"На його даму напав чоловік у формі Червоної армії. Сказав кілька слів і вдарив ногою"

Американським льотчикам забороняли зустрічатися з українками

"У Росії кожному солдату дозволено час від часу відвідувати офіційні армійські борделі, приблизно як ми ходимо на пошту. Вони нічого не платять, якщо дотримуються визначеного графіка, але якщо вони хочуть відвідувати борделі частіше, то мають доплатити", – писав журналіст Говард Вітмен у статті "Оголена гостинність Росії шокувала пілотів американських бомбардувальників", яка вийшла у New York Daily News 19 липня 1944 року.

У статті йшлося про стосунки між американцями та радянськими жінками на базах у Полтаві, Пирятині й Миргороді під час виконання місії Frantic – "Шаленець". Це була радянсько-американська військова операція з човниковим рухом бомбардувальників у трикутнику Англія – Італія – Україна у червні-вересні 1944-го. Вони атакували військові і промислові об'єкти Німеччини та її союзників. У Великій Британії журналіст спілкувався з американськими пілотами, які повернулися з Полтави. Один із них нібито розповідав, як він із товаришами натрапив на ставок, переповнений голими чоловіками й жінками, які купалися. Вони не соромилися своїх тіл і запросили американців зайти до них у теплу воду. До одного підійшла дівчина й жестом запропонувала зняти шорти, потім наблизилася "геть нічим не прикрита".

 

Вітмен не назвав своїх джерел, тож не зрозуміло, чи то він вигадав частину цієї історії, чи то пілоти розіграли наївного репортера. Але стаття справила вибухове враження на військову місію США в Москві. Там усі, від керівника місії генерала Джона Діна до останньої секретарки, знали, що Червона армія не має борделів для офіцерів та солдатів.

Історія з купанням мала якусь фактологічну основу, але, очевидно, її перебільшив чи то Вітмен, чи то його інформатори. Франклін Гольцман, який перебував у Миргороді, розповів у листі, надісланому додому в Бруклін 30 червня 1944 року: "Я сьогодні пішов купатися. Там було багато хлопців і дівчат. Хлопці здебільшого заходили у воду голі. Деякі поводилися стримано, але інші й не намагалися прикритися. Дівчата трохи обережніші". Інший оператор радіо­локаційної станції, колега Гольцмана з Миргорода Палмер Майра згадував, як він та його друзі спостерігали за тим, як місцеві жінки приходили до річки прати одяг і купатися. "Повільно прослизаючи поруч, ми могли бачити, що багато жінок не переймалися купальними костюмами, – писав Майра десятиліттями пізніше. – Навіщо витрачати тканину на купальник? Вони, мабуть, віддавна так купалися в річці".

Підлеглі генерала Діна в Москві поспішили скликати пресконференцію, щоб спростувати цей репортаж. У Вашингтоні Державний департамент опублікував пресреліз із посиланням на офіцерів, які дислокувалися на базі й тепер спростовували цю історію, наголошуючи на "надзвичайній гостинності та люб'язності" радянських людей до американських гостей.

На Полтавській та інших американських базах офіцери СМЕРШу (відділ контррозвідки народного комісаріату оборони СРСР, назва походить від початкових літер гасла "Смерть шпионам!". – Країна) почергово грали ролі звідників і святенників, то дозволяючи місцевим жінкам мати побачення з американськими союзниками, коли це вважали за доцільне, то перешкоджаючи. Американців такі обмеження обурювали. Конфлікт щодо прав на побачення став ключовим фактором розчарування американських солдатів у радянських союзниках.

У понеділок, 10 липня, приблизно за тиждень до опублікування статті Вітмена, майор Альберт Лепавський, комендант штабу Східного командування, підрозділу, що об'єднував американські контингенти на українських базах, сів писати "Повідомлення про інциденти за участю американських солдатів і російського особового складу". У ньому повідомляв про низку випадків, що сталися в Полтаві. 7 липня технік 4-го класу Джадсон Сорелл мав побачення з місцевою в Корпусному саду. Пам'ятаючи інструктаж начальства, Сорелл припускав, що ця дівчина – шпигунка та збирає інформацію про американців. Його підозри були майже розвіяні за 15 хвилин від початку побачення. На його даму раптово напав чоловік у формі Червоної армії. Сказав кілька слів і вдарив жінку ногою, відкинувши на кілька футів. Після цього нападник і жертва розійшлися в різні боки, а Сорелл залишився наодинці, намагаючись збагнути, що сталося.

 

"Російські жінки досить доброзичливі й відкриті, – попередили пілотів. – Не плутайте дружнє ставлення із запрошенням до подальшої близькості". До відома американців довели, що червоноармійкам заборонено ходити з ними на побачення і їх покарають, якщо спіймають на порушенні цього правила. Американське командування намагалося переконати підлеглих, що справа чоловічої честі – не підставляти жінок в уніформі під покарання, запрошуючи їх на побачення.

Командири також хотіли, щоб їхні підлеглі й думати забули про можливість одружитися з радянськими жінками. Генерал Джон Дін виклав цю політику в меморандумі на початку операцій човникових бомбардувань у травні 1944 року: "Якщо представник збройних сил США на службі в СРСР одружиться з громадянкою Радянського Союзу під час перебування в Росії, його буде негайно звільнено від обов'язків і переведено на базу поза межами СРСР. Досвід Державного департаменту й американської армії та флоту під час служби в СРСР показав, що, коли американець одружувався з росіянкою, виникали ускладнення й розбіжності. Щоб усунути ці незручні ситуації, від шлюбу треба відохочувати. У жодному з дочасних випадків американський громадянин не зміг виїхати разом зі своєю дружиною".

"Місцеві дівчата, здебільшого українки, могли трохи причепуритися й мати привабливіший за червоноармійок вигляд, – згадував Палмер Майра, який служив у Миргороді. – Були переважно грубуваті й міцні, але не всі. Здебільшого вони мали темне волосся. Білявки траплялися досить рідко, за винятком військовослужбовиць, адже багато росіянок, особливо з Півночі, були блондинками".

Комендантська година починалася о 23:00, після чого жодного американського солдата не мало бути в містах. Але радянські патрулі час від часу ловили американців, які залишалися на ніч у будинках коханок.

Напади на жінок, які ходили на побачення з американцями, призводили до конфліктів між військовослужбовцями двох армій. Увечері 14 липня в Миргороді почалася бійка між радянськими та американськими військовими. Двоє офіцерів Червоної армії підійшли до американського сержанта та його подруги, які сиділи на лавці в парку. Один офіцер ударив дівчину, американець відповів. Потім один із радянських військових стукнув американця по голові пістолетом. Той прийшов до тями вже в лікарні. Командири забили тривогу, видавши розпорядження про заборону персоналу залишати базу після темряви.

За три дні після інциденту полковник Пол Каллен, який керував базами, звернувся до генерала Олександра Пермінова, радянського начальника баз, вимагаючи пояснень. Той "офіційно й урочисто заявив, що ні радянські військові, ні урядові органи не видавали жодних заборон або обмежень щодо зв'язків радянських жінок з американським персоналом".

Офіцери миргородського СМЕРШу звернули увагу на сержанта Філіпа Тандета. Він вільно знав російську, оскільки народився в батьків-росіян у китайському Харбіні. Його помітили на побаченні з Катериною Станкевич, працівницею Воєнторгу, підрозділу роздрібної торгівлі Червоної армії, що керував рестораном для американців і продавав товари радянського виробництва.

Зв'язок Тандета зі Станкевич особливо дратував офіцерів контррозвідки тим, що Тандет хотів, аби Станкевич винайняла квартиру в Миргороді, де вони могли б мешкати разом. Він також пообіцяв забрати її з собою у США. Станкевич довірилася подругам із Воєнторгу, що вона готова поїхати, але тільки якщо зможе взяти із собою маленьку дочку. Офіцери СМЕРШу вимагали, щоб Станкевич звільнили. Це зробили 21 липня. Перед від'їздом Станкевич, мабуть, сказала Тандетові, що її звільнили через їхнє знайомство. Назвала офіцера контррозвідки, якого вважала відповідальним за це звільнення, капітана Іванова.

Тандет пообіцяв провчити Іванова. Той дізнався про погрозу і вирішив завдати удару першим. У ніч на 23 липня почув, що Тандет відвідав іншу жінку на прізвище Болдирева, яка раніше винаймала кімнату разом зі Станкевич. Американець заночував у неї. О пів на другу ночі Іванов з'явився в будинку Болдиревої й заарештував Тандета за порушення комендантської години.

Сержант отримав догану й був покараний шістьма днями фізичної роботи. Іванов переміг, але йому було мало. Він попросив офіцерів Червоної армії, які керували Воєнторгом, звільнити Болдиреву.

 

Те, що СМЕРШ трактував як перемогу, радянські військові командувачі вважали повною катастрофою. Арешт Тандета, звільнення Станкевич і запит на усунення Болдиревої лише погіршили радянсько-американські відносини на базі, які вже були напружені через напади на жінок, які ходили на побачення з американцями.

Конфлікт між командувачем ВПС та офіцерами СМЕРШу наростав. Лише одна сила могла рішуче втрутитись і щось змінити. Це була Комуністична партія. 26 липня генерал-майор авіації Олександр Пермінов надіслав доповідь вищому партійному функціонеру ВПС Червоної армії генералу Миколі Шиманову, який був одночасно начальником управління авіації Центрального комітету партії в Москві. Пермінов описав арешт Тандета і звільнення Станкевич, і більш ранній епізод на базі Миргорода, в якому офіцер контррозвідки наказав двом жінкам із Воєнторгу вийти з автомобіля, керованого американцями.

"Очевидно, що треба вміти влаштувати "розрив", а не просто рубати з плеча, адже це впливає на робочі відносини, – написав Пермінов. – Я вважаю такий спосіб розв'язання проблеми політично шкідливим. Якщо й далі так робити, то потрібно буде вжити репресивних заходів щодо половини населення Полтави, Миргорода, Пирятина та навко­лишніх сіл".

Звіт опинився на столі очільника СМЕРШу Віктора Абакумова. Він давав накази підлеглим усно, не залишаючи їхніх слідів у документах, і ми не знаємо про його реакцію. Але після втручання Пермінова напади на жінок, які ходили на побачення з американцями, припинилися. У серпні американці змогли бачитися з українськими подругами й залишатися в парках Полтави після заходу сонця до комендантської години. СМЕРШ змінив тактику й відтепер зосередив більше зусиль на відстежуванні зв'язків між американцями та українками, ніж на їхньому придушенні.

250 000 квадратних метрів металевих плит уклали на Полтавському аеродромі у квітні-травні 1944-го для приземлення амери­канських важких бомбардувальників. Для офіцерів-іноземців звели будинок на 96 квартир, три казарми на 1300 вояків, 20 наметових і тимчасових приміщень для санітарних частин на 720 людей, сім харчоблоків, шість банно-пральних пунктів, три насосні станції з артезіанськими свердловинами

Аеродром кишів жінками, які укладали залізні плити на злітні смуги

1943, 24 січня – британський прем'єр-міністр Вінстон Черчилль та президент США Франклін Рузвельт зустрілися в Касабланці в Марокко і домовилися про авіаудари по військових і промислових об'єктах Німеччини та її союзників. Нальоти здійснювали з аеродромів Англії та на півдні Італії. Але літаки не могли дістатися частини ключових підприємств. Виникла ідея домовитися про використання території СРСР.

1943, 20 жовтня – представники США у Москві запропонували надати радянські авіабази американським літакам для човникових бомбардувань Німеччини. Для цього обрали Полтавський аеродромний вузол, із летовищами в Миргороді та Пирятині.

1944, березень – у складі Військово-повітряних сил Червоної армії сформували 169-ту авіаційну базу особливого призначення, яка взялася за підготовчі роботи. Її командиром став генерал-­майор авіації Олександр Пермінов. Американці створили Східне авіаційне командування зі штабом у Полтаві. Його очолив полковник Альфред Кесслер. П'ять транспортних суден із Ліверпуля доставили в радянський Мурманськ 43,9 тис. т вантажів для авіабаз під Полтавою – будівельні матеріали, обладнання, автомобілі, паливно-мастильну сировину, боєприпаси, деталі до американських літаків. В Україну їх перевезли потягами.

1944, 6 травня – з Ірану до Полтави прибув перший ешелон із постійним складом авіабази – 390 американських військово­службовців. Через тиждень основні роботи з підготовки Полтавського аеродромного вузла завершили.

"Мій наступний візит припав на середину травня. Вражаюче, скільки було зроблено за такий короткий час! – писав про візит до Полтави керівник військової місії США в СРСР генерал-майор Джон Дін. – Аеродром кишів жінками, які укладали залізні плити на злітні смуги. Робота йшла безперервно і так швидко, що здавалося, сталевий килим в милю довжиною виростав на очах".

1944, 2 червня – розпочався перший етап операції Frantic – "Шаленець". У ній брали участь 130 бомбардувальників B-17 Flying Fortress і 70 винищувачів P-51 Mustang. Вони злетіли з аеродромів у Італії й атакували угорське місто Дебрецен. Один літак втратили, шість повернулися з технічних причин. Решта приземлилися в Полтаві, Пирятині й Миргороді. Потім брали участь у бомбардуванні Румунії та Німеччини.

1944, 21 червня – із настанням темряви 120 німецьких бомбардувальників Heinkel атакували Полтаву й Миргород. Знищили майже всю техніку американців. Це стало найбільшими наземними втратами для американської стратегічної авіації за Другу світову війну. Вашингтон поклав провину на неефективну організацію радянської системи протиповітряної оборони. Американці взялися за її організацію самостійно.

1944, 5 жовтня – з Полтави через Ростов-на-Дону і Баку до Ірану вирушив перший потяг із військовослужбовцями і технікою Східного авіаційного командування ВПС США. Тоді ж Полтаву залишив і командувач генерал-майор Роберт Велш. Частина американських військових залишилися зимувати. Евакуацію продовжили навесні.

1945, 22 червня – полтавський аеродром залишив останній літак союзників із бригадним генералом Вільямом Рітчі на борту. Він керував вивезенням боєприпасів. Більшу частину аеродромного обладнання і засоби радіонавігації залишили як допомогу радянській армії.

Текст є уривком із роману Сергія Плохія "Забуті покидьки Східного фронту", що виходить друком у книжковому клубі "Клуб сімейного дозвілля"

×