Його картини виставляли в Парижі
"Шановне панство! Я бідний каліка без родини і без когось близького, хто б міг за мною доглядати в цей важкий період. Я живу з ласки добрих людей. Попри найщиріше бажання, сам роботою не можу заробити на хліб через власне каліцтво. Малюванням картинок заробляю на сяке-таке життя, аби себе утримати на Божому світі. Однак навіть у цей спосіб не можу себе утримати, бо матеріали для малювання дуже дорогі, а покупців мало, бо немає гостей. Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може. Спаси Боже!"
Такий текст – українською або польською мовою – носить на заскленій табличці жебрак Никифор по центру курортного містечка Криниця на Лемківщині на початку 1930-х. Одягнений бідно, але зі смаком. На шиї – чорна краватка, на плечах – пелерина. В кутку таблички-прохання – шматок картону, на якому намальований єпископ у митрі на тлі церкви чи костелу. Щороку Криницю відвідують до 40 тис. туристів. Напівбожевільного Никифора знають усі.
– Не має краватки, не має нічого, а до мене говорить. Ти – без краватки дід, а я – великий художник, – буває, обурюється, коли з ним намагаються почати розмову.
Його справжнє ім'я – Епіфаній. За традицією, чудернацькі імена лемки дають байстрюкам. Свого батька він ніколи не бачив. Мати – глухоніма служниця Євдокія – померла в останній рік Першої світової війни. Никифор-Епіфаній не розмовляв до 16 років, бо мав вроджену ваду – прирослий до піднебіння язик, недочував. У школі при греко-католицькій церкві навчився писати великими літерами. А ще в ранньому дитинстві почав малювати. Перший пензель виготовив сам – зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював аквареллю. Замість того, щоб змочувати пензель у воді, слинив його язиком.
"Руський Матейко" – кличуть художника-самоука. "Руський" – бо так ще на початку ХХ ст. називали себе українці, що жили в тих краях. "Матейко" – бо одного разу почув про польського майстра Яна Матейка. Вирішив, що це слово є синонімом до "художник". Так і підписував свої роботи.
1930-го Криницю відвідує випускник Краківської та Паризької мистецьких академій Роман Турин. Його батько працює адміністратором у двох тутешніх пансіонатах. Випадково знайомиться з Никифором. Пропонує йому безкоштовно харчуватися в пансіонатах, купує полотно й олійні фарби. Та з цими інструментами звиклий до акварелі й картону художник безпорадний.
Продає свої роботи Никифор неохоче. Турину вдається випросити в нього 200 малюнків. Везе їх у Париж, показує там польським художникам-капістам. Ті наполягають: твори потрібно виставити в найкращих галереях. Нагода з'являється скоро – 7 листопада 1932 року в галереї Galerie Leon Marseiile на бульварі Вольтера відкривається виставка "Групи українських малярів". Свої роботи надають українські художники, що живуть у французькій столиці, а також популярні на той час європейські митці: Кес ван Дойген, Рауль Дюфі, Фернан Леже, Джино Северіні. Поряд із ними – нікому невідомий лемко, в запрошеннях зазначений як Nikifor, бо прізвища свого не знає.
"Обидва поверхи ґалєриї були освітлені a giorno, – описує львівська газета "Діло". – Шумна юрба, журналісти, критики, фотографи, низка авт на вулиці робили вражіння великого для ґалєриї дня – вернісажу, на який завітала велика українська кольонія, багато наших приятелів-чужинців і широке коло постійних відвідувачів цієї відомої ґалєриї. Вистава триватиме ще кілька днів, потім вона буде спакована в скрині й відправлена до львівського Національного музею, де її побачать львів'яни такою, якою була в Парижі".
Та до Львова твори Никифора не потрапляють. Турину бракує коштів на дорогу додому. Позичає в колеги-поляка Єжи Вольфа. Як заставу лишає картини лемка. Забрати вдається тільки частину. Вольф вивчає твори Никифора, з часом продає їх. Через шість років публікує у варшавському журналі Arkady статтю "Маляр наївного реалізму": "В абсолютній вразливості Никифора на колір, що її можна порівняти до абсолютного слуху, проглядаються, мов у дзеркалі, наші власні малярські мрії. У його хроматичній реалізації віднаходимо себе самих без будь-яких застережень, так, як віднаходимо себе в кожному великому мистецтві. Я зустрічаюся з тим мистецтвом вже кілька років і зовсім не знудився ним, а навпаки: відкриваю у ньому щораз нові вартості. А не стає нудним з бігом часу тільки те, що велике".
Роман Турин не полишає надію показати талановитого жебрака у Львові. 1938-го тут відбувається "Вистава мистців-самоуків". Зі 150 експонованих малюнків 105 – пензля Никифора.
"Вистава цікава тим, що подає талановитих, ще невідомих загалові самоуків, яких мистецькі надбання зовсім небанальні, – пише мистецтвознавець Мирослава Чапельська в журналі "Назустріч". – У нас існує, щоправда, немало аматорів, що в принагідних вільних хвилинах малюють пейзажі й натюрморти, притримуючись звичайно фотоґрафічної вірности. Але мистецтва там ніякого, за дуже малими вийнятками, немає, бо ті аматори наслідують не природу, а твори інших мистців. До того формотворчий інстинкт у них зовсім не розвинутий. А саме це змагання до формотворчости спостерігаємо у примітивістів, які, не знаючи головних малярських засад поренесансового малярства, сприймають світ на свій лад, передають його барвами і лініями. Їх примітивізм випливає не із невміння, а з тієї безпосередности, що відкриває світ, не перетворений ще свідомістю нашої цивілізації. Мистецтво має деяке право на це – воно ж узагалі сягає у підсвідоме, у примітивне, чи пак первісне людської душі. Увесь чар полягає саме на нез'ясованости, на відкриванню та вказуванню нових можливостей, нового світа, який ми сприймаємо завжди зглядно, залежно від наверстування культури, історії, виховання".
"Малював він завжди в якійсь невигідній позиції, – згадує польський художник Анджей Банах. – Роблячи акварель, клав її на тій же мурованій огорожі, на якій сидів і сам. Далеко від очей. Був, либонь, далекозорий. Гибіючи так і сидів – боком. Оце щоднини – у погоду – від десятої ранку до шостої вечора. Точно за годинником "цибулькою", що лежав на огорожці поруч із капелюхом. Никифор малював поволеньки, зосереджено, старанно, раз у раз підводячи голову або ще далі відсуваючи від себе акварель, порівнюючи малюнок з тим, що було перед очима. Але ж перед очима в нього не було нічого – бо довкола постійно юрмилися ловиґави. Найбільше, що він міг побачити – це тин довкола басейну".
"Як він жив? Просто. Звичайно. Як кожна людина, – пише дослідник Петро Скрійка. – Хіба що тільки жив самотньо. Не мав дружини. Але, без сумніву, був справжнім чоловіком. Я розглядав колись один його малюнок на двох аркушах. Ще й досі його пам'ятаю. Це була гарна – надзвичайно виразна й безмежно вирафінована порнографія. Чи ж не найліпший це доказ того, що Никифор цікавився жінками? Він мав тільки одного найкращого товариша. Найкращого друга. Найкращого приятеля. Сам собі його створив. Був ним святий Миколай. Дуже часто малював його або малим, або великим, залежно від того, які мав життєві потреби: малі чи великі. Хто інший ще міг йому допомогти? Адже не мав ані родини, ані близьких людей. Святий Миколай був завжди поруч. Завжди був готовий прийти на допомогу".
"Довгий час улюбленим мотивом Никифора були Адам і Єва в раю, – пише критик Збіґнєв Роґовський. – При чому, як вважають "никифористи" – це було втіленням мрій художника про жінку й одруження. Але пізніше Никифор облишив райську тематику. Можливо, інтерес до жінок пропав, коли його обікрала одна злодійка у Криниці, забравши гроші й малюнки".
1939-го починається Друга світова війна. Никифор продовжує малювати, жебракує. Ночує в напіврозвалених безлюдних будинках. Усе його майно – велетенська скриня зеленого кольору, розписана червоними квітами. Тут він носить і одяг, і малярське начиння, а також сотні незакінчених малюнків й готові картини в оправах.
Після війни Лемківщина опинається в кордонах Польської Народної Республіки. 1947-го комуністична влада вирішує переселити українців, які становлять більшість населення на сході держави, на захід. Таким чином хочуть знекровити активне націоналістичне підпілля. У липні Никифора арештовують як "розвідника УПА" – за те, що малював різноманітні будівлі у Криниці та околицях. Висилають у Ґданське воєводство – за 600 км. Та через кілька місяців він пішки повертається до рідного містечка.
У вересні – чергове заслання. Никифор знову повертається – у розкішному картузі капітана портової служби. Де був – випитати не вдається. З собою приносить нові роботи – на багатьох зображене море. Третю спробу вивезти художника зупиняє бургомістр Криниці. У серпні 1948-го Никифору видають польський паспорт на прізвище Матейко.
Після смерті митця 1968-го дослідники з'ясують за церковними метриками, що його справжнє прізвище було Дровняк
Лемками назвали себе шість жителів Росії
Слово lemko вперше зустрічається як прізвисько на Закарпатті в документах ХIV–ХVI ст. Імовірно, походить від прислівника "лем", який вживають замість "лише" або "тільки". 1829-го словацький дослідник Ян Чаплович у книжці Gemalde von Ungern – "Статистика Угорщини" – вперше назвав "лемаками" тамтешніх українців-русинів.
Етнічна Лемківщина займає територію сучасних Малопольського і Підкарпатського воєводств Польщі, невелику частину Словаччини та Закарпатської області України. Простягається на 150 км із заходу на схід, та на 40–60 км – з півночі на південь.
"Про лемків треба сказати, що вони є народом добрим, який зберіг чистоту вдачі, – пише Олексій Торонський в опублікованій 1860 року праці "Русини-лемки", – народом, який, живучи в тиші, у віддаленні від світових бур і мамон, кріпиться своєю вірою, в церкві знаходить своє пристановище і життєву мудрість. Русини-лемки люблять свою віру, душею й тілом віддані своїй церкві й обрядові, будують та прикрашають церкви й охоче приносять свій труд Богові в жертву. Лемко досить допитливий, він хоче знати, що діється у світі, ходить на ярмарки і торги, прислуховується до розмов, до всього придивляється, а особливо до того, що може йому пригодитися".
У 1944–1946 роках близько 200 тис. лемків переселили до Радянської України, переважно Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської областей. Ще 140 тис. осіб депортували на північний захід Польщі – в рамках операції "Вісла". На звільнених територіях поселилися поляки.
Лемками вважали себе поет Богдан-Ігор Антонич, географ Володимир Кубійович, дисидент Теодозій Старак, американський художник Енді Воргол. 2001-го, під час перепису населення України, 672 особи ідентифікували себе як лемки. Наступного року відбувся перепис у Польщі – тут лемками назвалися 5863 людини. Тоді ж лемками визнали себе шість жителів Росії.
2 
35413
Коментарі