Хто з українців і чому йшов на співпрацю з окупаційною владою під час Другої світової війни
У німецькому фільмі "Наші матері, наші батьки", що вийшов на екрани цього року, є сцена: солдат вермахту розгублено і здивовано спостерігає, як бандитського вигляду поліцаї з жовто-блакитними пов'язками на руках роблять облаву на євреїв. Молодий німець навіть намагається відбити дівчинку. Таке враження, що Німеччина прагне перекласти або принаймні розділити провину за злочини нацистів у Другій світовій війні.
– У Німеччині після поразки було відторгнення всього пов'язаного з нацистським режимом. У 1960—1970-х пішла інша хвиля – почалася холодна війна, з Радянського Союзу поверталися понад два мільйони полонених, виникали ветеранські організації. Товариство солдатів військ СС навіть видавало журнал "Доброволець".
Чергову хвилю – знову зворотну – викликали дослідження Голокосту й подій на східних територіях під час війни поза бойовими діями. Посилився тиск із боку Ізраїлю та Сполучених Штатів. З'явився потужний комплекс провини, з яким країна живе досі. Німецька нація з часів Фрідріха Великого була відома насамперед військовими здобутками. Зараз вона намагається замовчувати це своє минуле. Приміром, у Берліні я не знайшов військового музею.
Нині дуже м'яко цей комплекс намагаються подолати. Взяти хоча б нашумілий фільм "Наші матері, наші батьки". Він не про ідейних нацистів, які намагаються змінити світ. Там ідеться про звичайних призовників, змушених узяти зброю тільки тому, що це була війна їхньої країни. Натомість акцентується увага на тому, що воювали не лише німці.
Помітні акції, що сприймаються українцями як перекладення вини. Узяти хоча б суд над Іваном Дем'янюком. Доведено тільки те, що він тренувався в таборі, де навчали допоміжну охорону концтаборів, і був направлений в один із них. Усе! По суті, відбувся неможливий для західної юриспруденції прецедент – людину судять за приналежність до групи, а не за особисту провину. Триває процес над балтійським фольксдойчем, про якого нібито відомо, що він був лікарем у концтаборі. Фактів особистої провини також немає.
Звідки взявся міф, що українці були злісними колаборантами нацистів?
– Скажімо, у Польщі той, хто був поліцаєм, дільничим до війни, залишився ним і під час окупації, і після неї, якщо нічого не скоїв. На Заході цей контраст значно менший, бо більшість служб продовжували працювати під окупацією. Після війни автоматично їх не визнавали злочинцями.В Україні, як і в Радянському Союзі загалом, колабораціонізм виглядає таким гострим і масовим, бо всі органи влади, міліція, пожежна служба, залізничники відступили разом із Червоною армією. А в забезпеченні побуту й порядку окупаційна влада використовувала передусім місцеве населення. Нацистські працівники були тільки в містах і великих центрах. Селяни ж за всю війну могли навіть не побачити справжнього німця. Єдиними представниками нової влади були староста й поліцай. У російському фільмі "Свої" головний герой – староста, якого зіграв Богдан Ступка, – на запитання: чому він погодився на цю посаду, відповідає: "Люди попросили". У житті приблизно так і було: у село з району приходила вказівка вибрати старосту й поліцію. Вони мали пильнувати, щоб селяни не розкрадали інвентар, збирати військове майно. Це була суто адміністративна робота.
Старостами ставали колишні голови колгоспів чи агрономи, часом – учителі. Були випадки, коли ці посади займали оунівці. Вони проходили через села з похідними групами, і були чи залишені організацією спеціально, чи випадково там опинялися. Траплялося, що до влади пробивалися й ті, хто реально постраждав від комуністів. Вони прагнули помститися чи забрати своє. Все було індивідуально.
Пристосуванців теж не бракувало?
– Радянська держава, як і будь-яка тоталітарна система, виховувала насамперед пристосуванців, а не патріотів, які кидаються на амбразури. Бо виживають ті, які найменше "висовуються". У Третьому рейху було так само. Після приходу до влади нацистів кілька мільйонів вступили до партії із суто кар'єрних мотивів.Тому й поліцаями чимало хто ставав з єдиною метою – вижити. І що жорсткішав нацистський режим, то більшою була спокуса долучитися до нього: аби спокійно ходити вулицями і мати посвідку, що десь працюєш. А в поліції ще й отримуєш пайок, плюс нікого з твоїх родичів не заберуть на роботи до Німеччини. За тоталітарних умов це – найпростіший і найкомфортніший сценарій виживання.
З поверненням в Україну радянських військ ці самі люди масово переходили до ворогів нацистів. У Західній Україні – в УПА, у Центральній та Східній – до партизанів або Червоної армії. До прикладу, радянський майор, керівник одного з київських військкоматів, під час окупації встиг покерувати відділом допоміжної охорони вермахту в Білій Церкві.
В одному із сіл на Сумщині 2008 року розповіли таку історію. Люди ненавиділи начальника районної поліції, бо той вилучав худобу, заганяв на роботу, займався іншими репресіями. Після війни спеціально їздили дивитися, як його вішатимуть. А свого сільського поліцая не здали. Він не відступив із німцями, пішов до Червоної армії, відслужив до кінця війни, повернувся назад. За радянської влади всі з нього кепкували, бо на 9 Травня їздив у район як ветеран. Але ніхто не доніс, що був поліцаєм. Бо допомагав односельцям: тій корову повернув, іншій – кобилу, чиюсь доньку врятував від висилки в Німеччину на роботу.
Тобто поліцай на місці не отримував чітких інструкцій і міг діяти на власний розсуд?
– Структура допоміжної поліції не дозволяла уніфікувати дії. Місцеве українське керівництво не могло сягати рівня вище району. Та й там воно вже було подвійне – цілком підлягало німецькому. З Берліна приходили накази, без розуміння місцевих особливостей, і їх потрібно було виконувати. Виконували хто як.
Централізовано займатися освітою поліції почали з другої половини 1942-го, коли минув рік із початку окупації. Вчили елементарних речей, починаючи від стройової підготовки. Кількість поліції в окупованій Україні постійно збільшувалася, піку досягла у січні 1943 року, коли нараховувала до 80 тисяч.
Примусово в поліцію стали залучати з 1942-го – з початком полювання на молодь для вивозу на роботи в Німеччину. Придатним до військової служби давали вибір: їхати або добровільно-примусово йти в поліцію, отримувати зарплати й пільги. Добровольці підписували контракт на службу.
Якась національна пропаганда була?
– В одному звіті СД у рейхскомісаріаті "Україна" я знайшов показову рекомендацію для окупаційних органів влади: в агітації місцевого населення не посилатися на героїчне минуле українців. Бо це виховуватиме бажання не співпрацювати з Німеччиною, а боротися за свою незалежність вже проти неї.Що ж потрібно було вбивати в людські голови? Ви живете погано, а Німеччина – добре. Тому що там Адольф Гітлер розпізнав небезпеку єврейства і подолав його, а ваш більшовизм – це єврейство. Заслужені поліцаї отримували щось на зразок екскурсійної поїздки до Німеччини. Їх возили селами й містами і показували, як добре там живеться. Намагалися прив'язати рублем — матеріальними вигодами, шкурними інтересами і антисемітизмом. Єдина мрія українців мала полягати в тому, щоб допомагати німецьким солдатам. Офіційна пропаганда була чіткою: європейські народи під проводом Німеччини об'єднуються за світле майбутнє.
Головними ворогами нацистів в Україні до початку 1943 року були націоналісти, згідно зі звітами СД. По-перше, оунівський рух був масовий. По-друге, бандерівці були менш очевидним ворогом, ніж партизани чи радянська армія. Їх треба було вираховувати у своїх же структурах. Завдяки великому проникненню туди, восени 1943-го УПА змогла перетягнути достатню кількість озброєних навчених осіб у ліс.
На Східній Україні люди з націоналістичних організацій також проникали в структури поліції. У Києві нацисти викрили і розстріляли агента ОУН Романа-Осипа Біду, який служив офіцером під фальшивим прізвищем "Гордон". Після війни знайшлися діти тих, кого він вивів із Бабиного Яру. На Сході нерідко тривала боротьба за посади серед колабораціоністів з українського та російського таборів, а також радянською агентурою. Восени 1942-го викрили більшовицького агента, який керував кадровим відділом поліції в Харкові.
Якою була стратегія виживання інтелігенції за нацистської окупації?
– Російський історик Борис Соколов наводить цитату Василя Захарка з Білоруської ради, що легально діяла в Мінську за окупації. Він стверджував, що вибору немає: більшовики нас асимілюють, а нацисти по закінченні війни, найімовірніше, виріжуть. Певна частина інтелігенції прилаштовувалася до обставин, дехто навіть прагнув щось корисне робити. Ніхто не знає, що творилося в людських головах. Так, у Києві після розгрому націоналістів, які видавали газету "Українське слово", редакцію очолив викладач з університету Шевченка Павло Штепа. Він же намагався відродити університет. До речі, не став рятувати свого сина від мобілізації на роботи в Німеччині. За словами сина, сказав: "Як же я можу тебе відмазати, якщо в газеті щодня агітую людей їхати туди?" Хлопець потрапив до рейху, заробив важку хворобу. Після цього батько почав натискати на всі важелі, щоб його номінально зарахували до штату місцевих радників Міністерства зовнішніх справ.
Була серед поліції і значна частина ідейних колабораціоністів, які свідомо йшли туди боротися з більшовизмом. Як-от колишній учитель української мови з Дніпропетровщини, який був начальником штабу 57-го українського батальйону в Білорусі. У Білій Церкві районну поліцію також організовував колишній учитель.Існував і прошарок людей, які обирали шлях колаборації чи то з наївності, чи то під тиском обставин. Ті, хто на співпрацю з німцями не погоджувався, дуже бідував. Нацистам були потрібні люди, які або багато працюють, або мало думають. Інтелігенція опинялася поза інтересами нової влади, а відповідно – без засобів до існування.
Яка доля чекала на тих, хто служив у поліції, після війни?
– Загальної статистики немає, це – маса індивідуальних випадків. Більшість тих, хто перейшов на бік радянської армії, якщо до того не сильно "засвітилися", дослужили до кінця війни.
Після неї всі колишні поліцаї підпадали під одну гребінку – стаття 54 Кримінального кодексу УРСР "Зрада Батьківщині й антирадянська агітація". Це 10–15 років таборів, а якщо займав офіцерську посаду – 20. Вони потрапили під амністію 1955 року. У 1960—1970-х колишніх поліцаїв часто судили повторно – якщо відкривалися нові обставини або політична доцільність вимагала роздути якусь справу. Наприклад, як зі знищенням білоруського села Хатинь.
Тоді українські та єврейські еміграційні організації почали зближуватися. Тож КДБ взялося нагадати євреям, що українці – колабораціоністи. Намагалося очорнити діяча української еміграції в Канаді Володимира Катрюка. В СРСР провели два показові процеси над колишніми вояками з його 118-го українського поліційного батальйону, що діяв у Білорусі й був причетний до спалення Хатині. Як правило, подібні процеси були закриті, а тут з'явилося чимало публікацій у газетах і окремих збірок.118-й батальйон складався переважно з буковинців. ОУН (мельниківців) сформувала підрозділ, що мав розбудовувати українську державу з приходом німецьких військ. У Києві вони присягнули Українській Раді, яка тут була створена. Після розстрілу нацистами провідних діячів ОУН буковинців розподілили в різні батальйони поліїції – 115-й і 118-й. І відправили до Білорусі. 118-й вибив із Хатині партизанів – і пішов далі. Потім приїхала штрафна частина військ СС. Вона й здійснила каральну акцію. Коли в КДБ виникла потреба, її розкрутили.
2 
1
Коментарі
33