Детективи, фантастику, пригодницькі та історичні романи у радянських книгарнях годі було купити. Пристойний вибір був у торгашів-"чорнокнижників". Але їхні нелегальні базари розганяли міліція та дружинники
Книжковий дефіцит у Радянському Союзі відчувався від початку правління Леоніда Брежнєва. Тоді, у 1960-х, люди почали масово переїжджати з комуналок в окремі квартири. Купували меблеві гарнітури, до яких неодмінно входили книжкові шафи. От їх і взялися заповнювати. Це з одного боку. Була й інша причина: держава свідомо зменшувала наклади "низькопробного чтива" – детективів, фантастики, пригодницьких та історичних романів. Того, що мало найбільший попит. Адже коли під час "хрущовської відлиги" трохи припідняли "залізну завісу", ідеологи вдарили на сполох: молодь втрачає комуністичні ідеали, захоплюється зарубіжними митцями. Почали прикручувати "гайки". Зокрема, збільшили наклади партійної та пропагандистської літератури. Ті видання роками стояли на полицях книгарень, а тоді переїжджали на склад, звільняючи місце для нового агітпропу.
– Летом перед институтом пошла подработать в книжный магазин, – згадувала 1970-ті киянка Катерина Лещенко, 53 роки. – Работа была тупая: собрать в хранилище книги с одних полок и переложить на другие – откуда покажут и куда покажут. Сначала не обращала внимания, потом вдруг осознала: мы собирали запылившуюся партийную литературу и переносили её в бездонные глубины хранилища к огромной массе ещё более пропыленных книг, которые выбросить было равноценно измене Родине. Это была огромная, пыльная, залежавшаяся масса.
Крім різножанрової агітації, залежувалися на полицях книгарень і праці "літературних генералів" – секретарів Спілки письменників, лауреатів Ленінської або Державної премій, мемуари переважної більшості відставних маршалів і генералів, літературні вправи дружин чи коханок партійних босів.
Кожна книжка мала фіксовану ціну – видруковану на звороті й обов'язкову для всіх книгарень Радянського Союзу. Середнього обсягу роман у твердій обкладинці коштував 1–3 крб. За кілограм вареної ковбаси "Лікарська" платили 2,40 крб. Нині співвідношення роману й кілограма однойменної ковбаси аналогічне. Якщо перерахувати на послуги метро – ціна книжки відповідала вартості 20–60 тодішніх поїздок. Нині те саме.
Але придбати дефіцитну книжку за офіційною ціною, тобто без переплати, могли тільки люди зі статусом. Наприклад, у київській книгарні письменників "Сяйво", що біля Хрещатика, існував спеціальний зал – праворуч від головного входу. Пускали туди лише членів Спілки письменників. У січні 1974-го у спецзалі продавали – для обраного кола покупців – щойно надруковану у видавництві "Художественная литература" книжку романів Михайла Булгакова, першу після повернення його творчості з небуття. Один примірник замовив письменник Віктор Некрасов. Але того дня, коли він мав прийти в "Сяйво" по книжку, в його квартиру нагрянули люди з КДБ. Обшук тривав 42 год.
"Я вспомнил, – писав згодом Некрасов, – что именно в этот день, в четверг, мне назначено было зайти в "Лавку писателей" за однотомником Булгакова. Я попросил у старшего (керівника групи обшуку. – "Країна") разрешения позвонить по телефону (подходить к телефону не разрешалось, и сами они на звонки тоже не подходили). "Что вы, Виктор Платонович, – удивился даже старший, – мы это мигом! Витя, одна нога здесь, другая там. Дайте ему записку, он сейчас принесёт". Через 10 минут однотомник был в моих руках".
Ще одна категорія відвідувачів спецзалу – "нужные люди": із ЦК, міськвиконкому, завідувачі складів – вони могли "достать" дефіцит, кравці з ательє – ті могли "устроить" якусь цікаву й небанальну тканину і хутро. На них жартома казали "нужники". Гра слів виходила, бо так російською називають туалет. Якщо члени Спілки цікавилися більше класиками, літературознавством, історичними романами, то "нужники" замовляли переважно детективи й фантастику.
Придбати дефіцитну книжку за звичайною ціною також можна було, вступивши за місцем роботи в осередок Товариства книголюбів. Це надавало право участі у книжкових розіграшах. Переможець міг купити дефіцит у спеціальному кіоску, але з обов'язковим "навантаженням" – виданням, яке не користувалося попитом. Приміром, до роману Андре Моруа "Олімпіо, або Життя Віктора Гюґо" долучали виробничий роман "Син ливарника" номенклатурного узбецького письменника Мірмухсіна Мірсаїдова.
Найцікавіші книжки років 40 тому продавали з-під поли. На полицях книгарень вони не з'являлися: їх розбирали ті, хто мали можливість, – від чиновників "Укркниги" до товарознавців крамниць. Вони презентували дефіцитну книжку "кому слід", в обмін на зустрічну послугу, або "штовхали" з накруткою спекулянтам. Ті, додавши до ціни "власний інтерес", продавали її в п'ять-шість разів дорожче за офіційну.
На книжковий "чорний ринок", де був найкращий вибір дефіцитів, потрапити було непросто: після чергового нальоту міліції він щоразу змінював "прописку". У Києві він був і в Ботанічному саду біля університету, і під Повітрофлотським мостом, і на Борщагівці. Остання адреса: від зупинки швидкісного трамваю "Сім'ї Сосніних" треба було пройти лісочком 10 хв, перетнути залізничну колію, а за нею на горбочку, подалі від сторонніх очей, збиралися "чорнокнижники". Періодично міліція з дружинниками й тут влаштовували облави. Одиницям удавалося втекти, а з усіма іншими починалася "робота". Стандартні перші запитання: "Ваші документи? Що ви тут робите?" Хто мав при собі паспорт і ще не придбав дефіцитів, починав вдавати дурника: "Я тут прогулювався". Тим, хто встиг уже щось прикупити, відбріхуватися було важче.
– Звідки у вас стільки книжок підвищеного попиту? – напосідав міліціонер.
Доводилося вигадувати щось таке: "Оце прихопив з дому, думав обміняти на Дюма". Обміняти – не кримінал, аби не за гроші, бо то вже спекуляція і "нетрудові доходи". Ну, а "безпаспортних" і власників великих книжкових покладів тягли до райвідділу. На перший раз – складали протокол і попереджали. А на другий надсилали на роботу "тєлєгу".
Клієнт "чорного ринку" мусив мати не лише тугий гаманець, але й міцні нерви – ціни шокували. Наприклад, за збірку "Вибрана лірика" популярного в ті часи Андрія Вознесенського, офіційна ціна якої 40 коп., правили 10 крб. За "Віконта де Бражелона" Дюма хотіли 50 крб, а за Тлумачний словник Володимира Даля сотню – при 150 крб середньої зарплати в ті часи. Один житель Чернігова, який не міг собі дозволити так розкошелитися, щовечора навідувався до читальної зали бібліотеки ім. Володимира Короленка і переписав у кілька товстих зошитів роман Булгакова "Майстер і Маргарита". Зекономив 25 крб – стільки дерли за цей томик "чорнокнижники". Витратив місяць життя.
Були любителі, які передруковували на машинці цілі поетичні збірки, а також прозові твори. Через копірку виходило чотири, а то й п'ять примірників. Цей останній, щоправда, було майже неможливо читати – про нього казали "сліпий примірник". Але багато хто був радий і такому.
Була ще копіювальна машина "Ера" – таку розмножувальну техніку в ті часи мали лише деякі проектні установи. Але "відерити" дефіцитну книжку – ризик був великий: використання "Ери", яка стояла в окремому приміщенні, куди вхід був суворо обмежений, контролювали перші відділи – так називали представництва КДБ на підприємствах. Вони слідкували, зокрема, щоб на техніці, яка призначалася для копіювання креслень і службової документації, не друкували "антирадянщини". Працівникам, які мали доступ до "Ери", оформлювали спеціальний допуск. І якщо когось накривали на нецільовому використанні техніки, проблем було по горло.
Книгарню "Пропагандист" кияни звали "Пропагандон". Вона знаходилась навпроти Бессарабки – на початку бульв. Шевченка. Її полиці були забиті творами класиків марксизму-ленінізму, брошурами з рішеннями партійних з'їздів, збірками промов Леоніда Брежнєва, фотопортретами завжди моложавих на вигляд членів Політбюро тощо. Але навіть у цьому нудному королівстві можна було натрапити на щось цікаве. Взяти хоча б серію "Полум'яні революціонери". Поміж ідеологічного непотребу виходили в ній і біографічні романи авторства популярних письменників – Володимира Войновича, Василя Аксьонова, Анатолія Гладіліна, Булата Окуджави й інших. Казали, ніби "Полум'яних революціонерів" спеціально заснували, щоб залучити опозиціонерів до злободенних тем.
Періодично тішила сюрпризами київська книгарня "Дружба" на Хрещатику, де продавали книжки "країн соціалізму". Якось завезли "Майстра і Маргариту" в перекладі польською. А 1975 року на полицях "Дружби" з'явилися кишенькового формату поетичні збірки – німецькі переклади напівзаборонених Осипа Мандельштама, Анни Ахматової, Бориса Пастернака, Марини Цвєтаєвої. Видавництво Verlag Philipp Reclam з Лейпцига паралельно з перекладами помістило й оригінали російською – 80 творів. Сенсація, адже цих авторів у СРСР майже не видавали, а раритетна книжка Цвєтаєвої на чорному ринку коштувала 90 крб. Київські шанувальники поезії за кілька годин розмели весь наклад. "Нагорі" швидко зорієнтувалися – наступні книжки поетичної серії в "Дружбі" не з'явилися
2 
1
Коментарі