Ексклюзиви
Четвер, 10 червня 2021 09:27

"Ходіть в пантофлях, бо в лакових черевиках не відчуєте літа"

Для українських письменників відвели санаторій у Сочі, панський маєток на Полтавщині та Межигірський монастир

"Ми любимо й знаємо наших українських письменників з їхніх книжок. Читаючи, уявляємо їх заклопотаними людьми в колосальних окулярах, в атмосфері височенних недосяжних світових питань, – писав поет і прозаїк Леонід Чернов у фейлетоні "Українські письменники в пантофлях" 1928-го. – Це офіціальна, прилюдна постать українського письменника. Це зима. Але ось надходить літо, пече сонечко, письменники лагодяться віддатися літньому відпочинкові, – і на зміну піджакові й жовтим черевикам приходять літні білі сорочки й сандалії".

Що ж робили люди літератури й мистецтва, змінивши зимовий гардероб на літній, перевзувшись у пантофлі – м'які кімнатні туфлі? У них було безліч справ: полювання, риболовля, більярд, теніс, волейбол і мотоцикл. Актриса Валентина Чистякова, дружина Леся Курбаса, вивчала праці Фройда.

Автор: Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету імені Василя Каразіна
  Пляж зобразили на обкладинці журналу ”Всесвіт” за 5 червня 1927 року
Пляж зобразили на обкладинці журналу ”Всесвіт” за 5 червня 1927 року

Традиція виїжджати на літній відпочинок кудись далеко, до моря, склалася не одразу. У першій половині 1920-х літератори й митці відпочивали переважно в дачно-­курортних околицях Харкова чи Києва – в Карачівці й Помірках (нині місцини в межах Харкова. – Країна), Пущі-Водиці й Ворзелі під Києвом.

Любили полювання й риболовлю. Виділяли для них не день-два, а тиждень. Прямували куди-небудь подалі від столиць, у херсонські степи, наприклад. Це обходилося недорого, а задоволення приносило величезне. До того ж мисливські й рибальські враження та історії нерідко ставали матеріалом для художніх творів.

Відпочинком працівників різних сфер у 1920-х опікувалися профспілки. Письменників у Радянській Україні якийсь час вважали особами вільних професій, і жили вони суто з літературної праці, тому профспілки не мали. Їх прикріпляли то до наукових працівників, то до працівників освіти, то до журналістів або поліграфістів.

На полювання й риболовлю виділяли тиждень

Коли молодий поет Терень Масенко перевтомився і захворів, його начальник у Державному видавництві України в Харкові, прозаїк Григорій Епік, дістав путівку в будинок відпочинку для працівників освіти "Карасан".

"Перша моя мандрівка на курорт. Та ще в мальовниче місце біля Алушти. Звалося воно Карасан або Карасаган, – писав Терень Масенко в "Романі пам'яті". – Велетенський парк і літній будинок, прекрасний палац. Два ряди могутніх кипарисів. Після революції влаштували будинок відпочинку ЦК профспілки працівників освіти. Сюди приїздили вчителі з усіх кінців країни".

Відпочивали тут і кияни: прозаїк Григорій Косинка, професор Київського інституту народної освіти Павло Филипович, літературознавець Юрій Меженко. Косинка охоче читав для публіки свою й чужу прозу.

"У Карасані ми з Косинкою сподобали кримське вино. Та й без нього нас п'янили ті кримські місячні ночі й гарячі безтурботні дні лінощів і дозвілля, – ностальгував Терень Масенко. – Та ще – поезії й поетичні новели! Вечорами на веранді будинку відпочинку в тісному колі українських і російських вчителів Григорій читав улюблену новелу "Дезертир". Він патетично й буйно вигукував: "А очі в Оляни – як льон".

По науковій лінії можна було потрапити в будинок відпочинку "Буюрнус". Його радянська влада влаштувала в Алушті, в колишньому пансіоні доктора Штейнгольца. Підпорядковувався він Всеукраїнському комітету сприяння ученим – ВУКСУ. Цей санаторій полюбили неокласики. Вони ледь не всі не тільки письменники, а й літературознавці, тобто науковці. Тут відпочивали Микола Зеров, Павло Филипович, Віктор Петров, а ще філологи Ананій Лебідь, Михайло Драй-Хмара, Павло Попов, Павло Ріттер, композитор Михайло Вериківський.

Волейболом, кегельбаном і городками заповнюється цілий день

"Буюрнус" розташований у прегарній місцевості, трохи далі від морського побережжя, на високому місці, біля підніжжя гори, – згадував мовознавець Петро Одарченко. – З парку, що оточував два великі будинки цієї відпочинкової оселі, відкривався чудовий вид на море, а також на містечко Гурзуф з його кипарисовим парком, горою Аю-Даг і білим мінаретом мeчеті. Тут відпочивали тоді приблизно 70 осіб, здебільшого старшого чи середнього віку. Молоді було мало. Умови для відпочинку – зразкові: чисті затишні кімнати, в яких жили по дві-три особи, прекрасне харчування, райське повітря. Тільки до моря було трохи далеко. Особливо після купання тяжко йти вгору. Їдальня була на відкритому повітрі. І от тут під час обіду та вечері або і в інший час – особливо після вечері – часто відбувалися надзвичайно цікаві дискусії на літературні, мистецькі та філософські теми".

Автор: Інститут літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України
  Відпочивальники вишикувалися для знімка в санаторії ”Карасан” поблизу Алушти у Криму, 16 серпня 1926 року. В центрі стоїть письменник Павло Филипович, крайній праворуч сидить літературознавець Юрій Меженко. Заклад для працівників освіти створили за два роки до того в колишньому палаці Раєвських. Але виділяли путівки й для літераторів. Тут побували також Григорій Косинка і Терень Масенко
Відпочивальники вишикувалися для знімка в санаторії ”Карасан” поблизу Алушти у Криму, 16 серпня 1926 року. В центрі стоїть письменник Павло Филипович, крайній праворуч сидить літературознавець Юрій Меженко. Заклад для працівників освіти створили за два роки до того в колишньому палаці Раєвських. Але виділяли путівки й для літераторів. Тут побували також Григорій Косинка і Терень Масенко

Якщо в "Буюрнусі" панує академічна атмосфера, то в "Карасані" найбільшою популярністю користується волейбольний майданчик. Улітку 1926-го тут відпочиває Павло Филипович і майже щодня грає у волейбол. Команда карасанського будинку відпочинку змагається з командою сусіднього санаторію. Той розміщується в колишньому маєтку князя Гaгapiна, тому їх називають гагарінцями.

Петро Панч писав із кримського Хараксу товаришам по літературній групі ВАПЛІТЕ: "За волейболом, кегельбаном і городками, якими тут заповнюється цілий день, зовсім відсунулися наші ваплітовські справи".

"Вчора щасливо доїхав до Лівадії й тут поселився, – сповіщав Валер'ян Підмогильний у листі до Євгена Плужника у травні 1926-го. – Море спокійне, все цвіте – коли я зійшов у Севастополі, мене вразила запашність повітря. Лівадія – прекрасне місце, багато зела, тільки що високо дуже над морем! Зараз це маловажно, бо купатися ще не можна ніяк, сонця мало, хмари, туман. Повітря бадьоре, й думаю, що спочити мені тут пощастить. Вечори холодні, ночі ще більше. Людей у будинку ще мало. Здебільшого молодь, але без небезпечних ознак – так здається. Я зайняв сам чудесну кімнату на трьох і чекаю Савченка й Загула. Кімната непрохідна, це добре".

У 1920-х на колишній царській дачі в Лівадії був Селянський санаторій. У ньому не проти були відпочити київські та харківські письменники. Не дочекавшись згаданих у листі друзів, Валер'ян Підмогильний бере в кімнату до себе Василя Вражливого, якого випадково зустрів на одній з алей. Третім підселяють сільського хлопця, газетяра із Сум.

Якось у їдальні грубий комсомолець сів на місце Підмогильного. Ввічливе пояснення не допомагає. Тоді письменник несподівано навіть для себе самого б'є нахабу.

"Підійти до мене йому не дали, але, коли б він підійшов, діло кінчилося б смертним боєм, бо селюк, мій співмешканець, уже шукав стільця, а Вася Вражливий і досі, здається, жалкує, що справа не пішла далі. Не бити я не міг, хоч мені й важко було це зробити", – виправдовувався Підмогильний перед Плужником.

Для жінок подекуди відводять окремі корпуси. Пляжі теж діляться на дві частини. У Лівадії проводила відпустку письменниця Докія Гуменна.

Діло кінчилося б смертним боєм, бо мій співмешканець уже шукав стільця

"Я живу в кімнаті з другою відпочивальницею, – згадувала вона. – Ходжу до їдальні, виконую "мертву годину". Буває й не виконую, а йду в сад з вічнозеленою рослинністю і там лежу на сонці голенька, користуючись тим, що цей корпус виключно жіночий і що тепер "мертва година", ніхто мене не побачить. Потім блукаю по околицях, купаюся в піні Чорного моря. Все це було гарно, тільки набридло п'ять разів на день відвідувати їдальню. Скучно! Розбиває час на короткі відтинки. А вночі виходила в сад серед кипарисів із жовтим місяцем у небі, переживаючи свою самотність. Нікого ніколи нема до мого хотіння".

У грудні 1926 року в Харкові організовують виборний місцевком, який займається організацією письменників у профспілку, проблемами тарифів і гонорарів, забезпеченням житлом, санаторним й стаціонарним лікуванням, страхуванням. Путівки місцевком роздає щедро, особливо в санаторії на лікування. Кому куди треба, визначає спеціальна медична комісія. Її літератори називають ремонтною.

Тоді ж письменники й митці отримують власний будинок відпочинку. Завдячують цим Миколі Кулішу. Він організував УТОДІК – Українське товариство драматургів і композиторів, якому й виділили цілий санаторій у Хості. Це місцевість у Сочі по обидва береги річки Хоста, де вона впадає в Чорне море, нині Хостинський район Сочі в Росії. Хоча в назві товариства фігурували тільки драматурги й композитори, там відпочивали всі письменники й митці.

"Це було глухе містечко. Будинок письменників складався із кількох окремих корпусів, розкиданих серед великого сливового саду, – описував проведене там літо прозаїк Володимир Гжицький. – Зібралася чудова компанія, молода. Воля там була широка. Бувало, темними вечорами, немов у біблейському Едемі, бродять майже голі через спеку, в простирадлах, охочі до пригод мешканці священного саду. Зривають замість заборонених богом яблук солодкі сливки. То був кінець серпня, ночі темні, й дозріли сливки, які можна було зривати просто з землі, в повітрі плавав розлитий любовний еліксир і паморочив голови".

Напередодні 27 серпня, дня народження Юрія Яновського, відпочивальники й відпочивальниці в Хості радяться, як його оригінально привітати. Жінки плетуть вінок із лаврового листка, якого довкола росте багато. Підвішують на ниточці над місцем за столом, де завжди сидить Яновський. І коли письменник сідає, вінок акуратно спускають йому на голову.

Згодом літератори отримують ще два будинки відпочинку – в Межигір'ї під Києвом, у приміщенні монастиря, та в колишньому маєтку Туган-Барановських у селі Лука – тепер Миргородський район на Полтавщині. Останній з'являється завдяки Остапу Вишні. Панський маєток над Сулою спочатку хотіли переобладнати під клуб. Відмовилися, бо далеко від села. Під час полювання Остапа Вишні в околицях Луки селяни запросили його в гості на виступ. Запропонували віддати маєток під санаторій для письменників.

Це вже початок 1930-х. Літорганізації ліквідовані, ведеться робота над створенням Спілки радянських письменників. Житлом і дозвіллям займається побутовий сектор, який очолює той-таки Остап Вишня. Він доносить думку лучан до колег, і вони радо її підтримують. Призначають Остапа Вишню директором майбутнього закладу.

Бродять майже голі через спеку

Майже рік роблять ремонт і урочисто відкривають Будинок відпочинку письменників імені Архипа Тесленка. Протягом кількох років відвідують десятки письменників, авіаконструктор Костянтин Калінін, сурдопедагог Іван Соколянський.

"Влітку, коли я лежу десь на пляжі або після мотоциклета спочиваю на зеленому килимі, під гарячими поцілунками сонця, в мене іноді з'являється непереборне бажання по-дружньому притиснути до грудей українське письменство, – завершував Леонід Чернов фейлетон. – Але не все. Тільки ту його частину, яка влітку божеволіє від радості, спіймавши двовершкову рибинку; вириває останнє волосся на голові, програвши партію в теніс чи волейбол; переповнюється тихим блаженством, убивши після триденного блукання по болотах мікроскопічну горличку; літає на мотоциклах; перебудовує своє життя за рецептами Зигмунда Фройда; тиняється по всій Україні в пантофлях і широченних брилях. Тільки цю частину письменництва українського мені по-дружньому хочеться притиснути до грудей. Товариші! Ходіть влітку в пантофлях, бо в лакових черевиках ви не відчуєте літа".

"Після першого сніданку

Серед піній благодать,

І миліше, ніж коханку,

Нам опуку підкидать.

Хай тремтить ворожа рота,

Долю хай свою кляне,

Біля сітки сам Непота,

То присяде, то стрибне.

Він опуки не проґавить,

Повертай собі назад,

Потім вдруге, втрете, навіть

Не партачить третій ряд.

Що тут голи рахувати,

Витрачати марно час,

Ей, гагаринці завзяті,

Переможем знову вас.

Стало тихо на хвилинку,

Як лунає вже "хазрол",

І не знає відпочинку

Карасанський волейбол", –

Павло Филипович (1891–1937), письменник, написав вірш "Тренування" під час відпустки в Будинку відпочинку для працівників освіти "Карасан" у Криму. Опука – це м'яч. Слово "хазрол" стали вживати відпочивальники після відвідин закладу якимось учителем із Середньої Азії. Означало "м'яч летить", "гра почалася"

У будинку "Слово" створили літературну резиденцію

Дослідниця літератури 1920 ро­ків та українського авангарду Ярина Цимбал статтю про відпочинок письменників і митців написала в "Харківській резиденції "Слово".

Цей проєкт започаткували 2018-го Український ПЕН і Харківський ЛітМузей. Приймав авторів та авторок з інших міст, давав можливість попрацювати, скористатися бібліотеками та архівами.

Раніше резиденти мешкали в орендованому житлі. Торік восени керівник харківської компанії "Ньютон" Андрій Набока придбав квартиру в будинку "Слово" на вулиці Культури, 9, і передав її у користування організаторам резиденції.

Цей дім збудували 1929-го для літераторів і митців. Мав 66 квартир. Серед мешканців були Остап Вишня, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Петро Панч, Майк Йогансен, Лесь Курбас, Юрій Смолич, Валер'ян Підмогильний. Першим власником помешкання, яким нині користуються резидентки, був прозаїк і журналіст Петро Лісовий (1891–1937). Жив у ньому до арешту 1937-го. Тепер у його квартирі періодично працюють резиденти.

Цьогоріч Андрій Набока купив і передав у користування "Харківській резиденції "Слово" шестикімнатну квартиру №46 у будинку "Саламандра" на вул. Римарській, 22. У ній мешкав мовознавець Юрій Шевельов. Його батько генерал Володимир Шнайдер придбав квартиру 1915-го. Більшовики житло відібрали. Власникам – Юрієві Шевельову з матір'ю – відвели кімнату для прислуги площею 8 "квадратів". Там жили до 1943 року.

Першим резидентом квартири Шевельова став письменник Юрій Андрухович. Працював з матеріалами про українське радіо 1930-х.

Зараз ви читаєте новину «"Ходіть в пантофлях, бо в лакових черевиках не відчуєте літа"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 90
Голосування Скільки золотих нагород виграє Україна на Олімпіаді?
  • 1) менше трьох
  • 2) три
  • 3) більше трьох
Переглянути