Василь Каразін створив Міністерство освіти Російської імперії
Про Охтирський повіт – батьківщину Василя Каразіна – в "Описі Харківського намісництва" 1785 року сказано так: "Материк черноземный, местоположение имеет ровное. Упражняются сего уезда жители в хлебопашестве и скотоводстве, а привилегированные – в винокурении. Вообще жители, населяющие сей уезд, чтобы имели странные обычаи, особливое что в нравах и обычаях, не видно". У цім повіті, у селі Кручик, за 60 верст від Харкова, було родове гніздо Каразіних. Засновником роду вважають Софійського архієпископа Григорія Караджи – чи то болгарина за походженням, чи то грека. Василь Каразін, його правнук, називав своїми предками то греків, то сербів, то болгар. Дід Василя, Олександр Григорович, переїхав до Російської імперії за царювання Петра І. Тут отримав дворянство та прізвище на російський манір – "Каразін".
Батько, Назар Олександрович, був військовий, як і його батько. Полковник, таємний царський емісар на Балканах, він служив у розвідці і підбурював православних сербів та греків до повстання перед черговою російсько-турецькою війною. Пішов у відставку 1770 року, отримав за службу двоє сіл на Слобожанщині – Кручик і Основинці. Одружився з дочкою козацького сотника Харківського полку Якова Ковалевського – Варварою Петрівною. У Кручику 10 лютого 1773-го з'явився на світ їхній син Василь Каразін. Він згодом писав: "Я народився у простій хаті селянина нашого Минченка, позаяк дім батька мого ще не було збудовано, названий був Богданом, а у хрещенні ім'я це замінено Василем".
Мати нарекла його Богданом на честь Хмельницького. Її прадід Іван Ковалевський був генеральним осавулом – одним із найближчих радників гетьмана. Командував кіннотою у його війську. Та в святцях кручицького священика імені Богдан не було, й він охрестив новонародженого Василем.
У дитинстві слухав розповіді батька про російсько-турецьку війну. Після приватних пансіонів у Кременчуці та Харкові 18-річний Василь вступив до гвардійського Семенівського полку, що стояв у Санкт-Петербурзі. Дістав чин сержанта лейб-гвардії. Водночас став вільним слухачем Гірничого кopпycу – тоді одного з найкращих навчальних закладів імперії. Вивчав математику, фізику, хімію, медицину, іноземні мови. Читав твори мислителів французького Просвітництва в оригіналі.
На службі в Семенівському полку Василь, мабуть, забагато часу віддавав лекціям у Гірничому корпусі. Командування звернуло на це увагу. А саме тоді Павло І вирішив навести лад у війську – прогнати всіх дворян, що служили там номінально. Вигнали й Каразіна. Він оселився в Кручику, одружився з 14-річною кріпачкою Домною.
Жив замкнуто. Провадив досліди з електрикою, займався хімією, фізикою, агрономією, геологією, метеорологією. Врешті надумав виїхати за кордон, щоб "серед просвіченого суспільства живити свою мораль". Але цього не зробиш без дозволу царя. Павло І боявся, що ідеї Французької революції докотяться до Росії, й ізолював своїх підданих від Заходу. Каразін не одержав паспорта. У серпні 1798 року він із вагітною Домною та слугою Остапом намагається втекти за кордон. Але під час спроби перейти Німан на кордоні з Пруссією їх перестріває драгунський роз'їзд. Усіх трьох кидають до в'язниці у Вільні – теперішньому Вільнюсі. Дружина помирає в тюрмі разом із дитиною.
Перш ніж Павлу І надійшло донесення про затримання Каразіна, цар отримав листа від нього: "Я желал укрыться от твоего правления, страшась его жестокости. Многие примеры, разнесенные молвою на пространствах царства твоего, молвою, вероятно, удесятеренные, грозили моему воображению день и ночь. Я не знал за собой вины. В уединении сельской жизни я не имел ни случаев, ниже поводов оскорбить тебя, но свободный образ моих мыслей мог быть уже преступлением".
Історія ця закінчилася досить дивно: імператор, замість заслання чи в'язниці, зробив Каразіна перекладачем у канцелярії державної скарбниці. Достеменно невідомо, як і чому це сталося. У ті роки Василь Назарович написав "Історію медицини в Росії" та "Про причини поступового падіння курсу рубля і про заходи з підняття його".
Після вбивства Павла І дворянами-заколотниками Каразін покладав великі надії на Олександра І, який посів престол 1801 року. Молодий імператор зробив Василя Назаровича своїм особистим повіреним, радником, чиновником для особливих доручень. І попросив говорити про все чесно й відверто. Доручив Каразіну – як провінціалові без тісних столичних зв'язків – розслідувати справи корумпованих високопосадовців.
Серед іншого, Василь Назарович запропонував заснувати міністерство народної освіти й відкривати по всій імперії університети.
У Харківському мало бути дев'ять відділів. Перші два – загальних знань і "приємних мистецтв" – трирічний підготовчий цикл, де дворянські діти набували б загальних знань, навчалися б музики, танців, фехтування та верхової їзди. Потім би ще на три роки переходили до якогось із професійних відділів – богословського, військового, медичного, для підготовки чиновників. І нарешті – відділи ученості й красних мистецтв, де ще три роки вивчали б гуманітарні та природничі науки. Для нижчих станів при університеті мали б існувати училище сільського господарства та школа ремесел. "В сем учреждении не будет никаких разделений, от состояния или богатства зависящих. Каждый студент будет равен другому, кто бы ни был его отец".
Каразін уявляв, що це буде колонія для філософів і вчених. Із садами, парками, басейнами й фонтанами, храмами різних конфесій, манежем, гімнастичними залами й галереями. Історик Дмитро Багалій через 100 років, підсумовуючи плани Каразіна, писав, що він був увесь у них – зі "сміливим та оригінальним розумом і широкими, але непрактичними задумами".
Харків тоді був великим селом – кілька тисяч населення – і культурною та промисловою периферією імперії. Каразін визнавав: "Маловажливий Харків не міг похвалитися нічим, окрім центрального його становища в південних губерніях". Але, користуючись близькістю до царя, а крім того, як секретар комітету для розгляду статутів Московського університету й Академії наук, вирішив будь-що подарувати Харкову університет. З листа до тамтешнього священика Василя Фотієва від 2 травня 1802 року: "Сподобившись по поверненні своєму до Петербурга розмови доброго государя, наважився я сказати йому ідею про запровадження в Харкові університету, що був би влаштований краще за Московський та гідний зватися освітнім осередком південної Росії. Ідею мою прийнято схвально".
Але він перебільшував прихильність царя. Серед проектів нових університетських міст Харкова не було – були або Київ, або Чернігів, або Полтава. За проект треба було боротися. Того ж 1802 року Каразін у листі до малоросійського генерал-губернатора князя Олександра Куракіна запитував: чому серед інших міст Харків найбільше надається для створення університету? Бо Київ і досі залишається у сфері впливу польської шляхти з Правобережжя. Полтава зберігає "якесь донині непереможне відчуження від великоросійських жителів". А Харків, уважав Василь Назарович, цих вад не має.
Університет, за задумом Каразіна, мав існувати на пожертвування місцевих дворян. На дворянському зібранні на початку вересня 1802-го він говорив:
– От нас империя будет заимствовать наставников в слове Божием и нравах. Мы дадим ей просвещенных изъяснителей воли царской. Мы посадим мудрость в судах. Купцы, желающие отличиться в промысле своем и быть достойными совместниками иностранных, придут почерпать у нас познания. Стихотворцы прославят добродетель и благословенное нынешнее правление. Мы доставим воспитателей российскому юношеству. Мы умножим число врачей, одно приближение которых к одру страждущего даст надежду и отраду. Ученые, измеряющие течение светил небесных и силу природы, у нас будут образовываться.
Слобожанське дворянство мріяло хіба що про відкриття кадетського корпусу. Але ж ідею університету в Харкові, переконував Каразін, підтримує імператор:
– Приятно ему было назначить Украину средоточием просвещения, долженствующего излиться на сопредельные губернии.
Він ішов ва-банк: дворян переконав скидатися коштами на університет, бо цар дає дозвіл, а царя – що слобожанське дворянство горою стоїть за університет і готове збирати гроші. Очевидно, Олександр І розгадав цю подвійну гру й образився – бо вони ж домовлялися колись про цілковиту взаємну відвертість. У кінці 1802 року Каразін утратив прихильність імператора. Його усунули від справ, звільнили з міністерства народної освіти, яке він, по суті, створив.
Але університет у Харкові таки відкрили. Те, що слобожанські дворяни збирають кошти, набуло розголосу, і цар не міг відмовити "ініціативі знизу". Зрештою, для петербурзької влади проект мав прагматичний сенс: Харків був воротами, що вели на ще не завойований Кавказ. А військовому губернаторові Слобідсько-Української губернії підпорядковувалася не лише Слобожанщина, а й Воронезька, Казанська, Саратовська та Астраханська губернії, землі Війська Донського. І університет "кував" би на місці чиновників для регіону.
Університет не був такий, про який мріяв Каразін. За два роки до смерті він писав, що "Бог створив Харків для торгівлі, а не для науки". Бо заклад удався провінційним, а чотири щорічні харківські ярмарки були відомі далеко за межами України. Проте Каразін пишався зробленим: "Блажен вже стократно, коли випадок дав мені можливість зробити найменше добро милій моїй Україні, вигоди якої так міцно у розумінні моєму пов'язані з вигодами величезної Росії".
Університет урочисто відкрито 29 січня 1805 року. Каразіна на відкритті не було. Він іще торік оселився у занедбаному маєтку в Кручику. Побудував тут школу для селян, передав їм землю у спадкове володіння. Удруге одружився – з Олександрою Василівною Мухіною-Бланкеннагель, онукою історика Івана Голікова, що написав дослідження з життя та царювання Петра І у 18 томах. Разом із підмосковним селом Анашкино молоді отримали як посаг "бібліотеку Голікова" – понад півтори тисячі книжок.
Вони прожили разом 37, зі слів Каразіна, "переважно щасливих" років. Олександра допомагала чоловікові, була його секретарем, позивачем у різних судових справах. Виховали сімох дітей – дочку й шістьох синів. Олександра на 18 років пережила чоловіка. По смерті Каразіна залишила Харків та із сім'єю сина Миколи оселилася в Анашкиному.
Василь Каразін у Кручику створив 1810 року першу в Україні метеостанцію. Розробляв проект видобутку електроенергії з верхніх шарів атмосфери за допомогою аеростатів, від яких до землі були би проведені дроти. Навчився виготовляти цемент, лікарські препарати. Винайшов кілька способів консервування м'яса та інших продуктів – це важливо для армії, яка в походах харчувалася сухарями. Дослідив, як видалити дубильні речовини із жолудів, щоб ті стали придатні для їжі. Розробив паровий двигун – прототип реактивного. Написав близько 60 наукових праць. Був дійсним або почесним членом семи російських наукових товариств.
Уже старий і хворий поїхав до Криму: цікавився виноградарством та виноробством і розробив метод покращення виробництва вин. Дорогою потрапив під дощ і застудився. Зупинився у Миколаєві, де його третій син Філадельф, одружений з адміральською дочкою, служив при штабі Чорноморського флоту. Там і помер 4 листопада 1842 року. На його могилі в Миколаєві напис із переліком усіх звань і заслуг починається так: "Винуватець створення в Росії міністерства народної освіти…"
400 000 рублів обіцяло пожертвувати слобожанське дворянство на потреби університету в Харкові. Дворяни Катеринославщини обіцяли дати 108 тис. руб., Херсонщини – 40 тис., а колишні харківські козаки заявили про пожертву земельної ділянки на 125 десятин. Удалося зібрати близько 500 тис. руб. Тоді на ці гроші можна було купити табун коней – 2500 голів
Півроку відсидів за надмірну вірнопідданість
Василь Каразін 1820-го приїхав до Петербурга у приватних справах і дізнався про зловживання та казнокрадство в державному апараті. Також його тривожило, що в столиці виникають таємні товариства, а юний поет Пушкін вільнодумствує. Про все це Каразін написав у доповідній цареві Олександру – докази містилися в семи зошитах. Імператор іще 1802 року заборонив йому звертатися в будь-яких справах. Тому Каразін наголосив, що це – востаннє, але ж як утриматися у такій важливій для імперії справі. Цар розсердився й у листопаді 1820-го звелів арештувати колишнього свого радника й посадити до Шліссельбурзької фортеці. Там Каразін пробув півроку. Після звільнення відправлений у Кручик під суворий нагляд. "Я був недосвідчений і самовпевнений, – писав на схилі життя. – Я був метеликом, що обпалив собі крила й зір у сфері, куди мені, скромному трудівникові науки, не варто було залітати"
Коментарі
8