Станіслав Вінценз тричі нелегально переходив угорсько-радянський кордон
"Перед моїми очима одразу постав непроникний мур, – згадує 17 вересня 1939 року польський письменник Станіслав Вінценз. – Я розумів, що з приходом рад настане повна ізоляція і щось на зразок перманентного воєнного стану. Треба буде ганятися за кілограмом цукру, шукати протекції для отримання взуття, багато часу проводити в чергах. А ще доведеться вдавати повагу, а то й захоплення не тільки до вершків радянського режиму, а і до всяких провінційних ватажків. Е ні, це не для мене".
Того дня радянські війська окупують Західну Україну, яка останні 20 років перебувала у складі Польщі. Починається Друга світова війна. Письменнику 51. Він живе в родинному маєтку в селі Рунгурська Слобода – тепер Слобода Коломийського району Івано-Франківської області. Також має будиночок у Бистреці – зараз Верховинський район. Дізнавшись по радіо про зміну влади, спалює частину домашньої бібліотеки і власних записів.
– В разі несподіваного нападу на твою хату – втікай до лісу, – згадує слова батьків. – Чекай там, виглядай. Повертайся тоді, коли напасники заберуться геть.
Вінценз вирішує разом зі старшим сином Стасьом і двома приятелями – Єжи Стемповським і Адамом Мілобендзьким – перебратися до Угорщини. Там хоче отримати візи Швейцарії і з часом забрати решту сім'ї. Кордон пролягає за кілька кілометрів від дому, по так званому Татарському перевалу – тепер розділяє Івано-Франківську і Закарпатську області.
Вирушають наступного дня на світанку. Дорогою зустрічають натовп утікачів. Тутешні селяни частують молоком, сиром, хлібом і фруктами.
– Біда, бабуню, чи не так? – питає Вінценз стару гуцулку.
– Ех, паночку, одна біда – то роджена мама. А тепер сім бід на обід – ото біда, – відповідає та.
Кордон перетинають без проблем. Радянська влада ще не встигла облаштувати застави, а угорські прикордонники пропускають усіх утікачів. Минають Рахів, Берегове й Ужгород. На початку жовтня опиняються в Будапешті.
Питання з візою полагоджене. Однак немає зв'язку з родиною. На пошті не приймають листів до його села. Станіслав Вінценз розуміє: треба повертатися додому. Він, Стасьо і Стемповський потягом і автобусом їдуть до прикордонного села Луги – тепер Рахівський район на Закарпатті. Потрапляють на обійстя контрабандиста.
– Від часів Австрії не було такого, як тепер, – попереджає той. – Кордон зовсім мертвий. Чорногора – як мур. Кінець світу.
Вирішують, що Станіслав і Стасьо підуть до Бистреця через перевал, минаючи прикордонні застави. Стемповський чекатиме з іншого боку кордону. Контрабандист випроваджує з ними пастушку Оленку, яка добре знає тутешні стежки.
– Хай вам Бог помагає, – каже Єжи Стемповський на прощання.
"Це недобре, коли атеїст благословляє Богом", – думає Вінценз.
Пастушка проводить до середини шляху. Показує, куди йти далі. Піднімаються на висоту майже 2 тис. м. Погода раптово псується. Гори затягує густий туман, починається гроза.
"Стало так темно, що не вірилося годинникові, який показував четверту пополудні, – описує Станіслав у книжці "Діалоги з радами", вперше виданій у Лондоні 1966-го. – Вітер бив в обличчя так сильно, ніби це були удари блискавок. Аби перечекати кожен наступний порив, доводилося лягати на животи. Осліплені туманом, ми йшли під невпинний гук грому. Дорогу шукали радше ногами і думками, ніж очима. Нарешті побачили якийсь скелястий коридор, що нагадував русло висохлого потоку. Ще в тумані, але вже дещо проясненому, пішли через той коридор, ніби захищені скелями з двох сторін".
Спускаються з вершин пізно ввечері. Біля обійстя на батька з сином чекають солдати НКВД.
– Стой! Кто идет? – чути з темряви.
– Матарюку! – віджартовується Станіслав, ніби звертаючись до свого сусіда. – Не вдавай з себе красної армії, а виходь з лісу. То я.
– Нет, это красная армия, – каже солдат.
Їм дозволяють переночувати вдома. Наступного дня пішки ведуть до в'язниці у Жаб'є – тепер Верховина. А через тиждень відправляють до Станіслава – зараз Івано-Франківськ. Тамтешня тюрма переповнена. В розрахованій на шість осіб камері тримають по кілька десятків.
"Вінценза арештували, коли він ще не встиг відпочити після форсованої переправи через гори, – оповідає біограф письменника Мирослава Олдаковська-Куфель. – Умови транспортування арештованих, переповнені камери, обшуки, мізерні харчові пайки та огидний смак їжі, виклики в'язнів на нічні допити, позбавлення затриманих будь-якої особистої власності, крім одягу, побоювання за життя сина – все це зумовило погіршення стану його здоров'я. Виштовхнутий зі свого нормального життя, позбавлений можливості інтелектуальних занять, він спостерігав за тими, з ким мав контакт".
Спілкується з ув'язненими і вартовими. Згадує діалог із комсомольцем, товстим і зазнаним молодим чоловіком.
– Уперше Радянський Союз дає можливість цим бідним обмеженим людям проголосувати, – каже той.
– Тутешні люди голосують від 1868 року, – відповідає письменник. – Від 1908-го це рівноправні таємні вибори. Від 1922-го в них беруть участь жінки. Так, тут траплялися різні форми впливу на вибори, як то ковбаса і горілка на дільницях. Не бракувало і локальних шахрайств. Однак ще не було такого, аби виборцям видавали заздалегідь видрукувані картки, і то тільки з одним кандидатом від однієї партії.
Колишня дружина письменника Олена передає до Спілки письменників записку. Просить допомогти чоловікові. За порятунок беруться українці Іван Ле і Петро Панч, а також єврей Бер Горовіц. Їхні переконування дають результат – через сім місяців обох Вінцензів випускають із в'язниці й везуть до Рунгурської Слободи автомобілі НКВД.
– Кажіть, що хочете, але пан таки є паном. Навіть большевики відвозять його додому на авто, – коментують сусіди-гуцули.
За кілька днів маєток відвідують письменники-рятівники у супроводі майора. Спілкуються російською. Поступово під впливом господаря переходять на українську.
"Нам порадили нав'язати з Вінцензом товариські взаємини, – згадує Іван Ле. – Він тримався чужаком, тому ми мусили якось наближати його до кола радянських письменників. Його дружина, а особливо донька, родинно зустрічали нас у своєму домі. Вінценз лише мило усміхався з того. Це не особливо стимулювало нашої приязні".
Станіслава Вінценза просять допомогти організувати на Західній Україні "нову літературу". Аби уникнути цього "почесного завдання", він бере фіктивну лікарську довідку про поганий стан здоров'я. А тоді планує нову втечу.
Перевозить родину в Бистрець – він ближче до кордону. 19 березня 1940 року в подорож через перевал вирушають сини письменника – Стасьо й Анджей. 26 травня слідом іде сам Станіслав, його колишня і теперішня дружини, донька і дві знайомі. З собою беруть тільки найважливіші речі, документи, фотографії та рукописи.
"Хильцем, ховаючись за плоти-перелази, ми опинились на другій стороні Черемоша, – згадувала донька Барбара Вандерс. На момент втечі їй було 14 років. – Оглянулися з-за кущів. Хата стояла сумна-сумна. Заслонені фіранками вікна немов промовляли: "Чому ж нас покидаєте?" Ніхто не бачив і не знав, коли і куди ми зникли. Одні думали, що ми скоїли самогубство. Інші – що всю родину вивезли в Сибір".
Сусід-гуцул Дмитро Білоголовий пізніше згадував: "Пограничники їго скритно сокотили (пильнували. – Країна), аби вин не втік. Єк Вінценз утік за границу, то начальник застави сказав, що краще би було утекло сто простих гуцулив, ніж один пан Вінценз".
Родина дістається Будапешта. Станіслав Вінценз сподівається, що СРСР окупував Україну ненадовго і незабаром вдасться повернутися додому.
Будинок у Рунгурській Слободі згорає. Хату в Бистреці розбирають. Із дощок зводять сільський клуб. Пізніше його спалює невідомий.
"Станіслав Вінценз – людина розумна, горда за свій рід, шляхетство. І хоч ставився до гуцулів добре, та з делікатною дистанцією. Бо десь глибоко ховалась погорда до всього нешляхетного, неблагородного. Він був життєлюб. З добрими манерами, але неврівноважений, скептичний, з гострим язиком. Суміш сангвініка з холериком. Одягавсь старанно і елегантно. Говорив лагідно, добірними словами, пересипаними німецькими цитатами з Гомера, Данте, Платона. Любив їзду верхи, гімнастику, полювання, танці й забави", –
Теофіль КОМАРИНЕЦЬ (1927–1991), літературознавець і фольклорист
Встановив на подвір'ї пам'ятник Івану Франку
"Мова мого дитинства – не материнська, а нянівська, тобто українська. Коли якийсь внутрішній голос диктує, що я маю написати, то завжди няниною мовою", – каже Станіслав Вінценз.
Його ранні роки минули в Криворівні на Прикарпатті. Першою вихователькою стала стара гуцулка Палагна Сліпенчук-Рибенчук. Згадував її намовляння, коли взявся за вивчення французької:
– Щє будєш мати час говорити панскими єзиками. А тепер говори по-людски. Тай пам'ятай, донику, абис ніколи людского єзика не забував.
Інший українець, який вплинув на його свідомість, – Іван Франко. На початку ХХ ст. вже літній письменник часто навідувався до Криворівні. Правда, поспілкуватися з ним малий Вінценз так і не наважився.
"Незважаючи на те, що я завжди вклонявся йому при випадкових зустрічах, Франко не дуже на це реагував, – згадує. – Він робився мовчазним і похмурим. Я чув, як говорили, що то вже не той Франко. Зрештою, він проходив повз мене задуманий, зосереджений, ніби не бачив світу навколо себе".
1936 року Станіслав Вінценз встановлює на своєму обійсті в селі Рунгурська Слобода пам'ятник Івану Франку – один із перших на Галичині. Спочатку це лише символічний п'єдестал. Пізніше коштом приятеля, англійця Еглина Кайфмана, додають табличку з написами українською "Вірую в силу Духа" і польською "Пам'яті Івана Франка – сина цієї землі". Поряд стоять дві лавки. Тут люблять відпочивати гості родини.
"Про пам'ятник дізнався комендант поліції, – пише Вінценз. – Прийшов до мене і заклопотано зауважив, що вартувало б направити до влади подання з проханням дозволу на такий пам'ятник. Я відповів, що це – мій парк. Якщо він хоче, то може доповісти про це по службовій лінії. Комендант "заспівав" по-іншому і викрутився твердженням, що він застерігає для мого ж "власного добра". Більше про це не було мови".
Того ж року у Варшаві публікується перша частина його роману-тетралогії "На високій полонині". Дія відбувається на Гуцульщині. Вінценз стверджує: більшість епізодів придумував українською мовою, а потім перекладав польською. Книжку схвально сприймає як польська, так і українська критика. "Книжка Вінценза не лише тематично, але також з огляду на мову та її ритм є книжкою українською змістом і духом, а польською лише своєю формою", – відзначає львівський часопис "Діло".
Наступні три частини твору виходять друком, уже коли Вінценз живе в еміграції – у Лондоні, в 1970-х.
4 
35413
Коментарі