"Партизани сиділи в кущах, а людей палили"

Радянські диверсанти навмисне підставляли цивільне населення під окупаційний терор

– Партизани вбили німецького офіцера. Він під лісом так і валявся, доки не приїхали з города та не забрали, – ­згадує Петро Середник із села Гута Глухівського р­ну Сумської обл. – Потім нємци пригнали отряд поліцаїв, якраз на 8 березня 1943 року, і давай палити Гуту. Партизани в лісі сиділи і носа не висовували. Сиділи в кущах, а людей палили.

Того дня в Гуті згоріли 79 дворів, загинули 160 людей. ­Петрові Середнику було тоді 6 років. Він дивом уцілів, і розповів про ті події улітку 2008­го. Ми з колегами­істориками об'їжджали райони, де за німецької окупації радянський партизанський рух був особливо активний. Під час кількамісячної експедиції інтерв'ю брали передусім у старожилів, які були очевидцями тих подій.

– Страх який був: і нємци, і поліцаї, і партизани – всє б'ют. Хати і ноччю, і вдень горять, – розповідала Уляна Рябцева 1917 року народження із села Сопич Глухівського району Сумської області. – Нємци палілі, от'єзжалі – партізани палілі. Полсєла у нас спалілі.

– Поліцаїв боїшся, партизан боїшся, – свідчив Іван Чугун, 1930 року народження із села Землянка, що в цьому ж районі. – Ми в хаті зробили спеціальний хід – викопали тунель аж в огороди до кущів. Тільки хто вночі грюкає у шибку, ми бігом до тунелю і з кущів наблюдаємо, що вони там творять. Коли відкриєш, можуть побити або і застрілити – і одні, і другі. Партизанам не даси їжу – звинуватять у пособнічестві окупантам і розстріляють чи хату спалять. Даси – люди ­докладуть німцям, ті заберуть до Глухова і заб'ють, або всю сім'ю в домі живйом спалять… У партизани підеш – сім'ю ганяють поліцаї, в поліцію – партизани. От таке життя було.

– Партизани через наш хутор постоянно їздили. Дарма що свої – людей мучили не менше поліцаїв і ­фашистів, – ­стверджувала Юлія Отрощенко, 1931 року народження, із села Лозовий Ічнянського району Чернігівської області. – Як приїдуть продукти брати, так не дай Бог язиком лишнього ляпати, зразу виведуть надвір стріляти. По ночах постійно по коморах лазили – продукти брали в людей. У сусіда хата під лісом була, кожну ніч хтось у коморі хазяйнував. Він якось не витримав, вийшов і почав стидати: мовляв, що ж ви робите, сукіни діти. Так вони пустили пулю в лоба та й пішли. А хто то був – партизани, ­поліцаї чи бандити – ніхто й не знає, вони ж усі ходили по ночах. До нас якось партизани постукали, мати відчинила, дала їм їжі, одяг. На ранок прибігають поліцаї – хтось заложив – чуть не розстріляли.

"Попереджаю населення сіл Гути Студенецької, Перелюба, Тихоновичів і Корюківки, що коли воно не припинить зв'язків із партизанами, названі села будуть спалені, а їх мешканці розстріляні", – погрожував у наказі в лютому 1943 року комендант селища Корюківка на Чернігівщині. ­Серед узятих в заложники були сини колишнього голови колгоспу Феодосія Ступака – командира взводу в партизанському з'єднанні Олексія Федорова. Ступак ініціював захопити Корюківку. У ніч на 27 лютого 1943­го партизани напали на гарнізон, що складався переважно з угорських солдатів. До обіду його розгромили й захопили селище.

"Взято в полон чотирьох мадярів і одного німця – колишнього залізничного майстра з Дрездена, – 2 березня звітував радіограмою до Москви Микола Попудренко, заступник Федорова. – Захоплено документи управи комендатури. ­Визволено 97 в'язнів, приречених на смерть. ­Цього ж дня друга група Лисенка знищила кущовий гарнізон жандармерії. Убито 18 жандармів, взято два ручні ­кулемети, 12 г­винтівок. Роздано сім'ям 220 тонн зерна, взято 100 свиней з відправного пункту. Розігнано поліцейські стани". В операції загинули троє партизанів, серед них і Ступак. ­Дітей його врятували і відправили літаком до Москви.

"Після того як зробили операцію на Корюківку, німці 1 березня оціпили кільцем селище і почали палити хати і стріляти всіх, хто попаде під руку, – записала в ті дні у щоденнику Марія Скрипник, помічник комісара з комсомолу в з'єднанні Федорова. – Перше почали бити і палити на Клину. Заганяли з усіх хат в одну, приходив німець, розстрілював чергою автомата, а потім запалював, і стояли, коли зовсім не догорить хата… У церкві піп зібрав до 500 чоловік, думали, що спасуться, стали Богу молитися, німці зайшли, перебили усіх з автоматів і попа убили".

1–2 березня 1943 року в Корюківці знищено коло сами ­тисяч жителів. Це наймасштабніша каральна акція супроти ­цивіль­ного населення у Другій світовій. У білоруському селі ­Хатинь, спаленому через три тижні, загинули 149 людей. ­Історики встановили, що карателів, які здійснювали в Корюківці "­акцію відплати" за розбитий військовий гарнізон, було приблизно 300–500, а в 12 загонах партизанського ­з'єднання ­Федорова на початку 1943­го – від 3500 до 5400 бійців. Коли знищували Корюківку, більшість із них базувалися у сусідніх селах.

В Українському штабі партизанського руху добре знали про тактику нацистів перекладати вину за диверсії "народних месників" на мирне населення. Знали й у ЦК КП(б)У, який курирував диверсійну роботу, що каральні загони палили разом із людьми не лише села, де допомагали партизанам, а й ті, біля яких відбувалися бойові акції. Та жодного разу радянське командування навіть формально не закликало підлеглих бодай коригувати бої і диверсії так, щоб не підставляти мирне населення під окупаційний терор. Навпаки: нерідко партизани навмисне його провокували. Як­от у Миронівському районі Київської області в травні того ж 1943­го:

– Ми вирішили зробити операцію в Ходорові. Нам необхідно було там зруйнувати зв'язок, знищити склади зерна і продовольства, не рахуючись із тим, що населення можуть розстріляти, – не приховував командир загону з'єднання ім. Чапаєва Анатолій Янцелович. – В іншому селі ми могли б цього і не робити. Але це розташоване в дачній місцевості, населення займалося спекуляцією, активно співпрацювало з німцями. Ми вирішили: якщо і постраждає частина невинних людей, то в основному вони допомагали німцям, там було багато куркулів, нетрудових елементів.

Цю розповідь журналіст Олександр Береза записав у лютому 1945 року для документального збірника про окупацію. Та запис ніде не був надрукований, осів в архіві, де зберігається досі, – у ЦДАГО України.

– Коли нас палили, наша хата остання горіла, – розповів згаданий на початку Петро Середник. – Так німець зайшов і говорить: "Матка, ховай кіндеров". А поліцаї, що нас палили, п'яні були. Мать нас у погребі сховала – вони ­п'яні по погребах не лазили. Ось баба Катька живе, так її мати розказувала, що поліцай убив двоїх, виводить із хати слєдующих, а німець забрав їх і говорить: "Не надо, я сам". Завів їх за копиці, стрельнув поверху і каже: "­Лягай", – і так її спас.

Розташоване біля лісів село Раска Бородянського району Київської області карателі спалили дотла 11 квітня 1943 року. Сюди часто навідувалися партизани колишнього поліцая Івана Хитриченка, який командував Київським з'єднанням ім. Хрущова.

– Вивели всіх людей за село метрів 100 від кладовища. Поставили строєм і водили групами по 10 чоловік і розстрілювали, – згадував Микола Кур'ята. Того дня загинули його 487 односельців. – Переді мною пішов мій брат Євген з сім'єю – четверо дітей у нього було. Потім ми з дружиною. Там був перекладач німець­емігрант, жив у Тетереві. Він до війни ходив до нас у Раску гулять… Коли нас привели, він говорить: "І ти тут?" Говорю: "І я, і дитина з дружиною тут". Він забрав за руку мою дитину і нас із жінкою відвів у сторону. Сказав німцям, що ручається, що ми не маєм ніякого відношення до партизан. Сиділи ми з дружиною біля забора і дивилися на всі ці ужаси. Перекладач цей спас біля 50 чоловік – за всіх поручився. Фамілія цього німця – Леонід Гайн. Після цих розстрілів партизани Гайна поймали – троє їх було. Розділи наголо, поклали на пол і один розрізав йому груди до низу живота скільки можна було…

Були у нас в селі два брата Юхимовичі. Так один був помічником старости, другий – у партизанах з'єднання Івана Хитриченка. Вони, бувало, зійдуться в домі і ну сваритися. ­Той, що був помічником старости, завжди говорив: "Скоро будеш доганяти свого Сталіна". А той відповідав: "Дивись, бо скоріше будеш ти драпати за своїми фріцами, аж п'яти свєркатимуть". Тоді багато таких родинних трагедій було.

– Наші з нємцами їздили і показували, кого палить, хто родини партизанів, – розповіла Олександра Головач, 1929 року народження, із села Шевченкове Глухівського району Сумської області. – Ось у нас в Полосках поліцай жестокий був, їздив вказував кого палити. Так його інший поліцай убив, і сам ушол в партизани. Одних палили, інших били, а ми сиділи в страху і носа боялися висунути надвір. Поліцаї були різні – одні хорошиє, другіє – скоти. Партизани, коли приходили потім, забирали поліцаїв, і також убивали. Вот тут у нас в сусідній хаті у кума гулял з вечора під Крещеніє поліцай Хведченко. І говорить: "Ой, щось у мене так душа тьохкає, буду ночевать тут". А кума йому: "Іди додому". Не пошол, льог на лежанку спати. Потом атакували партизани хату і підстрелили його. Він тікав, просився вночі в хату до лісника. Той не пустив, бо боявся, що сім'ю постріляють. Партизани догнали й убили. Він хороший був, людям нічого поганого не робив, але ніхто не розбирався – шльопнули і все.

– У нас у Глухові біля німців був один переводчик, помагав партизанам – передавав різні дані, – зауважував уже згадуваний Іван Чугун. – Так коли прийшли наші, він у Глухові прийшов на мітинг, а один партизан із криком: "Ах ти, німецький прихвостень, дітей наших катував!" – застрілив його. Йому сказали, що він допомагав партизанам, – уже було пізно. Що ж поробиш – війна

"Не виключено, що ­провокування нацистського терору в очах ­радянського керівництва було ­взагалі головним завданням радянських диверсійних, ­бойових і терористичних формувань. Адже конкретні результати їхньої ­діяльності – кількість ­убитих окупантів, колабораціоністів і ­знищених або пошкоджених ­об'єктів – у багато разів менші від тієї кількості ­представників мирного населення і матеріальних цінностей, які знищили нацисти в ході "анти­партизанських ­операцій", –

російський історик Олександр Гогун у книжці "Сталинские командос.

Украинские партизанские формирования, 1941–1944"

×