"Ремісникам, купцям, шинкарям… наказуємо, щоб не називалися козаками, й вилучаємо їх від себе й у майбутньому таких до нашого війська приймати не будемо", – писав козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в одному з універсалів 1617 року. Бо мав мету: створити з розбишак-запорожців дієву армію й оформити їх у окремий суспільний стан. Усе своє гетьманування намагався, з одного боку, подолати зарозумілу впертість Варшави, а з другого – утихомирити сваволю Запорожжя.
Вони "майже безперервно воюють з перекопськими татарами, вчиняють напади на їхні землі й забирають від них табуни та все те, що можна знайти в тому краї", – писав про козаків 1578 року італійсько-польський історик і географ Алессандро Ґваньїні. Козацькі походи на землі Кримського ханства були регулярні – і як відповідь на татарські набіги на українські воєводства, і задля "козацького хліба" – звичайної здобичі. Після чергового протесту кримського хана варшавські урядовці виправдовувалися: "Свавільні люди, степова наволоч, козаки з Поля, які не мають постійних осель, живуть, мов дикі звірі в полях, з грабунку, не підлягаючи жодній управі, тому їх годі спіймати й покарати".
Таку розбурхану й мало схильну до порядку людність очолив Петро Конашевич-Сагайдачний на початку 1600-х. І саме за його гетьманування козаків щораз рідше називали розбійниками. А після морських походів до берегів Криму й Туреччини їх стали величати лицарями й охоронцями християнства. Хоча здобувати "козацький хліб" запорожці не зрікалися. Без цього не могли б існувати, адже регулярної платні, як жовніри не отримували.
"Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке не взяли б і не сплюндрували козаки, – писав італійський мандрівник П'єтро дела Валле 1618 року. – Вони сьогодні на Чорному морі – така значна сила, що, коли докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати". Конашевич-Сагайдачний удосконалив тактику козацького морського бою на чайках – швидких і маневрених човнах. Збільшив їх кількість: із січових гаваней, бувало, виходили майже 300 чайок із близько 20 тис. козаків. У відкритому морі вони легко брали на абордаж важкі турецькі кораблі, у портах – блокували їх. Головний маневр – несподіваність нападу.
1615 року під час морського походу на Стамбул козаки захопили в полон османського адмірала, а султан зі свого вікна бачив спалахи від учинених запорожцями пожеж. "Не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору", – свідчив сучасник. "Саме ім'я козаків наводить переляк і жах на Константинополь, – описував тодішнє життя в османській столиці інший. – Містом часто проносяться чутки, що вони з'явилися знову, щоб піддати все вогню й мечу". Наступного року під час походу на Кафу, нинішню Феодосію в Криму, козаки Сагайдачного розбили майже весь турецький флот, визволили кілька тисяч невільників".
Перед запорозькими чайками не встояли й інші тодішні османські порти – Варна, Очаків, Білгород, Ізмаїл, Синоп, Трапезунд. "Близько 30, 40 і 50 човнів спускаються щорічно в море й у битвах завдають настільки жорстокої шкоди, що береги Чорного моря стали зовсім безлюдними, за винятком деяких місць, захищених фортецями, – писав католицький чернець абат Еміліо Дасколі, який на початку XVII ст. жив у Кафі. – На морі жоден корабель, який би він не був великий і добре озброєний, не перебуває в безпеці, якщо, на своє нещастя, зустрінеться з чайками, особливо в тиху погоду. Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайками не бояться 30 галер падишаха, як це видно щороку на ділі".
Польський королевич Владислав забажав сісти на трон Московського царства. І Сагайдачний взявся йому в тому допомогти. Гетьман за участь у поході домігся обіцянки про збільшення козацького реєстру. Водночас не легковажив і нагодою поживитися: "козацький хліб" не пахнув, навіть здобутий грабунком у одновірців.
Дорогою на Москву 20-тисячне військо Сагайдачного влітку 1618 року захопило й майже дощенту знищило Путивль, Єлець, Ряжськ та інші міста. "Змии лютыи и волцы хищницы", – писав у 1630-х про "запорогов"-козаків московит, автор Бєльського літопису. Взяття міста Лівни описує так: "А пришол он, пан Саадачной, с черкасы… и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал".
У вересні Сагайдачний дійшов до Москви й узяв її в облогу. Польський дипломат Якуб Собєський описав герць – змагання перед боєм – між козацьким гетьманом і московським воєводою Бутурліним: "Сам Сагайдачний вирвав списа в Бутурліна та, під'їжджаючи, ударив його тим буздиганом, що його він отримав від королевича, і звалив з коня. Бо той Сагайдачний у цьому поході подав силу свідчень своєї визначної мужності". На інших московських воєвод "напал ужас великий", і вони відступили за мури Кремля.Облога тривала до грудня – польському урядові забракло грошей для продовження війни. Королевич Владислав зрікся претензій на московський трон. З походу Сагайдачний із військом повернувся вже не на Січ, а до Києва.
Обіцянок, даних перед московським походом, не було дотримано. Навпаки. У жовтні 1619 року делегація козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним підписала угоду з коронним гетьманом Речі Посполитої Станіславом Жолкевським над річкою Роставицею в Київському воєводстві. Війна закінчилася, тож реєстр найнятих на королівську службу козаків слід було обмежити до трьох тисяч – їх тоді було близько 40 тис. Усі, хто вступив до війська протягом останніх п'яти років, мали повернутися до своїх колишніх землевласників, від яких утекли на Січ.
Це був ляпас. І Сагайдачний його прийняв. Мабуть, тому, що був лояльним громадянином Речі Посполитої. А наступного 1620 року від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви, під мурами якої недавно стояв. Пропонував цареві Михайлові Романову "служить напротив всяких его царского величества неприятелей". Ішлося, скоріш за все, про найманство – задля здобуття "козацького хліба". Цар подякував, виділив "300 рублев легкого жалования", а від послуг відмовився – мовляв, ні з ким воювати не збирається.Найбільше у Роставицькій угоді козаків обурило, що вони мали знищити свої човни й забути про морські походи до кримських і турецьких берегів. Січ заклекотіла. Сагайдачного скинули з гетьманства – утретє за його військову кар'єру – й обрали нового ватажка Якова Бородавку. Той почав готувати похід на Крим. Сагайдачний виступив проти – це суперечило підписаній з королем угоді. За це його нібито мало не втопили в Дніпрі. Повернути собі владу над козаками понижений до полковника Конашевич зумів під час Хотинської битви. Якова Бородавку він наказав стратити. Буцімто за розбещеність, пияцтво та невміле керування. Бородавку вбили буздиганом у голову.
"Якби не козаки, польське військо було б розбите за три-чотири дні. Перемога сталася лише завдяки Богові й запорозьким козакам", – писав хроніст-вірменин Авксент про Хотинську битву 1621-го на південному кордоні Речі Посполитої. Оттоманська Порта все глибше вгризалася в Європу. Рік до того її військо завдало нищівної поразки Речі Посполитій у битві під Цецорою, на півночі теперішньої Румунії. Тоді загинув коронний гетьман Станіслав Жолкевський, поліг шляхтич Михайло Хмельницький, чигиринський сотник, а його син Богдан – майбутній гетьман – на два роки потрапив до турецької неволі.
Султан Осман ІІ далі збирався в похід на Річ Посполиту. Вона опинилася сам на сам перед османською загрозою. Король Сигізмунд III Ваза звернувся по допомогу до європейських монархів. Марно. Й у Варшаві згадали про козаків. Конашевич-Сагайдачний особисто їздив на переговори з королем. Обіцянки за допомогу в боротьбі з турками – ті самі. Передусім збільшення козацького реєстру.
У битві під Хотином у вересні 1621 року сили були нерівні: проти 460 тис. армії султана король виставив 72,5 тис. Із них – 40 тис. козаків. Гетьман Ян Ходкевич, який командував об'єднаним військом Речі Посполитої, дотримувався обережної тактики: "Що б то не трапилося, він прагнув триматися в оборонній позиції й обережно вичікувати воєнного щастя", – писав магнат Якуб Собеський, який під Хотином був сеймовим комісаром. Сагайдачний діяв інакше. Козаки раптово атакували противника. Виснажували маневрами й нічними вилазками до османського табору. А 6 вересня там стало відомо, що запорожці потопили в Чорному морі 20 турецьких суден із гарматами та напали на Стамбул. Битва затягувалася, ішло до зими. Військо Османа ІІ мало встигнути повернутися додому, доки Балкани не вкриє засипане снігом бездоріжжя. Урешті-решт після кількох днів перемовин Річ Посполита й Османська імперія 9 жовтня підписали почесний мир. "Справжніми переможцями під Хотином і рятувальниками Польщі були козаки", – підсумовував Собєський. Сагайдачний за Хотинську перемогу отримав від короля меч із дарчим написом на лезі.
Хотинська битва була останньою в житті Сагайдачного. Під час однієї з вилазок він із невеликим загоном потрапив у засідку: "Їх угледіла турецька сторожа й кинулася за ними, – описує Собєський. – Сагайдачний не поступився їм полем і сильно зіткнувся з турками… Побачивши нерівність сил, Сагайдачний із Ганнібалом та Молодецьким (козаками з його загону. – "Країна") почали відступати до кущів. Утративши там коня, він мужньо боронився піший. Був поранений яничаром у руку, почав відступати й рушив до Дністра".
Сагайдачного, за однією з версій, було поранено отруєною стрілою. Повернувшись до Києва, він іще вів активну діяльність. Однак рана не давала спокою. 22 квітня 1622 року гетьман помер у Братському Богоявленському монастирі на Подолі. Там його й поховали. Ректор братської школи Касіян Сакович склав панегірик "На жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного". На похороні його зачитували 20 спудеїв-школярів. Були там і такі слова:
"Хто в бою за вітчизну не хоче вмирати,
Той потім з вітчизною мусить погибати.
А це Сагайдачний волів сам рану підняти,
Ніж поганину християн видати.
Від такої рани зараз помирає,
Але слава і мужність його не зникають".
Велику частину свого майна Сагайдачний заповів Львівському й Київському православним братствам. "Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мужності й зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках, – писав Якуб Собєський. – Сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий. …В очах майбутнього потомства гідний стати поряд із найвизначнішими у Польщі людьми свого часу"
Шляхтич Конашевич прізвисько "Сагайдачний" отримав на Січі
Петро Конашевич народився, ймовірно, в 1580-х у православній шляхетській родині в селі Кульчиці Перемишльської землі Руського воєводства. Це неподалік сучасного райцентру Самбір на Львівщині.
Навчався в Острозькій академії. Якийсь час жив у Львові, потім у Києві. Працював помічником судді. Приблизно 1600–1602 року одружився зі шляхтянкою Анастасією Повчанською. Відомо лише, що в подружжя був син Лукаш. Після смерті Сагайдачного Анастасія вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина.
Що спонукало Петра Конашевича облишити мирне заняття й близько 1600 року податися на Січ – невідомо. Саме там у нього з'явилося прізвисько "Сагайдачний" – від сагайдака – спорядження для лука й стріл. На Січі шляхтич Конашевич зробив стрімку кар'єру: приблизно 1605-го його обрали кошовим отаманом. А невдовзі він фігурує в документах як козацький гетьман.
Зробив козаків оборонцями православ'я
У церкві Братського Богоявленського монастиря в Києві на Подолі вночі 6 жовтня 1621 року щільно зачинили двері й вікна. Православне духовенство й козацька верхівка зібралися там у півтемряві. Петро Конашевич-Сагайдачний виставив довкола охорону. Єрусалимський патріарх Феофан висвячував сімох православних єпископів та митрополита. Бо з часу Берестейської унії 1596 року Православна церква в Речі Посполитій була поза законом. Більшість єпископів – вісім із десятьох – визнали зверхність Папи Римського.
Частина духовенства, шляхти та міщан, які противилися унії, залишилися без пастирів. Тримався православ'я й шляхтич Петро Конашевич, козацький гетьман Сагайдачний. Повертаючись із Москви, навесні 1620 року в Україну прибув єрусалимський патріарх Феофан. На кордоні з Московією його зустрів козацький загін на чолі із Сагайдачним. За свідченням сучасника, козаки супроводжували патріарха до Києва, "оточивши його, охороняли, ніби бджоли свою матку". В Україні Феофан пробув майже рік. А наприкінці візиту відновив Київську православну митрополію. На митрополита висвятив ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Йова Борецького.
Вибухнув скандал. Йов Борецький у листі до польського короля виправдовувався, що козаки ані йому, ані Феофану не залишили вибору.
Фактично Сагайдачний зробив козацтво оборонцем православ'я в Речі Посполитій. І закріпив той статус на папері, записавшись з усім Військом Запорозьким до православного Київського братства. "Не можна застосовувати проти неї насильницьких засобів, – писав про Київську православну митрополію 1622 року папський нунцій Козимо де Торес у звіті до Рима, – бо, окрім свободи совісті, яку король гарантував своєю присягою, є ще на перешкоді козаки – войовничий і сміливий народ, який стоїть на її сторожі. Часом із просьбою, часом із грозьбою на устах, але завжди зі зброєю в руках".
2 
1
Коментарі
27