Михайло Сорока і Катерина Зарицька познайомились у в'язниці. Наступного року звільнилися й обвінчались. Через рік знову потрапили за ґрати
"Ми з нею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Падали й знову піднімалися. Скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову нас любов до України волочить по битих, знайомих сибірських шляхах", – політв'язень Михайло Сорока описує себе і дружину Катерину Зарицьку.
Катерина – донька математика Мирона Зарицького. Через це могла навчатися у чоловічій гімназії в Тернополі. Пізніше – в гімназії Сестер Василіянок у Львові. Там вступила до Організації українських націоналістів. 1934-го у Варшаві член ОУН застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. По Галичині прокотилася хвиля арештів. Серед затриманих опинилася і Зарицька, студентка Львівської політехніки.
Михайло також вчився у Тернопільській гімназії. Потім вступив до Празького університету. Із Чехословаччини возив на Галичину нелегальну літературу. Його арештували у Ворохті 9 січня 1937 року. За кілька годин до затримання написав знайомій у Прагу: "Щирий привіт із рідної сторони. Перед учора і нині велика заметіль. Вчора день напрочуд був гарний. Я вповні спокійний, бо обов'язок сповнив. Нині вертаю. Пишу на почті. Тішусь, бо за хвилю буду боротися зі снігами і бурею".
Вони знайомляться в тюрмі у Станіславові – тепер Івано-Франківськ. Хоча бачилися й раніше. Сорока писатиме в листі до сина: "В Тернополі я перший раз зобачив твою маму. Я тоді був менший за тебе, а мама бігала по коридорі аж вітер свистів".
Через в'язничного капелана передають одне одному записки. Обоє опиняються на волі 1939-го. Катерина – за амністією, Михайло – восени, з приходом радянських військ. Перш за все їде до Зарицьких. Вони мають кам'яницю на вул. Обертинській – тепер вул. Зарицьких – у Львові.
– Чи Катря дома? – питає з порогу.
– Ти би поголився, – відповідає Катерина.
– Я зараз приготую ванну, хай скупається і переодінеться, – пропонує її мати.
– Ви би краще дали йому їсти! – вставляє професор Зарицький. А вже за обідом розпитує:
– Ти азбуку знаєш?
Михайло одразу випалює весь алфавіт.
– Та ти, бачу, письменна людина.
5 листопада 1939-го беруть шлюб у соборі Святого Юра у Львові. Спільне життя триває чотири місяці. 22 березня 1940 року чекісти арештують вагітну Катерину. Михайло намагається захистити дружину – і також опиняється за ґратами. Її утримують у львівській тюрмі "Бригідки". Його на вісім років відправляють на Далекий Схід. У Владивостоці та Воркуті створює Заполярний провід ОУН.
"Одного дня ми несподівано почули плач немовляти, – згадує ув'язнена Люба Комар. – Він пробився крізь дошки вікна і розкотистим звуком торкнувся наших приспаних дівочих почуттів. Ми всі стрепенулися, сіли і стали слухати. А дитина кричала сердечним немовлячим "ува-ува", зачаровуючи нас і перетворюючи в людські істоти, з людським несповненим бажанням, з нездійсненими мріями. Поруч з нашим корпусом був тюремний шпиталь. Звідки, треба думати, Катруся вийшла з дитиною на прохід на тюремне подвір'я під нашим вікном".
Влітку 1941 року – з приходом німців – Зарицька опиняється на волі. Продовжує навчання в Політехніці. Очолює Український Червоний Хрест – організацію, що відповідає за медичну підтримку вояків Української повстанської армії.
21 вересня 1947-го – на Різдво Богородиці – Катерина відвідує швачку в Ходорові. Коли заходить до хати, слідом ступає якийсь чоловік і просить сокиру.
– Який порядний українець у свято рубатиме дрова? Зрозуміла, що мені кінець, – згадує.
Починається перестрілка. Катерина смертельно ранить чекіста. У райвідділі намагається випити ампулу з отрутою – відкачують. У підпіллі поширюються чутки про її загибель. Газета ОУН "Ідея і чин" публікує некролог.
"В її особі організація втратила високоідейного, незвичайно енергійного, із визначним глибоким розумом, широкими знаннями та практичними здібностями керівного члена", – йдеться у статті. Приховувати свої дані під час слідства немає сенсу.
Катерина Зарицька отримує максимальне покарання – 25 років. У цей час виходить на волю Михайло Сорока. Повертається до Львова і вперше зустрічається із сином Богданом. Той живе з батьками Катерини. Батько Мирон Зарицький очолює фізико-математичний факультет Львівського університету.
"Серед подарунків я привіз для Богдана фотоапарат за 100 рублів, – згадує Сорока першу зустріч із сином. – Але виявилось, що дідусь купив йому фотоапарат за 250 рублів. Син подарував мені годинника за 500 рублів, що дідусь вже давніше йому купив. Потім, сміючись, я оповідав синові, що в його віці користувався таким "транспортом": вівцею, собакою, конякою. А дідусь його возив автомашинами, моточовном, вниз на Поділ у Києві фунікульором, показував нашу землю з літака. Якщо я вчився по досвітках при каганці під мелодію бабусиного кужіля, то він для мого сина ще до шкільного віку найняв вчителя англійської мови".
1949 року Михайла арештовують утретє. Відправляють на спецпоселення у Красноярський край. Вже там дізнаються про Заполярний провід ОУН. 1952-го судять за створення "подпольной организации среди заключенных".
Слідство триває дев'ять місяців. "У слідстві один помер, один збожеволів, двох спасли від самогубства", – згадує Сорока в автобіографії, яку публікує еміграційний журнал "Визвольний Шлях" 1973-го. Вирок – розстріл. Згодом його замінюють на 25 років тюрми.
Відбуває покарання у "Степлазі" – Карагандинська область Казахської РСР. Навесні 1954-го опиняється серед організаторів Кінгірського повстання. 42 дні чотири табори живуть без охорони й нагляду. Виступ придушують силами армії. Поранених і вбитих – близько 700 осіб.
Катерина Зарицька перебуває в тюрмі – Владимирському централі. Амністія з нагоди смерті Йосипа Сталіна її оминає. 1962-го в СРСР скасовують 25-річні вироки. Однак вона мусить відсидіти повний термін.
"У в'язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, – згадує єврей Анатоль Радигін у книжці "Життя в мордовських концтаборах зблизька". – І ось коли підштовхувані сторожею ми виходили на асфальтове подвір'я перед третім в'язничним корпусом, всі, як за командою, піднімали очі на вікно пральні. Там уже стояла вона – напівсива висока жінка. Стояла не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі – українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени – віддавали їй почесть. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок. І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали. Ніхто не порушував спокою".
В одній із посилок від рідних вміщено перелік книжок для Катерини: три словники, підручник англійської мови, "Лис Микита" Івана Франка і шаховий підручник. Окрім англійської та німецької, вивчає французьку мову. Передплачує журнали "Всесвіт" та "Наука і життя". З репродукцій у журналі "Україна" робить на стінах камери виставку робіт українських художників.
"Я була захоплена вашими листами про Кавказ, – пише матері в грудні 1953 року. – Знаю всі ці місця з художньої літератури і з описів подорожей. Можу уявити собі цю симфонію кольорів, красу краєвидів і це чарівне поєднання моря і гір в одному образі. Коли ви подорожували по Кавказі, я з книжкою в руках перетнула з експедицією гори Тянь-Шань, Чукотський півострів, Уссурійську тайгу, відкривала з Колумбом Америку і так далі. Якщо хтось впевнив би мене, що ти відчувала те саме вдоволення, їдучи Чорним морем, як я, сидячи на свойому ліжку і читаючи про Тянь-Шань, я була би спокійна за тебе".
"Тишина весь день, полчаса перед сном для обмена мнениями, форточка открыта круглые сутки, утром – физзарядка и обтирание водой, – згадує режим дня Михайла Сороки співкамерник Авраам Шифрін. – Не легко было заставить себя раздеваться до пояса, малоприятно было спать под открытой форточкой. Но свежий воздух спас нас. За весь год, проведенный в этой камере, у нас никто не заболел, не сошел с ума, не пытался покончить с собой".
Після придушення повстання у Кенгірі Михайло довго не затримується на місці. Його переводять з одного табору в інший. Щоб морально зламати, періодично возять до Києва та Львова. Там переодягають і знайомлять із "надбаннями соціалізму". Водять у театр, інститути. Представляють як гостя з Канади.
Якось пише рідним: "За ці роки практично я вивчив географію. Переконався, що Союз не лише широкий, але на тисячу кілометрів довгий. Чув віддих Ледовитого океану і гарячих степів Казахстану, мився на Лонцького і полоскався у хвилях Охотського моря, бродив по тундрі, плавав на ріках і мостив дороги в тайзі. Якщо зупинитися на цифрах, то лиш півроку я їхав. Якщо зложити усі кілометри, то можна опоясати земну кулю".
1969 року Катерину відправляють досиджувати термін у Мордовію. Михайло перебуває в сусідньому таборі. 17 червня 1971-го помирає від повторного інфаркту.
"Подняли на руки. Понесли в санчасть, – описує прощання із Сорокою ленінградець Геннадій Гаврилов в автобіографічній повісті "Спаси себя сам". – В кабинете врача на диван положили – здесь, в маленькой зоне, не было морга. Зажгли свечу. В изголовьи поставили на подоконнике. И, сменяя друг друга, стояли всю ночь около тела, накрытого простынью. Утром гроб сколотили. И на крыше крест. Когда вывозили его, в зоне жилой и в рабочей, на высоком крыльце, с непокрытыми головами стояли все зэки. И отрядный стоял, сняв фуражку".
Катерині не дозволяють попрощатися з чоловіком. Наступного року вона виходить на волю. Їй заборонено жити в Західній Україні. Селиться у Волочиську Хмельницької області. Помирає 29 серпня 1986-го.
У 1990-х їх перепоховали разом – на Личаківському цвинтарі у Львові. Тіло Михайла Сороки знайшли не одразу. Спершу розкопали могилу якоїсь жінки. Виявили тіло Сороки за двома ознаками: на труні був набитий хрест, а всередині лежав том поезій Лесі Українки.
Їхній син Богдан Сорока став графіком. Помер позаторік. Його внук Антон-Святослав Грін – правнук Михайла та Катерини – 2014-го зіграв головну роль у фільмі "Поводир".
64 роки відсиділи в тюрмах подружжя Михайло Сорока та Катерина Зарицька. Він помер на 34-му році ув'язнення. Вона відбула за ґратами 30 років
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагера,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві
Розірвались нариви.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма
Так починається гімн Кінгірського повстання, який Михайло Сорока написав у травні 1954 року.
Учасниця повстання росіянка Любов Бершадська згадує у книжці "Растоптанные жизни": "Заключённые сочинили гимн на украинском языке, сами придумали музыку. Несколько раз в день весь лагерь, все 13 500 заключённых, пели во весь голос этот гимн"
2 
1
Коментарі