У Братстві тарасівців уперше заявили, що вони – "свідомі українці"
"Дбати про добробут народній, знаючи й повсякчас пам'ятаючи, що тільки матеріяльно забезпечений нарід може добре дбати про національно-просвітні справи", – невисокий русявий юнак виголошує реферат із трибуни в залі Харківського університету.Тут у лютому 1893 року на Шевченківські поминки зібралися кількадесят студентів-українців. Виступає 28-річний студент медичного факультету Іван Липа, уродженець Керчі в Криму. Він – член таємної молодіжної організації Братство тарасівців."Україна під гнітом, – продовжує Липа. – Ми, як діти України, як сини свого народу єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати свому народові волю національну". Про Україну студенти вже чули, але промовець послідовно згадує "українців" – не малоросів, як заведено у Російській імперії, і не русинів – як в Австро-Угорській. "Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ, – стверджує Липа. – Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу. Ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини – від нас". А щодо "відносин до інших націй ми будемо остільки толерантні, оскільки наші сусіди й колоністи на нашій землі будуть толерантні до нас". Для осягнення цієї мети треба "гуртом, разом із іншими націями Росії, боротися проти асиміляційних заходів і гуртом добувати волю". Щоби врешті-решт "розбити російські кайдани й визволити усі російські народи з-під гнітючого їх деспотизму і централізму".
Через два місяці львівський часопис "Правда" друкує цей виступ під заголовком "Profession de foi молодих українців" – тобто їхній "символ віри". Звідти й знаємо зміст реферату Івана Липи. Серед української громадськості в обох імперіях маніфест мав ефект вибуху бомби. "Тарасівці" вперше послідовно починають називати себе "націоналами" й "українцями". Обидві назви швидко поширюються поміж студентства. Окреслення "свідомий українець" теж від них пішло у світ. А "Profession de foi молодих українців" стало першою викладеною на папері національною програмою української революційної молоді.
Почалося все за два роки перед тим у містечку Глинськ поблизу Ромен. Нині це Сумщина, а тоді – Полтавська губернія. Земство робило загальний перепис рухомого майна місцевого населення. Опікувався цим статистик Олександр Русов – українофіл за переконаннями. Для подвірного опису він запросив кількадесят студентів із різних університетських міст України. Вони ходять від хати до хати по селах і містечках Роменщини. "Ми вивчали народну мову, робили різні записи, цікавилися піснями, побутом і цілим укладом народного життя, записували етнографічні матеріали, читали по хатах українські книжки і т. ін.", – пише у спогадах Іван Липа. Були вражені: з одного боку – багатством народної культури, з іншого – низьким рівнем національної свідомості.
Під час перерви у переписі – тоді ж, улітку 1891-го, кілька тих студентів їдуть до Канева на могилу Тараса Шевченка. Троє з Харківського університету: Віталій Боровик із природничого факультету, Іван Липа – з медичного й Борис Грінченко – з філологічного. І двоє з Київського: Микола Міхновський з юридичного факультету та Володимир Шемет – із природничого."Шапки самі собою опинилися в руках у нас, – згадуватиме згодом Іван Липа той день. – Хтось із нас взяв "Кобзаря" і читав. Наші думки були повні любові й надії. Ми неначе на Великдень цілувалися, як діти. Велика і незабутня могила генія міцно і чарівно з'єднала нас любов'ю. Дух же Тарасів був між нами німим і невидимим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне вбік, не покине своєї України… Тут-то й ми ухвалили заснувати таємне українське політичне товариство". Називають його Братство тарасівців, бо Шевченко для них – натхненник і геній. "Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває", – напише невдовзі Липа у статуті Братства.
Вони – нове покоління в українському русі. Їх не влаштовує аполітичне й організаційно аморфне українофільство батьків, яким палка любов до України не заважала бути лояльними громадянами імперії. Хоч "тарасівці" цінують їхні здобутки. Передусім – ґрунтовні дослідження з історії, культури, мови, етнографії українців. "Українофільство показало нам і цілому світові, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься українцями, – пише Липа. – Воно поставило нашу ідею на науковий міцний ґрунт; воно стало підвалиною сучасних українців".
Але то вже вчорашній день. Час ставити чіткі політичні цілі. Бо: "Наука й життя вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу"."Коли нарід розвивається вільно на національному ґрунті, то тим самим він додає до загальнолюдського поступу і свого духового й розумового скарбу, – пояснюють "тарасівці". – Значить, ми, яко космофіли, що любимо усіх людей й бажаємо усій людськости однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами… Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю". Але в Російській імперії ніхто не скасовував іще Валуєвського циркуляру й Емського указу, а поліція відстежує навіть натяки на "сепаратизм". "Тарасівці" заявляють: "Ми осередок ваги нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з австрійської конституції". Отже, українці обох імперій мають об'єднати свої зусилля.
Першим осередком "тарасівців" стає Харків – там їх найбільше. До п'ятірки невдовзі долучаються студенти інших тамтешніх вищих шкіл. Одні з перших – Микола Байздренко із ветеринарного інституту, Михайло Базькевич і Юрій Коллард – із технологічного. Кожен член Братства тарасівців мусить протягом року привести до нього принаймні двох людей та стількох же навчити української грамоти. Структура підпільної організації – "п'ятірки". Філії організації з'являються в Києві, Чернігові, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Лубнах. До товариства приєднуються інтелектуали – Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Євген Тимченко.Братство поширює нелегальну літературу серед молоді, організовує гуртки самоосвіти для вивчення української мови, історії, читання літератури. "Література – це та ниточка, що зв'язує одиницю з цілим народом, – напише згодом Іван Липа. – Коли впродовж літ народ читає своїх письменників, він виробляє одностайні, однозначні ідеали. Складає Націю"."Тарасівці" працюють не лише зі студентами, а й зі шкільною молоддю, селянами, робітниками. Кожен збирає довкола себе гурток, навіть виїжджаючи на канікули чи на роботу. От Михайло Коцюбинський зголосився долучитися до філоксерної комісії, що винищувала в Басарабії уражені шкідником виноградники. Із ним – кількадесят полтавських і чернігівських селян. Коцюбинський у вільний час улаштовує для них заняття, згадував очевидець: "Розказував про хліборобство, як світ збудовано… А найбільш говорив за одділення України та щоб президент управляв нашим краєм". "Тарасівець" Віталій Боровик, інспектор Одеського сирітського будинку, розповідав вихованцям про гетьманів Хмельницького й Мазепу, устрій Козацької держави порівнював зі Швейцарією.
Старі "громадівці"-культурники в побуті послуговуються здебільшого російською, а "тарасівці" відмовляються від неї. Бо має бути, "щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні". А для цього треба "узяти до своїх рук виховання й освіту". Для початку – самим розмовляти українською. І не тільки між собою, найголовніше – зі своїми дітьми. "Що там синочок наш, які слова вивчив? – запитує в листі дружину Михайло Коцюбинський. – Не вчіть тільки по-московському, бо як дитина звикне, то трудно буде одвикнути… Хай говорить чисто, краще, ніж його батьки. У всьому – поступ".Такого акценту на мові, як "тарасівці", доти ніхто не робив у підросійській Україні. Звідки вони беруть гроші на придбання літератури, зокрема політичної, для розповсюдження й читання в гуртках? Збирають серед студентів. Харківський гурток навесні 1893-го із допомогою Ольги Франко, дружини письменника, купує в Галичині 3 пуди 30 фунтів – понад 60 кг – заборонених у Росії видань, щоби переправити їх до Харкова. На цьому тамтешні "тарасівці" і прогорять, а 24 із них – потраплять за ґрати.
"Ближчим приводом провалу було таке, – напише згодом у "Спогадах юнацьких днів" Юрій Коллард – майбутній міністр шляхів УНР. – Микола Байздренко поїхав по літературу до Галичини. Накупив там книжок та доручив жидові перепачкувати їх через кордон і вислати багажем до Харкова. Жид це зробив, але дав знати жандармерії. Транспорт прийшов до Харкова, члени гуртка ходили з дублікатом на залізницю, а жандармерія за ними стежила і таким чином пізнала декількох "тарасівців". Жандарми дали транспорт одержати, простежили, куди книжки порозділювано, й викрили цілу організацію. Зробили труси і у Василя Степаненка найшли записну книжку, де докладно зазначувалася діяльність громади, бо писалася вона в виді щоденника. Добре те, що він не писав прізвищ, а тільки імена. Деяким Миколам, як от Яценкові й Байздренкові, та Іванам, як Липі, тощо довелося відсидіти в в'язниці і взагалі потерпіти".
Іван Липа 13 місяців перебуває в ізоляторі на харківській Холодній горі. Постійні допити, а потім суд. Звинувачення – "стремление к отторжению Малороссии от Великой России". Перед оголошенням вироку в листопаді 1894-го суддя питає Липу:
– Сожалеете о содеянном?
Той мовчить.
Суд оголошує вирок: три місяці ув'язнення, на три роки позбавити права жити в центральних губерніях і віддати під нагляд поліції. Пізніше Липа напише: "Я скінчив середню й вищу школу, але найвищу освіту дістав у тюрмі".
Схожі вироки – від двох до шести місяців ув'язнення та від двох до п'яти років гласного поліцейського нагляду за місцем проживання отримали ще шестеро харківських "тарасівців". Більшість же відпустили невдовзі після арешту. Чому такі відносно м'які присуди? Бо, крім забороненої літератури, поліція не мала інших доказів. А заарештовані мовчали й нікого не "сипали" під час слідства."Харківська справа набула широкого розголосу, бо вперше за життя тодішнього покоління під слідством опинилась українська організація", – пише історик Сергій Наумов із Харкова.
Братство ще п'ять років діє в інших містах, а його центр зміщується до Києва. Один із провідних тамтешніх "тарасівців" – адвокат Микола Міхновський. У березні 1900-го на Шевченківських святкуваннях у Полтаві й Харкові він кидає заклик: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Він стане гаслом заснованої того року Революційної української партії – першої в Наддніпрянській Україні. Тоді ж Міхновський викладе її програму в брошурі "Самостійна Україна". Наприкінці напише: "Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби".
"Це була людина лагідної вдачі. Раз, пам'ятаю, під час вечері різкий, раптовий дзвінок. "Мабуть, по мою душу", – жартуючи промовив він і пішов сам відчинити двері. У сінях чуємо чиюсь нервову розмову, чиєсь благання. Нараз хутко виходить Іван Липа, ховає до кишені докторські приладдя й каже: "Боже мій, яка ця жінка змучена й знервована". Беру з вас слово, що не від'їдете, доки не повернуся, – кидає він уже на ходу й хутко йде за жінкою. За якийсь час повертається, стомлений, розхвильований… І в той вечір він більше не всміхався, а коли ми відходили, вийшов разом із нами і попростував знову до слабого хлопчика", –згадував про Івана Липу в одеський період його життя, коли служив тут як "лікар для бідних", місцевий громадський діяч Ілько Гаврилюк
Помер на руках у Івана Огієнка
1865, 24 лютого – Іван Липа народився у кримській Керчі в інтелігентській родині. Батько, Лев Липа, розмовляв російською, вдома суржиком. Мати – Ганна Житецька, з козацького роду – українською. До сім'ї часто навідувалися родичі та знайомі з Південної України й Кубані. Іван закінчує парафіяльну школу при грецькій церкві в Керчі, а потім – місцеву гімназію. Обидві на "відмінно".
1888 – вступає на медичний факультет Харківського університету. Потрапляє в цілковито українське середовище. Повністю переходить на українську мову, зацікавлюється історією й фольклором. Відвідує зібрання українофілів, роздобуває книжки українською, ходить на вистави українських труп. Його приятель письменник Борис Грінченко складає український буквар, а Іван Липа планує писати медичні праці українською. У цьому колі й зародиться ідея створити таємну політичну організацію, яку назвуть Братство тарасівців. 1893-го, після звільнення з-під арешту, ще три роки живе під наглядом поліції в Керчі. Опісля їде до Казані, закінчує там університет і восени 1897-го отримує диплом лікаря. Повертається в Україну, працює в земських лікарнях для бідняків і робітників на Херсонщині й Полтавщині.
1902 – оселяється в Одесі, має лікарську практику. Працює у лікарні для незаможних села Дальник поблизу міста, яку сам будує. Його одеський будинок на вул. Юріївській, 13 – теперішня Єфимова – стає осередком культурницького руху на Півдні України. 1905-го Іван Липа засновує товариство "Просвіта" в Одесі. Читає лекції, дописує у різні часописи. Бере активну участь у місцевих українських організаціях – "Українському клубі" та "Українській хаті". "Коли почалася "всеросійська" революція, українське громадянство в Одесі одразу збіглося на велику нараду, де ухвалило цілий ряд резолюцій, між іншим видавать свій орган", – згадує. Організовує видавництва "Одеська літературна спілка" та "Народній стяг". У листопаді 1917-го у місті владу здобуває Центральна Рада, гайдамаки придушують повстання більшовиків. Івана Липу призначають комісаром Одеси – міським головою. За часів гетьмана Скоропадського він обіймає посаду одеського лікарського інспектора. Обов'язки: контроль умов утримання хворих, наявності лікарів, якості медичної допомоги.
1918, грудень – у Києві антигетьманський переворот. Івана Липу призначають міністром віросповідань в уряді Директорії. У січні 1919-го він зобов'язує духовенство та службовців духовного відомства вести все церковне діловодство, передусім метричні книги, лише українською. Скликанню синоду в справі автокефалії перешкоджає наступ більшовиків. Входить до ЦК Української партії соціалістів-самостійників.
1919 – відступає з українськими військами до Кам'янця-Подільського. 1921 року, після поразки визвольних змагань, виїжджає до Польщі. Якийсь час був міністром охорони здоров'я в уряді УНР у вигнанні.
1922 – перебирається до Галичини, що відійшла до Польщі. Осідає у Винниках піді Львовом. У винайнятій хаті відкриває медичну амбулаторію, приймає пацієнтів. Живе скромно. Поряд мешкає професор Іван Огієнко, його товариш від часів революції, теж колишній міністр в уряді УНР – опікувався освітою. Пише новели "Кара" й "Утома", статті.
1923, 13 листопада – помирає у Винниках на руках у Івана Огієнка – з весни 1919-го хворів на рак шлунка. Син Юрій, який тоді студіював медицину в Познанському університеті, на похорон батька потрапив в останній момент. Поховали Івана Липу на цвинтарі у Винниках.
2012, 21 грудня – Одеська міська рада на чолі з "регіоналом" Олексієм Костусєвим ухвалила перейменувати вулицю Івана та Юрія Лип – батька й сина, – названу так 1996-го. Вона почала іменуватися так, як за часів Російської імперії – Федора Пішеніна. Цей одеський міщанин у ХІХ ст. володів трьома млинами на цій вулиці.
4 
35413
Коментарі