28 вересня 1873 року в Києві відбулося екстрене засідання Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. На нього поміщик-українофіл Григорій Ґалаґан привіз із села Сокиринці на Чернігівщині, де мав маєток, сліпого кобзаря Остапа Вересая та його дружину Пріську. Послухати його зібралися близько сотні людей. Спочатку Олександр Русов — статистик, етнограф, фольклорист і громадський діяч – прочитав доповідь "Остап Вересай, один из последних кобзарей малорусских" про життя сліпця й твори, які він виконує. Розповів, зокрема, і про історію одруження кобзаря з удовою Пріською Сенчук.
Вересай знав її іще дівчиною — бувала на вечорницях, де він грав. Співуха й танцюристка Пріська припала йому до душі. Але вона вийшла заміж. Коли ж Вересай довідався, що овдовіла, залишившись зі сліпою донькою й малим сином, став її сватати, "щоб було кому доглядать". Зносив до неї все, що заробляв. Удова нічого собі не брала.
— Було, прийду до неї, стою та й співаю під вікном чи під двер'ю, — цитував Русов оповідь Вересая. — Вона каже: "Не ходи ти до мене: сором мені од людей! Іди к чортовому батькові!" А я їй: "Не жени ти мене, матері твоїй біс! Іди за мене заміж, не одказуй!" А сам плачу.
Після семи років сватання Пріська таки погодилася вийти за кобзаря, щоб "де-небудь, бува, у шинку не вбили".
— Ох, одружила мене з цим дідом його бандура, — казала згодом. — Як прийде сватати, до й вижену; а як заграє на бандурі — до й заверну!
Після виступу Русова кобзар виконав думу "Про втечу трьох братів з Азова" і два танці — "Козачок" і "Щиголь". Далі композитор Микола Лисенко виголосив реферат "Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем". Підкреслив, що за оригінальністю музичної форми йому "у нас нема суперників". Наостанок Вересай виконав думу "Про Хведора Безродного". Етнограф Павло Чубинський — автор вірша "Ще не вмерла Україна", який під час засідання був "правителем дел", записав резолюцію: "Определили: выразить референтам и певцу благодарность, о чем записать в протокол".
Наступного року кобзар виступає в Києві на III Археологічному з'їзді. Начальник жандармського губернського управління рапортує начальству: "Доставлений у Київ старець-бандурист Остап Вересай своїми піснями і типовим виглядом немало сприяв збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік".
Іще через рік Микола Лисенко й Павло Чубинський везуть співця до Петербурга. Там він виступає на засіданні Російського географічного товариства, у Музеї етнографії та старожитностей, у залі Шляхетного зібрання. На сцену останнього його вивела 50-річна дружина в українському народному вбранні. Репортера "Санкт-Петербургских ведомостей" вразила краса її обличчя, гордовита постава та шляхетна поведінка. "Приведений був до залу зібрання сліпий малоруський бандурист Вересай, — писала газета
4 березня 1875 року. — Середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, лише борода здавалася дещо сивуватою. Родом із Полтавської губернії, колишній кріпак, одягнутий у малоруську чумарку, підперезаний червоним поясом. Бандура на шнурку через спину… Як сліпий він не бачив, що очі всіх звернуті на нього, а тому не соромився і співав сміливо". Зала на 800 місць не змогла вмістити всіх охочих почути "українського Гомера", як називала його преса. Спів Вересая в Петербурзі слухали, зокрема, композитори Петро Чайковський і Микола Римський-Корсаков.
Потім Остап Вересай мав виступ у Зимовому палаці. Туди його запросив професор Орест Міллер, який читав великим князям Сергієві та Павлові лекції з народної словесності. Вересай мав проілюструвати урок із виконанням дум. Як нагороду співцеві подарували золоту табакерку з написом: "Кобзарю Остапу Вересаю от великих князей Сергея и Павла Александровичей". Дорогою з Петербурга, у Прилуках, Вересая заарештували на базарі за пісню "Про правду й неправду". Він показав начальству подаровану в царському палаці табакерку — і його звільнили. Відтоді Вересай називав її своїм "пачпортом".
Консервативна кобзарська братія не схвалювала Вересаєвих концертів. За дружбу з панами дістав од них прізвисько Лабза — підлабузник. За вихваляння "золотою табачницею" на цеховій раді в Гадячі кобзарі постановили "відрізати торбу" Вересаю. Тобто відлучити від свого цеху. Це позбавляло його права співати.
1890-го Остап Вересай помер. Мав 87 років.
1 
1
Коментарі