У селах вже давно не чути колись звичного в оцю пору стуку – коли на бабці молотком щось клепали для роботи в полі чи на городі. І за тим "тук-тук", що розносилося луною в моєму дитинстві, можна було визначити, хто в селі та що клепає. Он точно мій хрещений Сашко взявся за сапу своєї дружини Тоньки. За якийсь час оте "тук-тук" із його двору трохи інше – ага, вже клепає косу. Значить, піде косити сіно під бугром для корови Лиски.
– Не захвачуй багато сіна і п'ятку коси прижимай до землі, а носком не лови бугриків, – повчав батько, коли я вперше почав косити.
Мені було тоді 12 – нас, сільських хлопчаків, рано привчали до такої роботи. Й одразу – клепати косу молотком на бабці.
Замовляли її в сільській кузні. Із міцного металу мала бути. Ковалі робили бабку часто-густо з ресор від вантажівок. Набивали на тверде дерево – дуб, граб чи акацію. Попалений і просмолений нижній кінець грубого поліна закопували в землю – щоб довго стояло й не згнило. А зверху забивали бабку. Перед тим на цей край набивали металевий обруч – щоб вона його не розколювала.
Перед клепанням косу треба було зняти з кісся. На кромці бабки починали клепати від п'ятки. Ліпше пройтися двічі. І щоразу перевіряти жало. Молотком треба бити по тім боці, який потім лягатиме на траву. Удари мають бути щільні – щоб не наробити "хлопавок". Це коли "жало" не рівне, а хвилясте. Бо такою косою довго не покосиш.
Клепаною косою можна орудувати до обіду. А потім знов потрібно клепати. Перший раз мантачили, як пройшли з косою 50–100 м. Потім треба частіше. Казали, що з поганою косою і вправний косар упріє, бо коса любить хитрого, а ціп – дурного.
2 
1
Коментарі
1