Кримінальним світом міжвоєнного Львова керував українець Вовчук. Його конкурентами були євреї Каци. Про це розповідає свідок тих подій – Теодор Лозинський. Нарис "Славні, сильні та непереможні" написав 1946 року. Дотепер не публікований
Були це початки польської власти на Західній Україні. Великим було населення великого міста, а в цьому великому місті був того часу малий промисел. Робітники не мали роботи, тому часто робили розрухи – били вікна у магістраті, а кінна поліція цих безробітних робітників розганяла. Декого вбила, а декого поранила, але і сама не вийшла насухо. Бувало, що і поліцію вбивали.
Крім цього, ще була власть нічного великого міста, яка себе називала герштами. Гершти були подібні до сільських старших кавалірів, які не дозволяли молодшим від себе танцювати на весілю чи на забаві. Молоді каваліри змушені були за дозвіл до танцю угостити старших горілкою, пивом, закускою і тютюном. І таким герштом був Вовчук.
Був він високого зросту, около один метр і вісімдесят сантиметрів. Плечистий, ноги – як у слона, а шия – як у годованої свині. Єго обличє чотирикантове, до єго лиця можна було сірник запалити. Коли відкривав уста, то мені здавалося, що єму вогонь світить – так богато золота було на єго зубах. На пашенних грубих пальцях були ширококуті золоті перстені, вочка насаджовані рубінами і брильянтами. Важив він около сто двайцять кілограмів. Ходив у довгому чорному футрі, на голові любив носити чорний капелюх, у чорних лакирових мештах. У руках усе держав чорну паличку.
У кожний Божий день він ходив удекорований. Сегодня носив рижу борідку невелику. Другого дня носив малі пострижені вуси по-німецьки, але без борідки. Третього дня ходив без бороди і без вусів, а лишень носив великі фаврита. Виглядали вони немов півмісяцьом та сягали майже до самих уст.
Як потрібно комусь набити пику, скрутити в'язи, то тільки було єму показати цю особу. З ним так справлявся, немовби кухар зі бараболею. За це одержував гарну квоту золотих. Або де-то злодії украли дорогі футра або другі які-то цінності, то з такими справами пошкодовані вдавалися до него за викуп цих речей. Якщо потерпілий оплатив готівкою цю суму золотих, то він давав потерпілому власно підписану повістку і назначав єму термін – дату і годину і в якому ресторані. Потерпілий приходив з цьою посвіткою на опреділене єму місце і годину. Усі речі висіли на вішачках прикриті білою скатерею.
Єго спільник був Левицький. Був він середнього зросту, носив вишиту сорочку, вуси рижі підкручені по-польськи, сіре футро і сивий капелюх звичайний. Говорив по-українськи, тому що був ошуст. Продавав він фальшиві речі. Був у него малий позбираний столик на базарах, торговицях. Він на цім столику грав "три карті". Та виграє, та програє, за один золотий, два золотих, за п'ять золотих, десять золотих, і приговорював до людей:
– Хто грає, той гроші має!
– Свиня з війтом карти грала, як лиш добру карту мала!
– Грає сліпий, горбатий – лишень для того, щоб був багатий!
– Баба свою козу приграла, щоб зі сусідом клопоту не мала!
А єго спільники ніби дійсно грали і заохочували селян. Несвідомі селяни програвали бувало і великі гроші.
Другий Вовчука спільник був теж середнього росту, але пашенний, немов веприк. На лівому лиці був у него великий шрам, а вочи такі зіркаті. Він як подивиться на людину, то немов як змія-кобра, то людині п'яти постигли.
У всіх властителів ресторанів міста був графік, коли повинен у них явитися Вовчук. Приходив на свою оприділену годину і у даний ресторан, а з ним приходили єго богато соратників і рівночасно вуличниці. Власник ресторану перепрошував гості, які знаходилися у ресторані. Казав їм, щоби освободили ресторан, так як сегодня він повинен забавити пана Вовчука. Гості чемно дякували властителеви ресторану i освободжали ресторан.
Рівночасно властитель закривав штори на дверях. За цей час кельнери накривали столи горілкою, пивом і усякими закусками. Пили дуже малими келішками і не богато, чемно бавилися. Одні танцювали, другі карти грали, треті грали шахи, четверті грали більярд, кругельню і так далі.
Кожний власник ресторану ставив це "на дві карті" – або виграв, або програв. Бувало, якщо у Вовчука находилися більші гроші, то він цьому властителеви ресторану подвійно платив за цю забаву. Але бувало, що у него не було грошей, то властитель ресторану ніс утрату.
Іще в місті були жиди Каци. Їх було трьох рідних братів, а двохрідних і трирідних братів – то їх було богато. Усі здорові, великі, немов тури, богаті і заможні. Мали вони кам'яниці, усякі склепи, м'ясні ятки, коні вантажні. Ці дві шайки поміж собою вели незгоди. Каци говорили, що вони не бояться Вовчуків. Вовчуки говорили, що вони не бояться Каців. І ці перекази поширювалися.
Свого часу стрінулися Вовчуки з Кацами в одному ресторані, але жидівському, "Темплі". Каци використали нагоду, що самого Вовчука не було в присутності, а тільки єго прихильники. Початково вели поміж собою сварку. Відтак Каци начали бійку, але Вовчуки зробили контрнаступ. Двох Каців убили насмерть, а решти усіх до смерти побили. При цім зруйнували цілий ресторан і нанесли шкоди властителеви ресторану на кільканадцять тисяч золотих. Каців зробили винними за нарушення порядку, а Вовчуків уневиннили і оправдали їх. При цій нагоді Вовчуки одержали іще більшу популярність у своєму місті.
Коли вони всі знаходилися в товаристві, то їх вітали. До них здалека шапки, чи капелюхи, держали в руках. Говорили: "слуга уніжони", "падам до нуг", "моє ушанованє". Але вони були такими гордими і зазналими, що на це щире вітання не звертали уваги. Їм здавалося, ніби де-то там у далекому селі, у хліві, знесла курка яйце і так собі кудкудаче.
Була іще третя така династія у місті – злодії. Вони були ріжної нації: українці, жиди, поляки, німці, цигани і другі. Ділилися на чотири групи або відділи:
– "касярі", які обкрадали каси;
– "вломачі", які вломлювалися у склепи, мешкання і у різні верстати;
– "потокарі", які селянам з возів стягали усе, що їм потрапило в руки;
– "кишеньковці", які викрадали з кишені гроші.
Усі вони свою здобич віддавали свому королю. Але у них був строгий запорозький закон: якщо злодій не віддав у повності свою здобич, а вони про це довідалися, то єму скрутили в'язи, і він щез, немов "пес на ярмарку". Були і такі злодії, що цілий місяць нічого не украли, але їм давали їх пайку. А була молодая жидівочка Сарка, називали її "золота ручка". Вона майже у кожний Божий день крала гроші з кишені. Усі ці гроші віддавала, і їй більше за це не давали, а порівно кожному.
Наведу один такий приклад. У "домі Ціпера" знаходилося кілька тонн золота. Це золото лежало в басейні у воді, в пивниці. Кілька років злодії робили тайно тунель попід землю. Одної пізної літньої ночі злодії бор-машинами начали сверлити діри у бетоні. У ту мить сторожі почули якийсь гуркіт і про це повідомили поліцію. Поліція натрапила на слід і цих злодіїв зловила на горячім вчинку. Їх посадили до тюрми. Але у них осталися жінки і діти, то вони теж одержували якусь квоту грошей на одержання, і посилки цим злодіям посилали до тюрми.
А королем цих злодіїв був жид Майблюм. Був він того часу в середніх роках. Високий, пристійний, подібний на лікаря або якогось вищого урядника магістрату. Було, що на него була нагінка – то єму повідомили тайно з поліції. Єму не було часу де дітися – то він до знакомого сусіда через вікно до кімнати вкинув у мішку велику суму грошей і біжутерії. По усьому тому прийшов і спокійно ці гроші і біжутерію забрав. І він вірив цьому сусідови, що цей сусід нічого не порушив єму.
Гриміли війни, горіли села і міста, лялася кров, гинули люди передчасно, усякого віку, мінялися власти за властями. Але Вовчук своїх соратників не розпускав і сам не пішов обороняти свою державу. Єму було обоятно, яка буде власть. Він до кожної власти був готовий з ріжними документами. Лишень щоби він був при своїй власти, щоби єму було заповнене черево і щоби він зміг продовжувати свою брудну кар'єру.
Але не поминути старости – і прийшла старість. Він був малий, сухий, безсильний. У него не було ані пенсії, ані жодного притулку. Лице не підголене, а шкіра на лиці повісилася, немов мішочки, подібно до хом'яка. Сорочка на нім була така брудна, немов ганчірка. Від него доносився запах тухлости, гнилости. Ніхто єму не кланявся, ніхто єго не вітав, ніхто єго не просив до ресторану. Ці ресторани, кав'ярні, бари, кабарети нічні і пікилка, де він заходив, – їх уже давно-давно не стало. Лишень на єго улюблені околиці можна було єго стрінути в одній пивні. Він оперся об стіну, мовчазно похилив свою голову, похмуро дивився униз.
Борони Боже, щоби хто з гостей у цій пивні дав єму милостиню – п'ять карбованців чи більше. Він ці карбованці взяв від даної людини, але у цю мить вкинув єму ув вочи і сказав єму:
– Ти вуйко зі села, мені твої карбованці не потрібні! Дай такому жебракови, як ти сам, ці карбованці! Ти знаєш, хто я є? Я є гершт міста!
Цей добродушний чоловік думав, що зробить ласку. Але цим часом зробив собі ганьбу і змушений був перепросити єго і встати в стороні.
По недовгому часі Вовчука можна було побачити на самій околиці міста. Він ходив по тротуару, держав велику цибулю у правій руці і підходив до електричного стовпа. Лівою рукою вдаряв по стовпі, а праву руку з цибулею приложив до свого вуха і голосно по-польськи говорив:
– Гальо, гальо, гальо! Пан слиши? Ту муві пшиступнік Вовчук!
Шаліла холодна зима. Морозний вітер зносив з полів, з дахів білий сніг, немов сіль. Засипав ним яри, дороги, стежки, щілини і закутки. Такої холодної пори птиця, звір, людина – кожне шукає захисту теплого кутка.
На пляцу під будкою, в чотири зігнутий і присипаний снігом, лежав володар нічного міста. Він за ціле своє життя не заслужив у людей чести. Не зберіг ані сим'ї, ані майна, ані притулку. Лишень згайновав єго на людськім горю, слезах і крові. Не було за ним і собаки, щоби загавкала. І так закінчилося царство володаря нічного міста.
Словничок рідкісних слів, які вживає Теодор Лозинський
безтяльський – звірячий
бюрко – письмовий стіл
гарнец – посудина
гершт – ватажок поганих людей або поганої справи
гиблівка – стружка
грасувати – витоптувати
дестамент – заповіт
дик – кабан
емерит – пенсіонер
змасакрований – побитий
кацюба – кочерга
кельнер – офіціант
криси – поля капелюха
льокатори – мешканці
маринарка – піджак
назвисько – прізвище
обава – побоювання
обоятні – байдужі
опушліджений – той,
що має фізичну ваду
ошуст – шахрай
плаксидра – оголошення про смерть
постерунек – відділення поліції
райшуля – відкрита місцевість
ревія – кабаре
склеп – магазин
сутерен – півпідвальне приміщення
суфіт – стеля
тарча – мішень
трінькувати – штукатурити
фризиєр – перукар
штихлір – комора
шувар – очерет
3 
1
Коментарі