Хлопчик народився через дев'ять місяців після гостини Тараса Шевченка

2

ПОЕТ ПРОСИВ ДРУЖИНУ СВОГО ПРИЯТЕЛЯ МИХАЙЛА МАКСИМОВИЧА ЗНАЙТИ ЙОМУ ЖІНКУ

"МОЛОДЕЕТ СТАРИЧИНА, ЖЕНИЛСЯ, ОТПУСТИЛ УСЫ ДА И В УС СЕБЕ НЕ ДУЕТ", – ЗАНОТУВАВ 44-РІЧНИЙ ТАРАС ШЕВЧЕНКО У ЩОДЕННИКУ 12 БЕРЕЗНЯ 1858-ГО. Того дня поет зайшов до помешкання давнього товариша Михайла Максимовича, колишнього ректора Київського університету. Той приїхав до Москви редагувати журнал "Русская беседа". А нещодавно одружився, хоч розміняв шостий десяток. Обраниця – на 24 роки молодша Марія Товбич.

За тиждень холостяк Шевченко знову гостює у Максимовичів. Знайомиться з Марією. Записує: "Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно".

Шевченко дарує Марії рукопис свого вірша "Садок вишневий коло хати", вона у відповідь – медальйон із зображенням Києва. "Наивный и прекрасный подарок", – пише Шевченко.

Ще через день – чергова гостина. "Вечер провел у своей милой землячки М. В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!"

– КОЛИ Б ТАКА У МЕНЕ БУЛА ЖІНКА – ПОВІНЧАВСЯ Б, ДА Й УМЕР, – КАЗАВ ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ФОЛЬКЛОРИСТУ МИКОЛІ БІЛОЗЕРСЬКОМУ. В травні 1858-го Максимовичі залишають Москву – оселяються у родинному маєтку Михайлова гора, тепер це частина села Прохорівка Канівського району Черкаської області.

Шевченко їде до Санкт-Петербурга. Пише Марії кілька листів, у яких просить підшукати йому наречену.

"Оженіть мене, будьте ласкаві! – благає 22 листопада. – А то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемось. Бачите, як просто і гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє, а я вам тепер шлю замість парчового очіпка мій невеличкий "Сон", а літом привезу величенну поему, як зробите по моєму прошенію. А як же ні, то й ні".

Шевченко надсилає одне зі своїх перших фото, але попереджає: "Будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду". А ще скаржиться: "Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать. Утікти хіба нищечком до вас та, одружившися, у вас і заховаться".

"А Я ОБ ВАС ЧАСТО ДУМАЮ, ЩО ЯКБИ МЕНІ ДЛЯ ВАС НАЙТИ ГАРНУ І МОТОРНУ ДОБРУ ДІВЧИНУ К ВАШОМУ ПРИЇЗДУ, БУДУ ШУКАТЬ І ВИГЛЯДИВАТЬ, А ВИ ДО НАС ПРИЇЗЖАЙТЕ, І ТОДІ ПОБАЧИТЕ САМІ, ЯКА ВАМ ДІВЧИНА ПРИГЛЯНЕТЬСЯ: У НАС ВСЕ ГАРНІ, – відповідає Марія 21 грудня. – Ви думали, що я і забула, чого Ви мене просили, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені Бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця". Завершує листа так: "Прощайте, наш добрий і любимий земляче, желаю Вам ще раз от щирого сердца своего всего лучшего в мирі, и прошу не забивать любящей Вас землячки Вашей Маруси Максимович".

Вона господарює у Михайловій горі сама – Михайло Олександрович знову поїхав до Москви. Щойно прибувши, пише дружині: "Мне без тебя скучно". Надсилає їй подарунки: і дорогі, як от фортепіано чи шуба з горностая, і дрібніші – насіння для городу. Перед Різдвом 1859-го просить посилку з батьківщини: "Питаєш, моя голубко, якого мені гостинця прислати сюди? А вже ж сала, да доб­рого такого, якого только добути можна! Да ще, серденько, хотів би я, щоб ти мені к Різдву прислала ячной крупи на горшок куті, не больше, только такой, щоб сама своїми біленькими руками вибрала зернятко до зерна. А торбинка од тебе з узварцем уже єсть у мене. Так у мене і буде тоді чим Різдво стрічать, по наському, не по-московському".

Влітку 1859-го Михайло Олександрович повертається до дружини. В той же час Тарас Шевченко після 12-річної перерви відвідує Україну. Човном по Дніпру припливає у Михайлову гору. Робить зарисовки тутешніх краєвидів. 19 червня малює олівцями портрет господаря. За три дні зображує Марію. Вона у вишитій сорочці, на шиї намисто, у вухах – сережки. А навколо голови – напівпрозора біла накидка.

"По словам Михайлы Александровича, Шевченко приходил только ночевать к нему, а остальное время проводил в поле и в других местах, где рисовал, беседовал с крестьянами и пьянствовал, – оповідає Михайло Чалий, біограф Шевченка. – А в разговорах с женою его кощунствовал, что весьма часто делал и в больших компаниях".

Поет гостює у Максимовичів близько тижня. Через місяць його арештовують, у серпні змушений повернутися до Санкт-Петербурга. Відтоді вони не бачилися.

"ТАРАСУ ГРИГОРОВИЧУ ШЕВЧЕНКУ, ІМЕНИТОМУ СООТЧИЧУ МОЄМУ І ПРИЯТЕЛЮ МОЄМУ ВЕЛЬМИ ЛЮБОМУ, ОЗНАЙМУЮ СИМ МОЇМ ЛИСТОМ, ІЖ ВСЕБЛАГИЙ ОТЕЦЬ ВСІХ БЛАГОВОЛИЛ сього року февраля 22 дня звеселити старість мою, даровавши мені первородного сина Алексія, которий сього 6-го марта уже сподобился святого крещенія і причащенія і которому да поможет Господь виростати в добрім здоров'ї, світлім розумі і во многій любви ко всьому, що подобає любити доброму і честному чоловіку і щирому українцю, і прожити щасливий вік на радість і утіху родителям і родичам своїм, на пользу і славу своїй отчизні", – повідомляє Максимович 25 березня 1860 року.

Наступний лист, датований 14 грудня, підписують утрьох: "М. Максимович, Марья Максимовичева, Алексей". На те, що первісток народився за дев'ять місяців після гостини Шевченка, ніхто не звернув уваги.

Та після смерті поета 1861-го ставлення Максимовича до нього різко змінюється. Михайло Чалий пише: "Во время политехнической выставки в Москве, в 1872 году, покойному Маслову (Василь Маслов, ще один біограф Шевченка. – "Країна") пришлось выслушать от нашего ветерана-литератора нечто весьма удивившее его. Михайло Александрович отнесся к своему разбитому кумиру крайне строго и даже несправедливо. Он не советовал Маслову писать биографию Шевченко, находя в жизни его столько грязного и безнравственного, что изображение этой стороны затмит все хорошее".

Михайла Максимовича виховували у жіночому монастирі

1804, 15 вересня – Михайло Максимович народився на хуторі Тимківщина – тепер село Богуславець Черкаської області – в сім'ї судді. Хутір належав діду, нащадку козацького старшинського роду. Мав сестру і трьох братів. 5-річним його віддали на навчання до Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші, пізніше – у Новгород-Сіверську гімназію.

1823 – закінчив словесний і природничий відділи філософського факультету Московського університету. Залишився викладати природничу історію. За 10 років став ординарним професором кафедри ботаніки.

1827 – видрукував у Москві свою першу фольклористичну працю – "Малороссийские песни". Згодом вийшли наступні збірники: "Украинские народные песни" і "Сборник украинских песен". Опублікував низку мовознавчих статей про класифікацію слов'янських мов, обстоював "старобытность" української мови.

1839-го видав "Историю древней русской словесности". Автор етимологічного правопису української мови – так званої "максимовчівки". Переклав українською і вивчав "Слово о полку Ігоревім". Досліджував та підготував до видання найдавніші літературні пам'ятки Київської Русі – "Руську Правду" і "Повість минулих літ".

1834 – призначений першим ректором щойно відкритого Київського університету. Викладав російську словесність. На посаді протримався менш як півтора року. Згадував в "Автобіографії": "Я видел ясно, что мне надо было или оставить преподавание, или сложить с себя ректорство, которому конца не мог я видеть, ибо был ректором не на срок избранным. В три полугодия все, для чего нужен был я как ректор и что зависело от меня, было уже сделано, и университет был уже на ходу. А в науке моей – чем дальше в лес, тем больше дров, и надо было в ней почти на каждом шагу пролагать себе новые пути".

1847 – звільнився з університету через здоров'я – сильно впав зір, замучив ревматизм. Повернувся до батька й сестри, які жили на ­хуторі Михайлова гора. Мав невелику садибу й пенсію 762 руб. Як батько помер, а сестра вийшла заміж, впадає у депресію.

1853-го дядько Ілля Тимківський переконує Максимовича одружитися. За жінку бере вдвічі молодшу сусідку Марію Товбич.

1873, 22 листопада – помер на хуторі Михайлова гора, де й похований. Дати смерті дружини та сина невідомі.

×