Лікар приховує, що хвороба невиліковна. Призначає гірчичники, креозот, режим, харчування

Василь Доманицький ніколи не обідав

"Не буде перебільшенням думка його друзів, що він спалював себе на роботі, – згадує редактора і видавця Василя Доманицького його друг Сергій Єфремов. – До власного здоров'я та добробуту ставився байдуже. Життя здавалося йому безкінечним, сили – безмежними".

Під час навчання в Київському університеті Доманицький працює коректором у журналі "Киевская старина". Він – серед співзасновників видавництва "Вік", що пуб­лікує твори українських письменників. Вичитує тексти всюди – на вулиці, на зупинці, у трамваї, за обідом. Пізніше, аби мати більше часу, заводить правило – не обідати.

"Брався за кожну справу – хоч би й найдрібнішу, аби ­корисну. А взявшись, робив її не тільки сумлінно, але з любов'ю і захопленням", – пише економіст Борис Мартос.

 

Не покидає роботу в журналі та видавництві навіть тоді, як влаштовується вчителем у приватній гімназії Готліба Валькера. Ще бере участь у діяльності історичних товариств і гуртків, кооперативному русі. Видає власні книжки.

"Незабаром дітвора вже бігала слідом за ним і цілком перейнялась його коректурно-газетними інтересами, – описує Єфремов. – Багатьом із вихованців він посіяв у душу першу іскру любові до всього рідного. Знавець історії рідного краю, він умів зацікавити дітвору живими оповіданнями не тільки про історичні часи, а навіть про могили, розкопки, черепи та інші археологічні речі. Саме тоді, влітку, він був на розкопках і знайшов якісь цікаві з археологічного боку площадки".

"Хвороба його була натуральним наслідком всього укладу життя й поведінки, – вважає публіцист Олександр Лотоцький. – Постійно виявляючи якусь нелюдську жадобу до роботи, набираючи на себе тої роботи понад усяку міру, щоб переробити її, фактично не мав часу ні на спочинок, ні на їжу. Весь у роботі, він цілком забував про себе".

У жовтні 1901 року в Доманицького діагностують легеневі сухоти – туберкульоз – і двосторонній плеврит. Бере відпустку на два місяці. Їде в Ялту, санаторій "Яузлар". Лікар Сергій Єлпатьєвський відвідує його щодня – безкоштовно. Приховує, що хвороба невиліковна. Призначає гірчичники, креозот, режим, харчування.

Відпустка розтягується на півроку. На запрошення Івана Франка вирушає до Криворівні у Карпатах. Далі – на європейські курорти Корфу та Рагуза. Але погода не ­сприяє лікуванню – вітри й морози.

Переїжджає до батьків у село Колодисте на Черкащині. Багато спілкується з його жителями. Надає юридичну допомогу. Закуповує ліки від дизентерії, яка вирує в околицях. Коли жандарм несправедливо побив старого чоловіка, Василь написав до губернатора – того забрали із села. Під час робітничих заворушень 1905 року кількох слів Доманицького вистачає, щоб попередити єврейські погроми в Тальному.

"За все життя я не стрічав милішої людини, – згадує землевласник і меценат Євген Чикаленко. – Ніколи за весь час спільної роботи й приватних особистих зносин не помічав і тіні пладолюбія, користолюбія або якого іншого прояву егоїзму. Він був відданий справі відродження української нації всією душею. Працював до втоми, до виснаження сил, як ті коні, що від щирості затягаються в шлеї і падають серед дороги".

На Доманицького пишуть донос. Жандарми повинні провести обшук. Селяни організовують охорону "поповича Василя". Озброюються списами та вилами.

"І от однієї ночі залунав у селі дзвін наче на пожежу, – оповідає Лотоцький. – На сей умовлений заклик по­збігалися селяни зі своїм реманентом. Але виявилося, що вартовому на дзвіниці привиділись жандарми і люди збіглись дарма. Довідавшись про це, Василь вирішив негайно виїхати, щоб не наражати селян на важку відповідальність".

Навіть із температурою працює по 10–14 годин на добу. Приятелі називають його "Вітром" – бо завжди кудись поспішає.

Береться редагувати "Історію України-Русі" Миколи Аркаса. Вже за рік бідкається: "Не можу працювати ще. Три тижні вилежав у ліжку. Наче був уже на людину похожий, температура нормальна. А це знов завернулося – лежу і робити нічого не можна. Це пишу, лежачи в ліжку. Отака рахуба".

На початку 1908 року лікується в Закопаному – тепер Польща.

 

"Лікар каже, що я вже геть вигоївся, – оповідає. – Та каверна в легкому вже заросла, затягло її смальцем і вапном. Закопане – не жарти. Це видно хоч би й з того, що нагуляв 32 фунти (14 кг. – Країна) про запас. Як курорт для сухотників – другий у світі після Давоса. ­Сидітиму тут, мабуть, я до 1 мая, а в октябрі знову вернуся. Треба хоч ще одну зиму перебути, щоб загартуватися дужче. Тут краще, ніж десь у паскудному Львові чи Кракові. Ото тілько лихо, що дуже дорого. Але, може, якось видумаю так, щоб дешевше".

"Здоров'я його погіршувалося з кожним роком, – свідчить публіцист Дмитро Донцов. – В 1908 році, коли я з ним познайомився, він виглядав цілком добре. Скоро одну працю скінчить, як приймається за іншу. Але вже зимою він частіше став лягати. Коли я в марті 1909 року виїхав до Відня, він вже не вставав. Але не покладав надію ще якісь два-три місяці побувати на Україні".

Доманицький отримує 2 копійки за рядок редагованого тексту. Зароблених грошей не вистачає на лікування. Перебування в санаторії щомісяця обходиться в 160 рублів. Його товариш Федір Матушевський просить Миколу Аркаса організувати збір коштів. Гроші радить надсилати на адресу редакції газети "Рада". Звідти їх переправляють хворому – як аванс за майбутні статті.

"Жінка моя – лікар, – пише Матушевський. – Вона вдалася листом до лікаря Василя Миколаєвича і одібрала од його докладного листа, вельми і вельми сумного. Лікар наполягає на те, щоб не так багато працював пером, як він тепер працює. Сьогодні ж одпишу йому, обережненько натякаючи, як небезпечно для його здоров'я багато працювати, і що він, дякуючи щасливим обставинам, може не піклуватися про заробіток".

За кілька місяців вдається зібрати 300 рублів. Їх пересилають частинами. Завідувач книгарні "Киевской старины" Василь Степаненко пояснює: "Усіх грошей не шлемо, щоб не розтратив. Він такий, що грошей довго не вдержить – усі роздасть".

Після смерті Аркаса 1909 року Василь Доманицький веде переписку з його сином і дружиною. Отримує від них гроші та переїжджає на океанічне узбережжя. Там проходить процедури: йому припікають розпеченим залізом виразки на спині, впорскують миш'як, дають ковтати лід. Лікарі забороняють працювати, тому пише потайки.

Поховали за два місяці по смерті

1877, 21 березня – Василь Доманицький народився у селі Колодисте – тепер Тальнівський район Черкаської області. Батько Микола – священик, мати Параска Завіновська – з козачого роду. Виростили ще молодших синів Михайла, Платона, Віктора й доньок-близнят Антоніну й Зіну. Мали родинний герб – козак із шаблею.

1887 – почав навчатись у четвертій київській гімназії. Сидів на задній парті з майбутнім депутатом Державної думи від Києва Іваном Лучицьким. В одному з перших листів додому писав: "Не можу розгледіти все написане на дошці. На днях мені доведеться придбати окуляри. Чекаю тільки відкриття клініки для отримання рецепта".

1895 – вступив на ­історико-філологічний факультет Київського університету. Відвідував лекції Володимира Антоновича й Олександра Кониського. У першого жив – в кімнаті з його сином Дмитром.

1902 – організував позиково-ощадне товариство в рідному селі. До нього увійшли 37 осіб. За перший рік існування видали 415 рублів позичок і отримали 2 рублі прибутку. Через чотири роки до товариства входили жителі дев'яти сіл. Правління збудувало собі двоповерховий будинок. На першому поверсі був магазин і зерновий склад, на другому – каса, кімната для читання і сцена для театральних вистав. Доманицький працював бухгалтером, продавцем, комірником.

1907 – видав "Кобзар" ­Тараса Шевченка – найповніше зібрання його творів на той час. Під час підготовки опрацював 270 автографів творів письменника. До книжки увійшли 215 поезій. Багато з них публікувалися вперше. ­Також упорядник заперечив авторство кількох віршів, які приписували Шевченкові. Наклад – 10 тис. примірників – розкупили за три місяці. Наступного року вийшло друге видання – накладом 25 тис.

1910, 28 серпня – ­Василь Доманицький помер у курортному Аркашоні, Франція. Влада заборонила ховати його в Києві. Тіло доставили до залізничного вокзалу Звенигородки, тепер райцентр Черкаської області. Звідти на запряженому чотирма волами возі привезли до Колодистого. Похорон відбувся 3 листопада – через два місяці по смерті.

"Як чоловік визначався правим характером, тихою вдачею, – пише поет Богдан Лепкий. – Хоть сам хорий, появою своєю будив охоту до життя й до праці. Як учений будив великі надії не тільки силою думки, а й основним науковим підготовленням. Як популяр­ний письменник може рівнятися з найлучшими не тільки в нас, а й за границею. Як видавець був прямо незрівнянним".

"Пресучая журба мене ізсушила,

Анахтемська Шпоня мені удружила.

Не можу у вічі тепер людям глянуть,

Од сорому щічки мої ніжні в'януть…

Ой плеще ж скрізь Шпоня, мов та сорока,

Що з Вітром-Зефіром страшенна морока:

Що в його на ліжку матраца бракує,

Що буцім на дошках він любо кейфує.

Що навіть подушка – річ зайва для його,

Що – мамцю! – на тілі немає нічого, –

Мов той запорожець, у рваній шматині, –

Ой, шліть йому льолю, нещасній дитині.

Як тільки почули про це щирі друзі,

Усі засмутились, усі були в тузі.

Ой, клятая Шпоня, ти Шпоня з Дорпату!

Не варт після цього пустить тебе в хату!

Якби ти надумав мене поспитати,

Охоче я міг би свій скарб показати

Що в мене убрання на трьох би хватило, –

Було б усе тихо, було б усе мило.

А нині кияне в великих турботах:

Хоч всі до одного у тяжких роботах,

А, чую, про мене потрохи вже дбають:

Убрання голоті зготовити мають…

Тепер мені годі про Київ маріти:

Не можу я людям у вічі глядіти.

Про себе не буду я більше писати, –

Повинні вас шпиги про все сповіщати"

Такого вірша розіслав друзям Василь Доманицький на початку 1902 року. Тоді до нього в Ялту в санаторій "Яузлар" приїхав друг Федір Матушевський – мав прізвисько "Шпонька". Умови проживання хворого йому не сподобались, тому просив допомоги у спільних знайомих

×