Василь Доманицький ніколи не обідав
"Не буде перебільшенням думка його друзів, що він спалював себе на роботі, – згадує редактора і видавця Василя Доманицького його друг Сергій Єфремов. – До власного здоров'я та добробуту ставився байдуже. Життя здавалося йому безкінечним, сили – безмежними".
Під час навчання в Київському університеті Доманицький працює коректором у журналі "Киевская старина". Він – серед співзасновників видавництва "Вік", що публікує твори українських письменників. Вичитує тексти всюди – на вулиці, на зупинці, у трамваї, за обідом. Пізніше, аби мати більше часу, заводить правило – не обідати.
"Брався за кожну справу – хоч би й найдрібнішу, аби корисну. А взявшись, робив її не тільки сумлінно, але з любов'ю і захопленням", – пише економіст Борис Мартос.
Не покидає роботу в журналі та видавництві навіть тоді, як влаштовується вчителем у приватній гімназії Готліба Валькера. Ще бере участь у діяльності історичних товариств і гуртків, кооперативному русі. Видає власні книжки.
"Незабаром дітвора вже бігала слідом за ним і цілком перейнялась його коректурно-газетними інтересами, – описує Єфремов. – Багатьом із вихованців він посіяв у душу першу іскру любові до всього рідного. Знавець історії рідного краю, він умів зацікавити дітвору живими оповіданнями не тільки про історичні часи, а навіть про могили, розкопки, черепи та інші археологічні речі. Саме тоді, влітку, він був на розкопках і знайшов якісь цікаві з археологічного боку площадки".
"Хвороба його була натуральним наслідком всього укладу життя й поведінки, – вважає публіцист Олександр Лотоцький. – Постійно виявляючи якусь нелюдську жадобу до роботи, набираючи на себе тої роботи понад усяку міру, щоб переробити її, фактично не мав часу ні на спочинок, ні на їжу. Весь у роботі, він цілком забував про себе".
У жовтні 1901 року в Доманицького діагностують легеневі сухоти – туберкульоз – і двосторонній плеврит. Бере відпустку на два місяці. Їде в Ялту, санаторій "Яузлар". Лікар Сергій Єлпатьєвський відвідує його щодня – безкоштовно. Приховує, що хвороба невиліковна. Призначає гірчичники, креозот, режим, харчування.
Відпустка розтягується на півроку. На запрошення Івана Франка вирушає до Криворівні у Карпатах. Далі – на європейські курорти Корфу та Рагуза. Але погода не сприяє лікуванню – вітри й морози.
Переїжджає до батьків у село Колодисте на Черкащині. Багато спілкується з його жителями. Надає юридичну допомогу. Закуповує ліки від дизентерії, яка вирує в околицях. Коли жандарм несправедливо побив старого чоловіка, Василь написав до губернатора – того забрали із села. Під час робітничих заворушень 1905 року кількох слів Доманицького вистачає, щоб попередити єврейські погроми в Тальному.
"За все життя я не стрічав милішої людини, – згадує землевласник і меценат Євген Чикаленко. – Ніколи за весь час спільної роботи й приватних особистих зносин не помічав і тіні пладолюбія, користолюбія або якого іншого прояву егоїзму. Він був відданий справі відродження української нації всією душею. Працював до втоми, до виснаження сил, як ті коні, що від щирості затягаються в шлеї і падають серед дороги".
На Доманицького пишуть донос. Жандарми повинні провести обшук. Селяни організовують охорону "поповича Василя". Озброюються списами та вилами.
"І от однієї ночі залунав у селі дзвін наче на пожежу, – оповідає Лотоцький. – На сей умовлений заклик позбігалися селяни зі своїм реманентом. Але виявилося, що вартовому на дзвіниці привиділись жандарми і люди збіглись дарма. Довідавшись про це, Василь вирішив негайно виїхати, щоб не наражати селян на важку відповідальність".
Навіть із температурою працює по 10–14 годин на добу. Приятелі називають його "Вітром" – бо завжди кудись поспішає.
Береться редагувати "Історію України-Русі" Миколи Аркаса. Вже за рік бідкається: "Не можу працювати ще. Три тижні вилежав у ліжку. Наче був уже на людину похожий, температура нормальна. А це знов завернулося – лежу і робити нічого не можна. Це пишу, лежачи в ліжку. Отака рахуба".
На початку 1908 року лікується в Закопаному – тепер Польща.
"Лікар каже, що я вже геть вигоївся, – оповідає. – Та каверна в легкому вже заросла, затягло її смальцем і вапном. Закопане – не жарти. Це видно хоч би й з того, що нагуляв 32 фунти (14 кг. – Країна) про запас. Як курорт для сухотників – другий у світі після Давоса. Сидітиму тут, мабуть, я до 1 мая, а в октябрі знову вернуся. Треба хоч ще одну зиму перебути, щоб загартуватися дужче. Тут краще, ніж десь у паскудному Львові чи Кракові. Ото тілько лихо, що дуже дорого. Але, може, якось видумаю так, щоб дешевше".
"Здоров'я його погіршувалося з кожним роком, – свідчить публіцист Дмитро Донцов. – В 1908 році, коли я з ним познайомився, він виглядав цілком добре. Скоро одну працю скінчить, як приймається за іншу. Але вже зимою він частіше став лягати. Коли я в марті 1909 року виїхав до Відня, він вже не вставав. Але не покладав надію ще якісь два-три місяці побувати на Україні".
Доманицький отримує 2 копійки за рядок редагованого тексту. Зароблених грошей не вистачає на лікування. Перебування в санаторії щомісяця обходиться в 160 рублів. Його товариш Федір Матушевський просить Миколу Аркаса організувати збір коштів. Гроші радить надсилати на адресу редакції газети "Рада". Звідти їх переправляють хворому – як аванс за майбутні статті.
"Жінка моя – лікар, – пише Матушевський. – Вона вдалася листом до лікаря Василя Миколаєвича і одібрала од його докладного листа, вельми і вельми сумного. Лікар наполягає на те, щоб не так багато працював пером, як він тепер працює. Сьогодні ж одпишу йому, обережненько натякаючи, як небезпечно для його здоров'я багато працювати, і що він, дякуючи щасливим обставинам, може не піклуватися про заробіток".
За кілька місяців вдається зібрати 300 рублів. Їх пересилають частинами. Завідувач книгарні "Киевской старины" Василь Степаненко пояснює: "Усіх грошей не шлемо, щоб не розтратив. Він такий, що грошей довго не вдержить – усі роздасть".
Після смерті Аркаса 1909 року Василь Доманицький веде переписку з його сином і дружиною. Отримує від них гроші та переїжджає на океанічне узбережжя. Там проходить процедури: йому припікають розпеченим залізом виразки на спині, впорскують миш'як, дають ковтати лід. Лікарі забороняють працювати, тому пише потайки.
Поховали за два місяці по смерті
1877, 21 березня – Василь Доманицький народився у селі Колодисте – тепер Тальнівський район Черкаської області. Батько Микола – священик, мати Параска Завіновська – з козачого роду. Виростили ще молодших синів Михайла, Платона, Віктора й доньок-близнят Антоніну й Зіну. Мали родинний герб – козак із шаблею.
1887 – почав навчатись у четвертій київській гімназії. Сидів на задній парті з майбутнім депутатом Державної думи від Києва Іваном Лучицьким. В одному з перших листів додому писав: "Не можу розгледіти все написане на дошці. На днях мені доведеться придбати окуляри. Чекаю тільки відкриття клініки для отримання рецепта".
1895 – вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Відвідував лекції Володимира Антоновича й Олександра Кониського. У першого жив – в кімнаті з його сином Дмитром.
1902 – організував позиково-ощадне товариство в рідному селі. До нього увійшли 37 осіб. За перший рік існування видали 415 рублів позичок і отримали 2 рублі прибутку. Через чотири роки до товариства входили жителі дев'яти сіл. Правління збудувало собі двоповерховий будинок. На першому поверсі був магазин і зерновий склад, на другому – каса, кімната для читання і сцена для театральних вистав. Доманицький працював бухгалтером, продавцем, комірником.
1907 – видав "Кобзар" Тараса Шевченка – найповніше зібрання його творів на той час. Під час підготовки опрацював 270 автографів творів письменника. До книжки увійшли 215 поезій. Багато з них публікувалися вперше. Також упорядник заперечив авторство кількох віршів, які приписували Шевченкові. Наклад – 10 тис. примірників – розкупили за три місяці. Наступного року вийшло друге видання – накладом 25 тис.
1910, 28 серпня – Василь Доманицький помер у курортному Аркашоні, Франція. Влада заборонила ховати його в Києві. Тіло доставили до залізничного вокзалу Звенигородки, тепер райцентр Черкаської області. Звідти на запряженому чотирма волами возі привезли до Колодистого. Похорон відбувся 3 листопада – через два місяці по смерті.
"Як чоловік визначався правим характером, тихою вдачею, – пише поет Богдан Лепкий. – Хоть сам хорий, появою своєю будив охоту до життя й до праці. Як учений будив великі надії не тільки силою думки, а й основним науковим підготовленням. Як популярний письменник може рівнятися з найлучшими не тільки в нас, а й за границею. Як видавець був прямо незрівнянним".
"Пресучая журба мене ізсушила,
Анахтемська Шпоня мені удружила.
Не можу у вічі тепер людям глянуть,
Од сорому щічки мої ніжні в'януть…
Ой плеще ж скрізь Шпоня, мов та сорока,
Що з Вітром-Зефіром страшенна морока:
Що в його на ліжку матраца бракує,
Що буцім на дошках він любо кейфує.
Що навіть подушка – річ зайва для його,
Що – мамцю! – на тілі немає нічого, –
Мов той запорожець, у рваній шматині, –
Ой, шліть йому льолю, нещасній дитині.
Як тільки почули про це щирі друзі,
Усі засмутились, усі були в тузі.
Ой, клятая Шпоня, ти Шпоня з Дорпату!
Не варт після цього пустить тебе в хату!
Якби ти надумав мене поспитати,
Охоче я міг би свій скарб показати
Що в мене убрання на трьох би хватило, –
Було б усе тихо, було б усе мило.
А нині кияне в великих турботах:
Хоч всі до одного у тяжких роботах,
А, чую, про мене потрохи вже дбають:
Убрання голоті зготовити мають…
Тепер мені годі про Київ маріти:
Не можу я людям у вічі глядіти.
Про себе не буду я більше писати, –
Повинні вас шпиги про все сповіщати"
Такого вірша розіслав друзям Василь Доманицький на початку 1902 року. Тоді до нього в Ялту в санаторій "Яузлар" приїхав друг Федір Матушевський – мав прізвисько "Шпонька". Умови проживання хворого йому не сподобались, тому просив допомоги у спільних знайомих
5 
35413
Коментарі