1943 року його очі мали помітні відблиски страху. Неспокій істоти, яку оточено з усіх боків. Раз він сказав: шукає його ґестапо, шукають комуністи, навіть українці мають його на списку". За мельниківцями полювали і свої – бандерівці.

Коли німці в січні 1944-­го ув'язнили голову Проводу українських націоналістів Андрія Мельника, Ольжич стає на його місце. Передчуваючи недобре, відправляє вагітну дружину в Прагу до батьків. А 25 травня його арештовують на приватній квартирі у Львові. Після кількох допитів у місцевому ґестапо відправляють до Берліна. Звідти – до концтабору Заксенгаузен. Садять у камеру №14 у спеціальному бункері. Приковують ланцюгами. Можна зробити лише чотири кроки в один бік і чотири – в другий.

З ув'язненими лідерами ОУН, які сиділи в концтаборі, німці вели політичні переговори. Олега натомість жорстоко катують. Останній допит відбувається 9 червня 1944-­го. Уночі непритомного Ольжича приносять до камери. Наступного ранку наглядачі бачать, що арештант – мертвий. О 19.45 його тіло відправляють до крематорію.

На десяті роковини смерті Ольжича у Вінніпезі в Канаді український політичний діяч і публіцист Володимир Мартинець сказав:

Коли Пушкін хотів приєднатися до декабристів, вони його не прийняли, щоб не ризикувати життям такої людини. А ось ми цього не зробили з Ольжичем

Дослідження з археології досі не втратили цінності

Під час навчання в університеті Олег Ольжич спеціалізується на археології й історії мистецтв. Ще в студентські роки розпочинає самостійні розкопки – на галицькому Поділлі. ­Досліджує колекції в музеях Львова, Кракова, ­Праги. За працю "Неолітична мальована кераміка Галичини" 1930-го отримує докторський ступінь. Знав дев'ять мов.

Після університету Ольжич улаштовується асистентом на кафедру археології Українського вільного університету. Співпрацює з відділом археології Чеського національного музею в Празі. Основна тема його досліджень – пам'ятки трипільської культури в Західній Україні. Після розкопок в Україні, Чехії, Румунії його запрошують до Югославії в експедицію, організовану американськими вченими. У першій половині 1930-х кілька разів їздить на Галичину та Буковину, де вивчає пам'ятки енеоліту й виконує самостійні археологічні роботи.

1936-го Олега запрошують до Рима для наукової праці. А за два роки – до США, прочитати курс лекцій. Друкує фахові матеріали в журналах Сполучених Штатів, Англії, Австрії, ­Німеччини, Югославії.

1937-го – найвищий злет наукової кар'єри ­Ольжича-археолога. Під опікою Природничого музею у Відні виходить його "Шипинці. Мистецтво та знаряддя неолітичного селища" – дослідження трипільського поселення на Буковині. Учений розробив періодизацію трипільських пам'яток Дністровського регіону. Її основні положення досі не втратили цінності.

"Пізнав я досить добре американців і сербів. Даремно ти, Бубо, нарікаєш на українців. У колишній Росії, на мою думку, культура інтелігенції стояла найвище. Маю на увазі дійсну культурність та аристократизм. І українські емігранти­козаки стоять вище за американських інтелектуалів. Придивившись до німців, а тепер американців, я все більше починаю цінити наших людей і наше життя"

З листа Олега Ольжича до батька від 13 жовтня 1932 року

Син Ольжича народився по його смерті в концтаборі

1907, 22 липня – Олег Кандиба народився в Житомирі. Батько в українській поезії мав псевдо Олександр Олесь. Мати, Віра Антонівна, була вчителькою французької мови та педагогіки. 1909 року родина переїздить до Києва, оселяється в Пущі-Водиці. Олег почав вільно читати на третьому році життя, а в п'ять написав п'єсу з козацьких часів і сам її проілюстрував. Добре малював, грав на піаніно та скрипці.

1919 – батько виїжджає з Києва до ­Будапешта, отримує там посаду культурного аташе в представництві Української Народної Республіки. ­Дружина з сином залишаються в Україні, що вже була під більшовицькою владою. Олег навчається в середній школі в Пущі-Водиці. Сумує за батьком, замикається в собі.

1923, січень – Олег із матір'ю прибувають до Берліна, а звідти, ­разом із батьком, перебираються до Чехо­словаччини. Родина оселяється неподалік Праги. Наступного року складає на "відмінно" іспити про ­середню ­освіту. Вступає на літературно-історич­ний факультет Карлового університету в Празі. Навчається там до 1929 року.

1930-і, початок – заявляє про себе як поет. Пише під псевдонімом Олег Ольжич – від "син Олега", згаданого в літописах київського князя. Друкується в українських виданнях, що виходили у Львові та Празі. Автор поетичних ­збірок "Рінь" (1935), "Вежі" (1940) та посмертно виданої "Підзамче" (1946).

1944 рік, 22 липня – невдовзі після звістки про смерть сина помирає Олександр Олесь. А 31 липня народжується син Ольжича. Дружина називає його на честь батька Олегом і, виконуючи волю покійного чоловіка, записує немовля на своє дівоче прізвище. По завершенні Другої світової оприлюднює шлюбне свідоцтво, і хлопчик отримує батькове прізвище – Кандиба.

Катерина Білецька із сином по ­війні виїжджає з Чехословаччини до ­Канади. Працює у Вінніпезі, а з 1954 року – бібліотекарем у Торонт­ському університеті. Засновує дитячий театр "Бабусина казка", займається літературною, громадською і благодійницькою роботою. Померла 1996-го в Оттаві.

Олег Кандиба по закінченні університету отримав диплом інженера прикладної фізики. Досі працює за фахом.

Зараз ви читаєте новину «Поет Олег Ольжич загинув від тортур у нацистському концтаборі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

12

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода