Лесь Курбас освідчувався заміжній жінці з трьома дітьми
– Уважайте на нього, щоб не покинув університету і не вступив до театру, – звертається колишня актриса театру "Руська бесіда" у Львові Ванда Янович до Хоми Водяного. 1907 року той разом з її сином Лесем Курбасом їде навчатися у Віденський університет.
– Але ж, пані добродійко, він зовсім не думає йти до театру! Він іде на філософію! – відповідає Хома.
– Ах, ви не знаєте. Він про ніщо інше не думає, тільки про театр! Обіцяйте мені, що будете його відмовляти від театру.
У столиці Австро-Угорської імперії юнаки перш за все купують путівник і беруться оглядати місто. Лесь витрачає дідові гроші на журнали й книжки. А ще – потай від товариша – ходить на театральні вистави.
Так минають три тижні. Нарешті хлопці відвідують перші заняття. Курбас одразу розчаровується:
– Волію ходити до бібліотек, читати й позичати книжки додому, ніж бувати на таких лекціях.
На початку другого навчального року помирає батько Леся. На сімейній нараді вирішують, що йому потрібно залишити далекий і дорогий Відень. Стає студентом Львівського університету. Відвідує аматорський театральний гурток "Сокіл". 28 березня 1909 року дебютує на сцені. Грає Каміла у виставі за п'єсою Августо Коцебу "Псотник".
"Сокіл" поновив виставу смішної нісенітниці Коцебу, викликаючи безупинні вибухи сміху, – пише газета "Діло". – Аматори підготовилися до вистави добре, тільки часом попадали в шаржування. Також і характеристика осіб показувала значні недостатки. З аматорів вибився на перший план Утрисько в ролі Спйохайла та Курбас".
Лесь знайомиться з учасниками драматичного гуртка при університеті. Починає працювати в ньому і як актор, і як режисер. Дві вистави забороняє цензура – бо "дають привід для страйків і демонстрацій". Через участь у нелегальному вічі на підтримку створення у Львові українського університету Курбаса відраховують з навчання. Змушений перервати театральну діяльність.
1910 року в Красноїллі – тепер Верховинський район Івано-Франківської області – виникає "Гуцульський театр". Ним керує Гнат Хоткевич із Харкова. Актори – гуцули. Мандрують Галичиною. Показують обрядові сцени і кілька п'єс. Хоткевич змушений повернутися до Російської імперії. Очолити трупу пропонує Курбасу, який допомагав режисеру і виконував роль священика у драмі "Довбуш".
"Режисерія була дуже і дуже старанна, а місцями задивляче помислова. Гуртові яви живі, мальовничі, ефекти акустичні давали досконалу оману", – відгукується на виступ у Львові критик Степан Чарнецький у часописі "Неділя".
Хоткевич мріє привезти гуцулів на Наддніпрянську Україну. Проте ніяк не може зібрати необхідних коштів. Курбас пише йому з Красноїлля у травні 1912-го: "Постараюся зібрати потрібних вам легінів, хоч, правду сказавши, дуже важко се зробити, бо є велика контрагітація зі сторони всяких "темних духів". Але надіюсь, що все вдасться зробити. Тільки прошу написати, на коли все має бути готове і на який час ангажувати, бо вони все допитуються. Опишіть, скільки кожному дати на залізницю, бо шкода грошей давати більше, як належить. Але найкраще було б, якби ви самі в гори загостили. Я тішився б дуже, коли б міг вас повитати в своїй хаті. Бо тепер весело у нас".
У грудні того ж року Курбас починає виступати в театрі "Руська бесіда". Йому одразу дають головні ролі.
"Курбас блискуче провів свій дебют і був нагороджений оплесками глядачів, – згадує актриса Ганна Юрчакова виступ театру "Руська бесіда" у Самборі 1912 року. Грали "Марусю Богуславку". – Кожен його рух, кожна кинута в зал репліка збуджували думку глядача. Він і в житті був гарний, високий і сильний. Пізніше почав грати свою найкращу роль – Михайла Гурмана в "Украденому щасті". У п'єсі Франка ніби для нього написані такі слова Анни: "І боюсь його, і жити без нього не можу. Та й сильний же він. Здається, вола за роги вхопить і об землю кине". Дуже задоволена була зі свого партнера Катерина Рубчакова, яка грала Анну. Вона й пізніше радо виступала з Лесем".
Курбас закохується в Рубчакову. Але та бачить його лише колегою по сцені. Жінка старша на шість років, заміжня, має трьох доньок. Під час гастролей у Кракові він освідчується. Катерина сміється у відповідь.
Лесь ображений. Знаходить пістолет і стріляє у груди. Куля застряє біля серця, всі органи залишаються неушкодженими.
З початком Першої світової війни "Руська бесіда" припиняє діяльність. Курбас оселяється в Тернополі. Створює там трупу "Тернопільські театральні вечори". Перша робота – "Наталка Полтавка". В залі багато військових – за 20 км від міста пролягає фронт. Вистава викликає овації. Курбас через кількох офіцерів домовляється про звільнення з в'язниці актора Миколи Бенцаля. Його збиралися розстріляти за "шпигунство" на користь австрійців.
За півроку в Тернополі дають 79 вистав.
"Особливо піклувався Курбас про "молодий нарибок", – згадує актор Теофіл Демчук. – Багато працював з окремими товаришами не тільки над ролями, але й над їхньою загальною культурою, надихаючи своєю невсипущою працею весь колектив. Тому під Новий рік ми зложили йому побажання – заспівали щедрівку "Ходив, походив місяць по небу" і подарували срібний годинник. Курбас був дуже зворушений і гаряче дякував нам".
У березні 1916 року Лесь Курбас передає "Тернопільські театральні вечори" Миколі Бенцалю і переїжджає до Києва. Отримав запрошення Миколи Садовського працювати в його театрі. Але робота не ладиться. Курбас створює свій колектив – "Молодий театр".
"Все невеличке приміщення театру було густо насичене запахами аніліну й клею, – згадує початок 1918 року Леонід Болобан, учень студії Курбаса. – Тоді все вбрання робили з бязі, яку фарбували різними кольорами аніліну. Шматки тканини сохли по всіх закутках. На балконі й у фойє малювали декорації, а в залі вільні від репетиції актори наклеювали номерки на щойно привезені стільці. До нас, студійців, нікому не було ніякого діла. Нічого не вимагаючи, засукали рукави і почали скрізь і всім допомагати".
Займаються в будинку № 17 на вул. Прорізній. У тому ж приміщенні працює танцювальна студія. Режисер звертає увагу на танцівницю Валентину Чистякову. Вона – донька співака Большого театру в Москві. Молодша від Курбаса на 12 років.
– Будеш моєю дружиною, – говорить їй на першому ж побаченні.
А ще пропонує роботу в театрі. Для цього дівчина мусить вивчити українську мову.
7 вересня 1919 року вінчаються у Свято-Андріївській церкві. Живуть в орендованій кімнаті. Інколи їх відвідує батько Валентини. У нього не виходить правильно вимовляти ім'я зятя. Звертається до нього "Лєс".
Приміщення театру потребує ремонту. Вирішують здати його в оренду. Частина акторів разом із режисером на літо їдуть до Одеси. Поселяються в приміщенні школи в районі Великого Фонтану. Там же і працюють. У дворі влаштовують кухню. Готують їжу у велетенському казані, з нього ж їдять.
Коли повертаються до Києва, тут уже закріпилися радянські війська. Театр націоналізують. Курбас збирає акторів у трупу з назвою "Кийдрамте". Виїжджають до Білої Церкви, а потім – до Умані.
"До Умані завітав представник села Дзензелівка і попросив нас приїхати до них на тиждень з виставами, – пише актор Василь Василько. – Село святкувало храм. Збори і квартири акторам гарантували. Для нас це була вигідна пропозиція, і ми згодились. У домовлений день приїхали кілька підвід і перевезли нас до Дзензелівки. Акторів одразу ж розібрали по хатах. У селі прекрасний сільбуд, а в ньому зала на 250 місць і невеличка, але пристойна сцена, навіть з кімнатою для акторів. Особливо ж вразило те, що портал театру, завіса й декорації були мальовані в імпресіоністичній манері! Виявилося, що дочка одного із селян – художниця, і все зробила власними руками. Ми довго розмовляли, що як би добре було, коли б у кожному селі був такий будинок, де б театр міг давати вистави. Почали п'єсою "Невольник" і мали величезний успіх. Другого дня, коли зійшлися до театру й почали розповідати одне одному, як кожний влаштувався, виявилося, що всі хазяї годують нас безкоштовно і вважають актора своїм дорогим гостем".
"Він створив там таку атмосферу, що, крім захоплення роботою, все інше – і наше особисте життя, і наша побутова метушня – було тільки паливом, яке, згоряючи, перетворювалось на натхненну працю, – згадує Євгенія Стрєлкова, яка займалася в акторській студії Курбаса. – Не одержуючи ніяких стипендій, напівголодна, погано одягнена молодь могла цілими ночами "висіти" й бігати на конструкціях, репетируючи чергову постановку. Потім одне за одним ішли заняття з: історії літератури, філософії, постановки голосу, фехтування, боксу, пластики й танцю. Працювали в атмосфері творчої дружби, цілковитої відсутності інтриг і заздрощів".
Під час репетицій Курбас передає своє бачення гри. Каже, що тримати образ потрібно не епізодично, а протягом усієї вистави. Режисер Борис Сахно згадує діалог Курбаса з Амвросієм Бучмою:
– Кого ти граєш у другій картині, в церкві?
– Брата Жана, – говорить Бучма.
– Ти зовнішніми засобами передаєш скульптуру католицького святого. А за людським характером хто ти? Мужик?
– Мужик.
– Яка основна пристрасть Жана на всю дію?
– Піднести людську гідність у своїх парафіян.
– Навіщо?
– Щоб потім підняти на повстання проти феодалів.
– А чим він снідав?
– Кашею. Гречаною.
– Іди знов на сцену. Проголошуй свою промову до мужиків, як може робити це Жан, мужик, що добре поснідав кашею.
9 мов знав Лесь Курбас — англійську, норвезьку, шведську, німецьку, давньоєврейську, польську, санскрит, французьку та італійську
"Закоханість Леся Курбаса в Україну була особлива. Коли я говорив йому про це, він заплющував очі, вдаючи, що зо мною не погоджується, щоб не виглядати занадто патріотичним. Але це справді було так. Це був поворот української душі, душі, що перейшла західну дисципліну, перейшла також приниження — австрійську армію. Поворот через закоханість у німецький театр, поворот на лоно України", –
актор Валерій ІНКИЖИНОВ-МОНГОЛ в інтерв'ю для журналу "Україна і світ", виданому в Мюнхені 1955 року
4 
1
Коментарі