"Гуманізм у такій війні протипоказаний. Але часом він прокидався в мені"

Юрій Будяк врятував Вінстона Черчилля

"Його біографія – ціла епопея. Це видно навіть із коротеньких уривків. Як-от про 1905 рік. Тоді біля Києва влада викрила мітинг, що відбувався вночі. Несподівано нагрянули вояки, почалася стрілянина. Тут зразу ж на деревах почали вішати революціонерів та робітників. За кілька днів у газеті з'явилась замітка, що там на мітингу було забито Юрія Покоса. Товариші вважали його загинувшим, а він несподівано з'явився – воскрес із мертвих", – писав Олександр Копиленко 1926-го в журналі "Плужанин" про Юрія Будяка.

Той народився 17 листопада 1878 року в селі Красногірка – нині Полтавський район. Батько Яків був тесля, помер, коли хлопчикові було 5 років. Прізвище сім'ї було Пукась, та Юрій із часом змінив його на Покос.

 

Після сільської школи подався у Катеринослав – нині Дніпро, працював різноробом і вантажником. Потім деякий час жив у Криму й на Кавказі. Заробляв на хліб чабаном і матросом. Побував у багатьох країнах. Почав писати вірші й оповідання під псевдонімом Юрій Будяк.

"Одного разу, одержавши у видавництві гонорар за нову збірку дитячих оповідань, Будяк з'явився до мене з пляшкою коньяку й тортом, – писав Василь Минко у книжці спогадів "Червоний Парнас" про зустріч із Юрієм Будяком у 1920-х. – Випивши чарку й другу, він сам заговорив про деякі таємниці з минулого. Коротко розповів про південноафриканську країну Трансвааль – алмазно-золоте дно континенту, за яке на початку ХХ століття спалахнула Англо-бурська війна. На допомогу африканцям з усього світу потяглися добровольці.

– Помчав у той трансваальський вогонь і я, – сказав Будяк. – Спершу воював рядовим, а згодом, опанувавши трохи мову і звичаї того краю, став командиром невеличкого загону. Діяв той загін по-партизанському: уночі нападав на ненависних чужинців, тихо, поодинці знищував їх. Гуманізм у такій війні протипоказаний. Але часом він просипався в мені, і я рятував декого від смерті, брав у полон".

Війна відбувалася у 1899–1902 роках. Бури – нащадки нідерландських колоністів – воювали з армією Великої Британії. Якось бури пустили під укіс поїзд з англійським військом. Почався бій. Частину вояків бури вбили, решту взяли в полон і збиралися розстріляти.

Серед полонених був кореспондент The Morning Post, 25-річний Вінстон Черчилль. Він почав розмахувати блокнотом і олівцем, намагався щось активно пояснювати. Юрій Будяк зрозумів, що це не солдат, а кореспондент. Заступився за нього, переконав бурів не розстрілювати.

Пізніше англійці атакували позиції бурів, на яких були Будяк і Черчилль. Тоді кореспонденту випала нагода віддячити за порятунок. Він попросив офіцерів за українця. Потім узагалі запропонував їхати з ним до Лондона.

Коли батько Вінстона – нащадок герцогів Мальборо лорд Черчилль – дізнався про роль Юрія в порятунку сина, то вирішив віддячити. Запропонував влаштувати в Оксфордський університет. Та погана підготовка й низький рівень володіння англійською не дали Юрієві змоги навчатися в університеті. Тому він, трохи помандрувавши, повернувся в Україну.

"Багато сих народів їдять людське мясо – се дійсне дикий звичай, але в їх житі багато такого, що нам не вадило б знати, а иноді й поучитись. У сій книжечці ми й побалакаєм про житє сих людей, і хай сам читач побачить, чи можна їх називати дикими і чи заслуговують вони тої зневаги, з якою ставлять ся до їх так звані культурні люди. Для першого разу візьмем австралійців, океанійців, малайців та африканців (негрів). Про инших ми роскажем в слідуючій книжці", – писав у науково-популярному виданні "Дикі люди. Де і як вони живуть. Австралійці. Океанійці. Малайці. Африканці" Юрій Будяк.

Книжка з'явилася 1909-го в київському видавництві "Лан", яке заснував Олександр Грушевський для видання українськомовної науково-популярної і дитячої літератури. Юрій Будяк тоді товаришував із братом видавця, істориком Михайлом Грушевським, письменниками Микитою Шаповалом та Олександром Олесем. Друкувався в газеті "Рада" й "Науковому віснику". Тоді ж видав поетичні збірки "На полях життя" та "Буруни", поеми "Пан Базилей", "Невольниця-українка: Історична поема з часів гетьмана Сагайдачного", цикл публіцистичних творів "Записки вчителя".

Поява тогочасних видань українською стала можливою завдяки революції 1905–1907 років у Російській імперії. Юрій Будяк брав участь у тих подіях. Його навіть затримували та збиралися стратити, але він дивом залишився живий.

1912-го Юрій Будяк вступив до Київського політехнічного інституту. Працював у церковно-парафіяльній школі, приватних навчальних закладах. Деякий час очолював земську чотирикласну школу. Часто на роботі мав проблеми через активну проукраїнську, самостійницьку позицію.

 

Після 1916 року жив у Білій Церкві на Київщині. На той час був одружений і мав сина Ярослава. Викладав у Білоцерківській жіночій гімназії українську мову й літературу. Не міг бути штатним учителем, оскільки не мав університетської освіти та звання вчителя середньої школи. Інститутський диплом давав йому право працювати лише в церковно-парафіяльній школі.

Із початком Української революції 1917–1921 років виступив співорганізатором Білоцерківської української гімназії ім. Бориса Грінченка. Працював виконувачем обов'язків учителя української мови та літератури. Був заступником голови місцевої "Просвіти".

Деякий час працював у Генеральному секретаріаті внутрішніх справ при Українській Центральній Раді в Києві. Займався подоланням наслідків погромів маєтків. Брав участь у створенні Білоцерківського краєзнавчого музею. Був уповноважений конфіскувати музейні цінності графині Браницької. Разом з археологом Степаном Дроздовим відбирав золоті речі та цінну зброю.

Для боротьби з більшовиками брав участь у організації корпусу Запорозької Січі ім. Семена Палія. До нього входили жителі й П'ятигірського та Тетіївського районів. За це Будяка в березні 1922-го заарештовували чекісти. Два місяці тримали у в'язниці.

Після встановлення радянської влади Юрій Будяк працював учителем української мови й літератури на трирічних педагогічних курсах і в робітничо-селянському університеті імені Тараса Шевченка, який відкрили на базі колишньої жіночої гімназії в Білій Церкві. Згодом читав лекції з української літератури в Білоцерківському педагогічному технікумі.

1924 року перебрався до Києва, поселився на Куренівці, біля Кирилівської церкви. Працював бібліотекарем, у вільний час обробляв город. Вступив у літературну організацію селянських письменників "Плуг". Написав повісті "Марина Копачівна", "До великої брами", оповідання "Заблукалий", дитячі п'єси.

"Будяк тоді був розведений із жінкою. Сам виховував сина й ото для нього писав свої дитячі книжечки, – згадувала Докія Гуменна на сторінках спогадів "Дар Евдотеї". – Здається мені, що тільки він один зі старших письменників прийшов до літературної організації, та ще й до спілки селянських письменників. Будяк був педагог, але найбільший талант мав оповідальний. Ніколи вже такого не зустрічала. Де в нього бралися ці його повістування? І як він робив їх такими цікавими, що можна без втоми слухати його цілу ніч? Він же й повісті друкував, але вже в них нема того еліксиру. Коли ж слухаєш його оповідання, то все оживає, стає перед очима".

Юрій Будяк одружився вдруге з Раїсою Кондратенко. Вона була на 15 років молодша. Сімейне життя перервав арешт 1935-го. Відкрили справу за сфабрикованими звинуваченнями у приналежності до контрреволюційної організації з націоналістичним ухилом.

 

Під час обшуку в письменника вилучили листи від колишнього члена "Плуга" Олександра Копиленка. Вони нібито вказували на зв'язок із репресованими Григорієм Косинкою та Олексою Слісаренком. На допитах Будяку нагадували і про співпрацю з Центральною Радою.

Особлива нарада при НКВД СРСР засудила Юрія Будяка до п'яти років таборів. Відбувати покарання відправили в Караганду в Казахстані, а потім в Уфу – в Башкирії.

"В середині 1930 років Юрій Будяк раптом зник із київського обрію. Був чоловік – і не стало, – згадував Василь Минко. – Та ось почалася війна. Біжу я кудись по Хрещатику і раптом зустрічаю його. Не вірю своїм очам.

– Юрій Якович!

– Та вже ж не який біс, – відповів він, сміючись, а в очах – сльози. Худий, постарів, голова й вуса зовсім білі.

Обнялися, стали в підворітті, щоб нікому не заважати.

– Яким чудом, Юрію Яковичу?

Відповів аж надто лаконічно:

– Іншим разом…

Умовилися зустрітися в нього вдома. Але так сталося, що другого дня я відправився із групою письменників на фронт і наше побачення не відбулося. Коли ж після війни я повернувся до Києва, мій старий друг уже помер".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×