Чорнильниці-невиливайки придумали, мабуть, спеціально для учнів. Пам'ятаю, як мені купили звичайну чорнилку за 5 коп. і ручку за 2 коп. Пера, з вибитою зірочкою на кожному, продавали окремо в коробочці. Їх купували десятками, бо вони часто ламалися. У пеналі було для них спеціальне місце. Хлопці постійно крали пера в дівчат, робили з них стріли. Чіпляли клаптики паперу й поціляли ними в дошку.
Мені пощастило, в школу ми не носили із собою чорнильниць. Черговий щоранку брав ящик із ними та йшов до прибиральниці. Там із півлітрової пляшки розливав у них чорнило, а потім розставляв через парту. Спочатку ставив на останню. Я сиділа за другою, і не потрібно було повертатися щоразу, щоб умочити ручку. А от моя подруга за першою партою протягом заняття робила десятки обертів.
Письмові уроки були каторгою. Майже дописуєш сторінку, висолопивши язика і виводячи кожну літеру, а тоді бац – пляма. Вириваєш аркуша. І добре, якщо написано тільки з одного боку. А ні – доводиться переписувати й те, що вже нашкрябане на звороті. Не пам'ятаю випадку, щоб зошит зберіг усі свої 12 аркушів. Зазвичай і шість – то подвиг.
Невід'ємною частиною чорнилки була перочистка – кілька шарів тканини, прошитих ниткою. Більшість дітей мали саморобні перочистки. Ми їх на уроках праці шили. Ще в кожному зошиті лежав промокальний папір. Переважно білий, але траплявся й зелений, рожевий, жовтий. То вже ставав об'єкт торгу, обміну. Його можна було виміняти на яблуко, пиріжок, пластилін чи навіть невелику ляльку.
Моя теперішня сусідка ходила до школи за 7 км. Чорнильницю носила в спеціальній торбинці на мотузках. Узимку, бувало, доки дійде, чорнило замерзало. Тоді вчителька розігрівала його у воді на плиті, а дітям тим часом загадувала читати.
– Дасть нам завдання, – згадує сусідка, – а сама в цей час оладки на плиті смажить – вчителька жила в сусідньому класі. Вони так пахнуть! Бо нам матері що давали в школу з собою – по дві варені картоплини.
1 
1
Коментарі