Поет Василь Симоненко помер після побоїв у міліції
27-річний поет Василь Симоненко 27 серпня 1962-го зайшов до буфету на залізничному вокзалі в Черкасах. Попросив у продавщиці пачку сигарет. Та не продала, мовляв, розпочалася обідня перерва. І стала виштовхувати його з приміщення. Ненароком перекинула тацю з посудом. Почала гукати міліцію:
– Тут п'яний буянить!
З'явився кремезний чоловік у цивільному. Попросив у Симоненка документи. Той простягнув журналістське посвідчення.
– Розберемося, – сказав здоровань.
Симоненка спецмашиною повезли в лінійне відділення транспортної міліції на залізничній станції біля Сміли – понад 30 км від Черкас. Товариші забрали його звідти наступного дня. Про це переповів у виданих 1991-го спогадах журналіст Віктор Онойко. Разом із Симоненком вони працювали в газеті "Молодь Черкащини".
– Більше доби не курив, – перше, що сказав поет, коли прямували до машини. – Не їв і не спав, – додав.
Коли сів на переднє сидіння, закотив рукави сорочки. Друзі жахнулися – усі руки були в синцях.
– А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим – не знаю. Якісь товсті палиці шкіряні. З піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місці, а по спині й попереку.
– За що?
– Я, бачте, не сподобався їм. Коли везли туди, погрожували: ну почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. А я їх обізвав, – вставив два нецензурні слова. – У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати у двері. Довго не відчиняли. Я – ще дужче. З'явився один здоровило. Скрутив, як лещатами, руки за спину, на зап'ястя наче зашморг накинув і штовхнув обличчям донизу на дерев'яний лежак. Тоді прив'язав до нього ременями. Тепер уже я не міг і ворухнутися. Руки пекло вогнем. Кажу: що ти робиш, гад! От-тоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалося всередині.
Після побиття Василь Симоненко зліг. Згодом у нього відмовили нирки. 13 грудня 1963 року він помер у черкаській лікарні. За офiцiйною версiєю – вiд раку.
– Василь був дуже чесний поет і прямолінійний, – розповідав про Симоненка письменник і філософ Євген Сверстюк в одному з інтерв'ю. – Ми з ним виступали разом, були якоюсь мірою на одній хвилі. Але він у своїй прямоті пішов далі за мене. Якось він мав тріумфальний виступ у Жовтневому палаці в Києві (нині – Міжнародний центр культури і мистецтва, над майданом Незалежності. – "Країна"). Там він прочитав усі свої вірші, які не пройшли цензуру. Оплески були приголомшливі. Потім я його проводжав. Нікого довкола нас не було, хоч у залі здавалося: шанувальників – море. Це як соціалізм: усі разом – за, а кожен поодинці – проти. Він розповідав, як у присутності секретаря Черкаського обкому партії прочитав свій вірш "Злодій" (про дядька, який із нужди вкрав на колгоспному полі лантух збіжжя. Партійці-активісти його затримали і привели до сільради на слідство. – "Країна"):
Їх би за ґрати, їх би до суду,
Їх би до карцера – за розбiй!
Доказiв мало? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вiр i надiй.
Згадував реакцію номенклатурника: "Його червона пика мало не репнула". Василь розумів, що влада не пробачить йому чесних віршів. Зізнався: "Я не знаю, чи зможу винести тортури".
Симоненко вмів так висловлювати свої критично-їдкі думки про владу, що формально до нього було годі причепитися. Наприклад, у листі до Івана Світличного у липні 1963-го "дорікав": "Незрозумілим лишається і той обурливий факт, що естет-рецидивіст Іван Дзюба досі не виключений зі Спілки письменників або спеціальним рішенням президії не перейменований в Івана Зуба. Це просто не вкладається у мій провінційно-лояльний мозочок. А як там Євген Сверстюк: чи вже доскочив класового самоусвідомлення, чи ще досі хибно вважає, що Шевченко був українцем?"
На творчому вечорі в Черкасах у нього якось спитали:
– Яку це самостійну Україну ви мали на увазі, коли пишете: "Хай мовчать Америки й Росiї"?
– У мене Україна одна. Якщо хтось знає іншу – назвіть, будемо вибирати.
Режисер Лесь Танюк переконаний, що затримання й побиття Василя Симоненка були невипадкові. Кадебісти стежили за поетом кілька місяців. 1960-го він увійшов до створеного в Києві Клубу творчої молоді (КТМ), який очолював Танюк. Разом із художницею Аллою Горською, поетами Іваном Драчем, Ліною Костенко, Василем Стусом, Миколою Вінграновським, літературознавцем Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком їздили Україною, влаштовували літературні вечори і творчі дискусії, виступали перед молоддю.
У травні 1962-го Танюк, Симоненко і Горська вийшли зі столичного Жовтневого палацу, де відбувся вечір пам'яті розстріляного 1937-го на Соловках режисера Леся Курбаса. До них підійшла жінка, як потім з'ясувалося – завуч школи в Биківні, що на північно-східній околиці Києва.
– От усі кажуть – Соловки, Соловки. А в нас тут під Києвом – свої Соловки, – почала розмову.
– Ви про що?
– Скільки на Соловках загинуло людей? І в нас розстрілювали – тисячами.
Жінка розповіла, що в Биківнянському лісі хоронили страчених в НКВС у 1930–1940 роках. Потім той злочин списали на нацистів. У Клубі творчої молоді вже діяла комісія для відшукування місць таємних поховань жертв сталінського терору. Василь Симоненко з Аллою Горською обходили прикиївські села й розпитували людей. Відкрили невідомі доти братські могили страчених на столичних Лук'янівському і Васильківському кладовищах.
Показати масові поховання репресованих у Биківні погодився один літній чоловік.
– Отут ми з хлопцями за паркан лазили, – розповідав. – Отут у нас стріляли чекісти. Я сказав, що в мене коза загубилася, а вони пригрозили: "Зараз таку козу отримаєш, що все забудеш".
– Так що тут було? – допитувався Симоненко.
– Велике кладовище. Коли німці прийшли, вони все це розкопали. З Червоним Хрестом. І тих наших, які помагали, після війни НКВС розстріляли, і священика забрали. Залишився один дідок. Ну й ще я, молодший за нього, усе бачив.
– Кого вони розкопували?
– Це була остання колона, яку червоноармійці гнали мостом через Дніпро, – продовжував дід. – Тобто, коли дізналися, що німці підходять, з усіх тюрем зібрали наших людей, перевели їх через міст і тут розстріляли. "Враги народа". А раніше, перед війною, привозили вже розстріляних. Сюди трамвайчик ходив. Слідчий із будинку Мехліса, де їх катували, лякав нещасних: "Якщо мовчатимеш, підеш за 11-ю статтею". Такої статті не було – то був номер трамвайчика, який возив туди трупи.
– І скільки ж тут людей? Як, діду, ви вважаєте?
– Ой, дуже багато. А в цьому горбочку знаєте хто? Чекісти з Харкова. Спочатку привозили сюди трупи, а потім і їх розстріляли. Мабуть, забагато знали.
Якось Симоненко ходив із друзями між соснами Биківнянського лісу, а неподалік хлопчаки грали у футбол білим черепом із наскрізним отвором від кулі. Іншим разом побачили величезні ями мародерських розкопок – копачі шукали золоті зуби й коронки.
"Громадська комісія КТМ встановила наявність захоронень радянських людей, жертв сталінських репресій під Биківнею. Просимо це дослідити й упорядкувати могили", – ішлося у надісланому до Київської міської ради меморандумі. Підписав його тільки Танюк.
– Розумів, на що йдемо, – пояснює Лесь Степанович.
Відповіді не було. Зате журнали перестали брати до друку поезії Симоненка. "У квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" і "Вітчизни". Ай-ай-ай весело! Усі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу", – нотує Василь у щоденнику у вересні 1963-го.
А за місяць до смерті пише двоюрідному брату Олексієві Щербаню: "Знову пишу тобі лежачи. Кепські в мене справи, брате. Коли б не Люсьєн (так називав дружину Людмилу. – "Країна") і мама, то, мабуть, вже й ноги відкидав би. Більше місяця минуло після операції, а я досі не встаю. І ніхто не скаже, коли я вже перебреду оцю калюжу анемії! А жити, Льошо, хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо Симон зробив би ще, аби тільки хоч трохи сил вернулося. Ну, нічого, будемо виглядати новин з хорошого краю".
– Зразу після смерті Василя Симоненка в Черкасах і вулицю назвали його іменем, і меморіальну дошку відкрили, – розповідає в одному з інтерв'ю журналіст Едуард Кухаренко. – А потім раптово все змінилося. На похорон Василя приїхало красне письменство з Києва, і зник його щоденник. Через тиждень канадське радіо почало транслювати сторінки з нього.
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні
цього вірша Василь СИМОНЕНКО написав 16 листопада 1962 року. Вперше надрукований у збірці "Земне тяжіння" 1964-го. За два роки до того вийшла перша збірка віршів – "Тиша і грім". Тоді ж став членом Спілки письменників України. Планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР. Наступного року надрукували казку "Цар Плаксій і Лоскотон". Більше за життя нічого не видав
До школи ходив дев'ять кілометрів
"У мене щасливого дитинства не було", – це єдине речення написав Василь Симоненко, коли вчителька задала написати твір на тему "Моє щасливе дитинство".
Він народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району Полтавської області. Мати Ганна Федорівна була колгоспницею. Батько Андрій залишив сім'ю, коли синові не виповнилося й року.
До школи ходив спершу в рідному селі, потім – у сусідніх Єнківцях і Тарандинцях. У новелі "Дума про діда" згадував дорогу на навчання: "Я ходив тоді у восьмий клас. 9 кілометрів було до школи. Як на мої 14 років, то це не так уже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!"
Тоді ж почав писати вірші. "Вчителька захоплювалася його творами, але благала Симоненка нікому не показувати свої записи, а ще краще – спалити, – згадувала однокласниця Марія Маркова. – Ще тоді в них було багато забороненого".
Школу закінчив 1952-го із золотою медаллю. Вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Після закінчення за розподілом скерований до Черкас. Працював там у редакціях газет "Черкаська правда", "Молодь Черкащини", власним кореспондентом київської "Робітничої газети". Зізнавався в листі письменнику Євгену Дудареві: "Газета обридла до неможливості. Працюю, ледве стримуючи блювоту".
Отримав двокімнатну квартиру. Жив у ній з дружиною і сином, забрав до міста матір. Одного дня до Василя додому прийшов його батько. Не захотів із ним розмовляти:
– Щоб ми тебе не бачили! Я тебе не знав, і тепер – до побачення!
І провів батька на вокзал.
2 
1
Коментарі