"Як моральний чоловік ви повинні взяти її до себе. Я всякі обов'язки із себе складаю"

Іван Липа не зміг одружитися з жінкою, яка народила від нього сина

"Аж зараз острах бере, коли подумаю, що все своє життя проживу без сім'ї, без дітей. Мабуть, швидше за все, в мене буде жінка проста селянка. Я такий: або щоб цілком відповідала моєму бажанню, або хай вже буде така, що знатиме тільки свої горщики та діти. Принаймні не буде нудитися й нічого від мене не требуватиме, крім грошей на свої ганчирки та їжу", – писав у листопаді 1897-го співзасновник Братства тарасівців Іван Липа до письменниці Марії Грінченко.

 

Із нею та її чоловіком Борисом Грінченком тарасівець був знайомий давно й активно листувався. Гостював у них у селі Олексіївці на Донбасі. Вважав найкращою українською сім'єю. Тому в листах багато писав про особисте життя та інтимні переживання, радився щодо жінок і шлюбу.

Тривалий час підтримував стосунки із сестрою Бориса Грінченка – Апполінарією. Сподівався, що стануть подібною до її родичів парою. Щоб познайомитися з нею ближче, ще студентом медичного факультету запросив її до Харкова на вечір пам'яті Тараса Шевченка.

Відтоді протягом кількох років вони листувалися. У листах часто з'ясовували розходження між собою і домовлялися не писати, але потім поновлювали зв'язки. Та в січні 1896-го вирішили остаточно припинити листування.

"Я її люблю, вона мені гарна, але в житті моєму непотрібна, – писав Іван про Апполінарію в листі. – Ця людина так багато вимагає від життя для власного щастя і так мало має сил на це, що вона ніколи не буде щаслива. Якби я жив у Харкові, то сили б не мав її покинути, ми б побралися, але це було б на нещастя нам обом".

Іван Липа вимогливий до себе. Насамперед це стосується моральності, інтелектуальної діяльності, духовного розвитку й української свідомості. Такі ж високі критерії він має щодо жінок.

"По скинченні іспитів у нас був товариський обід. Були промови, потім пішла тепла бесіда й меж іншим говорили про розвій, – ділився в листі з Грінченками після завершення навчання в Казанському університеті. – Тоді я попросив, щоб мені показали жінку, бо я вже давно шукаю і знайти не можу. І що ж? З усіх людей, яких було більш як 100, ніхто не зміг мені показати хоч одну жінку. Взагалі я знаю три-п'ять жінок, а решта – самиці. Та й до того погані, гірше ніж самиці справжні".

Липа працює лікарем по селах Одещини, а потім Полтавщини. У Полтаві захоплюється сім'єю Василя Степаненка, колишнього учасника Братства тарасівців. Насамперед тим, що його дружина – свідома українка.

"Колись я йому все турчив: женися, Василю, женися, – писав Липа про Степаненка в одному з листів. – Тепер він мене сватає. Каже: "Печіть" так-то, а потім "стругоніть" он ту. Взагалі, я думав більше "сюжету" знайти в Полтаві".

Приглядається до місцевих панянок із козацьких родів. Івану Липі вже 32 роки, тому молоду брати він не хоче, щоб із ним не знудилась і не покинула. Старші, які подобалися, були заміжні.

У селі Мачухи під Полтавою, де працює лікарем, у нього закохується дружина місцевого священника, 19-річна Єлизавета Геращенко. Іван Липа називає її "дуже симпатичною, хоч і не вродливою, кебетливою та розумною". Та не хоче заводити стосунки із заміжньою. Ставиться до неї байдуже, сподівається, що почуття жінки згаснуть.

Та вона не вгамовується. Доходить до сварки з лікарем, після якої Єлизавета кидає все і їде із села жити до подруги.

За кілька місяців дружина мачушанського священника повертається. Знову вчащає до Івана Липи, просить щось почитати. Потім приходить і обговорює книжки та їх авторів.

Буває, засиджується до опівночі, тоді сама йде додому. Лікар живе разом зі своєю матір'ю, обоє приймають гостю прохолодно. Якось узимку після книжкових розмов господар іде проводити Єлизавету.

"Коли дійшли до її двору, я почав прощатися, то вона встромила в мене свої очі світлоблакитні й остовпіла, – згадував пізніше в листі. – При місячному сяйві здалася божевільною. Я балакаю, даю руку – ні словечка, ні руху. Тихою ходою повернув я додому, а вона зісталася так стояти. З тих пір я почав придивлятися до неї ще краще. Вся вона – рух, енергія, ініціатива. Людина, що ще не перебродила, хоче жити і жити".

Іван Липа закохується в Єлизавету, називає її пестливо Люліки. Якось священник їде до родичів у інше село, а жінка з лікарем відвідують театр у Полтаві. Там до них приєднується друг Івана Липи, актор Микола Вороний. Ночують у нього, а вранці поїздом їдуть до Старих Санжар купатися в озерах.

Усе частіше розмови пари завершуються на тому, що вони не можуть разом жити через заміжжя Єлизавети. Щоб більше часу проводити біля лікаря, вона вирішує стати фельдшеркою й іде на курси в Полтаві.

Іван Липа пише нарис "Прохожалий" і робить присвяту Єлизаветі Геращенко. Твір відправляє до Львова Володимирові Гнатюку, який обіцяє надрукувати його в "Літературно-науковому віснику". Та з часом автор пише до редактора і просить викреслити присвяту: "Бо ся пані мене об цим дуже просила, коли взнала, що я таке зробив".

"Позавчора дістав листа від колишнього чоловіка моєї дружини, де він пише між іншим: "Як моральний чоловік ви повинні взяти її до себе. Я всякі обов'язки із себе складаю". Я йому не вірю, бо сей добродій без жінки своєї не проживе, а через це буде ще усього. Одного тільки ніяк не буде: вона вже до його не піде. Умре, а не піде", – ділився Липа з Грінченками.

 

Єлизавета все більше часу проводить у помешканні Івана Липи. Водночас наголошує, що коли отримає роботу в лікарні, то сама себе утримуватиме, не хоче сидіти в нього на шиї. Лікар просить близького товариша, адвоката Миколу Міхновського, допомогти з розлученням Геращенків, щоб оформити шлюб з Єлизаветою.

Коли Андрій Геращенко бачить, до чого все йде, то починає всіляко перешкоджати розірванню шлюбу. Переслідує лікаря, з'являється в місцях зустрічі з Єлизаветою. Священник влаштовує скандали в родичів жінки, які підтримують її стосунки з Липою.

Якось Марія Грінченко в листі цікавиться, чи вдається законно оформити стосунки з коханою. На це Іван Липа відписує: "Чудно ви якось питаєте: чи я вже одружився, чи ждатиму розводу? Хиба з вас не досить того вже, що я знайшов собі дружину. Решта не варта уваги".

Єлизавета здає іспити, й управа затверджує її на фельдшерку. Та чоловік подає заяву, що він проти. Вимагає, щоб було дотримано закону, за яким подружжя має жити разом і дружину не можуть брати на роботу без згоди чоловіка. Тому влаштуватися в лікарню Єлизаветі не вдається.

Іван Липа в січні 1902-го залишає Мачухи й перебирається до Одеси. Там сходиться з медсестрою Марією Булдовською із священницької родини з Полтавщини. Одружуються. Та живуть разом менш як рік, жінка помирає.

За якийсь час лікар зближується з учителькою Марією Шепель-Шепеленко. Вона на 15 років молодша. Викладає мову, літературу та природознавство. Пише підручник з україністики.

У січні 1904 року вони вінчаються в Покровській церкві. Церемонія стає особливою, бо священник Мелетій Шаравський, на бажання молодят, проводить її українською мовою. У церкві присутні активні діячі української громади – лікарі Федір Шульга й Іван Луценко, юрист Сергій Шелухин, редактор Микола Цакні та ще кілька сімей.

"Молоді поїхали в Дальник (село під Одесою, де жив і працював Іван Липа. – Країна). Там їх чекали матері з хлібом-сіллю, – описував лікар день весілля в листі до Грінченків. – Пообідали та й пішли до молодої чай пити вчотирьох. Молодий повернувся з матір'ю додому, а молода залишилася в себе. Збиралася, щоб наступного дня переїхати до чоловіка. На нове вкраїнське життя. Щоб заснувати непобідну державу. Нову січ. Тепер нас двоє, як пара волів у плузі".

Дружина допомагає Івану Липі збирати та редагувати твори українських письменників для літературного альманаху "Багаття", разом працюють над виданням двотомника творів Олексія Плюща.

"В Санжарах мене чекали як міністра. Діло в тім, що "приятелі" чоловіка змалювали мене яскраво і фарб не пожаліли – страшенно висока, огрядна бабера, чорна, як циганка, зла, як відьма, до того ще важна пані. Не дивно, що ждали й боялися. Хлопчик також хвилювався. Здивування було повне, коли побачили зовсім іншу постать. Ну, та все те добре, що добре кінчається", – писала Марія Липа до Марії Грінченко 1909 року.

Тоді померла Єлизавета Геращенко. Напівсиротою зостався її син Георгій, якого жінка священника нібито народила від Івана Липи. Про це в селі, куди перевівся священник, усі знали. Тому ставилися до хлопчика, як до чужинця. Подружжя Лип вирішило всиновити Георгія. До Санжар, щоб забрати його, поїхала саме Марія Липа.

"Хлопчик мені відразу сподобався. З обличчя він вилита мати, нервовий, блідий. Риси не погані. Очі ясні і гарні, – ділилася жінка з Марією Грінченко за кілька місяців. – На зріст височенький, досить стрункий. Тепер я до нього більше звикла. Бачу, що він, безперечно, хлопець здібний, вдачі доброї. Треба з ним поводитися тактовно і ласкаво, бо вразливий. Книжечки читає запоєм. То все, мабуть, батьківська риса, бо мати книг не любила. Вчиться по-українськи. Робить значний успіх. Шкода, що нам бракує дитячої літератури. Мимоволі доводиться дозволяти читати по-російськи".

Хлопчика записують Юрієм Івановичем Липою. Батьки починають самостійно готувати його до вступу в гімназію. Проходять шкільну програму з мови, історії, природничих наук. Буває, вечорами навіть проводять хімічні досліди.

"Юрко хлопець дуже здібний, розвинений не по літах. Уже пише козацькі думи. За який місяць так вивчив українську мову, як одеські діти патріотів і за життя не вивчили, – писав батько в листопаді 1909-го. – Природжений агітатор, уже всіх школярів повкраїнізовував: то читає їм, то дає книги додому, вигадує різні загадки, анекдоти, сам пише байки, поеми і то без мого впливу".

Під час революції в Одесі встановлюють українську владу. Іван Липа починає обіймати державні посади, а його син Юрій вступає до університету. Згодом батько їде працювати до Києва. Із наближенням більшовиків мусить виїхати в Польщу, живе в підконтрольній полякам Галичині. Виїжджає і Юрій Липа, який вступає до Познанського університету.

Марія Липа залишається в Одесі зі своєю матір'ю, матір'ю чоловіка й тіткою. Усі вони були похилого віку та потребували догляду. Жінка мужньо сприйняла звістку про смерть чоловіка далеко від неї. Заспокоювало її тільки те, що помер він серед українців і гідно був вшанований. Дружина Івана Липи жила в Одесі до смерті 1935-го.

 

13 книжок і сім листівок протягом року випустило українське видавництво "Народний стяг", яке створив Іван Липа в Одесі 1917-го. Серед них були публіцистичні видання "Носіть свої ознаки!", "Союз визволення України", "Гетьман Іван Мазепа", художні – "Приказки на москалів та німців" Степана Руданського, "Казки про Волю" Івана Липи. Він також публікував вірші, оповідання та рецензії в українських часописах "Діло", "Народ", "Правда", "Буковина", "Зоря", "Літературно-науковий вісник", "Українська хата", "Нова громада", "Громадська думка". Писав під псевдонімами Іван Степовик, Петро Шелест, Тонкошкур, Петро Марієнко, Літописець

Іван Львович ніколи не падав на дусі. Він завжди підкреслював, що ми свою українську справу таки вже виграли, на початку – психологічно, духовно. Ми здвигнули цілий народ, українську правду ми показали світові. Ідею української самостійності, думку про незалежну Українську державу ми таки глибоко защепили не тільки сучасним українцям, але й наступним поколінням на яких сто літ. Наш державний здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі і свого часу таки принесе відповідний плід", –

писав про Івана Липу в журналі "Наша культура" 1937-го український науковець, державний і церковний діяч Іван ОГІЄНКО (1882–1972)

Одним із перших став закликати боротися за самостійність України

1865, 24 лютого – в Керчі в сім'ї відставного солдата Льва Липи народився син Іван. Мати Ганна Житецька походила з роду козаків із Полтавщини. Вони підтримали виступ гетьмана Івана Мазепи проти Московії, а після поразки переселилися на землі, які контролював кримський хан.

1872 – Іван іде до школи при грецькій церкві. Отримує початкову освіту, вступає до Олександрівської чоловічої гімназії. Вивчає латину та грецьку мову, завдяки спілкуванню з місцевими знає кримськотатарську. Відвідує гуртки, де читають заборонену антиімперську літературу.

1888 – вступає на медичний факультет Харківського університету. Найбільше захоплюється хірургією та психіатрією. Коли випадає нагода, подорожує Україною.

1891 – разом із харківськими студентами Миколою Байздренком, Михайлом Базелькевичем і Віталієм Боровиком відвідує могилу Тараса Шевченка в Каневі. Там засновують Братство тарасівців. Його мета – проголошення самостійної Української держави.

1893 – у львівській газеті "Правда" виходить текст промови Івана Липи на вечорі пам'яті Шевченка під назвою "Символ віри української молоді". У ній одним із перших закликає до самостійності України. Після того за підозрою в діяльності таємної української організації на Харківщині заарештовують 24 особи. Івана Липу "за стремление к отторжению Малороссии от Великой России" засуджують до трьох місяців тюрми і трьох років заслання під поліційний нагляд. Живе в Керчі, дає домашні уроки учням і гімназистам.

1897 – отримує дозвіл на завершення навчання в Казані. За рік складає іспити і їде працювати лікарем у село Липецьке – нині Подільський район на Одещині. За пів року переїжджає в село Мачухи – тепер Полтавський район.

1902 – стає лікарем у селі Дальник на Одещині. Організовує будівництво лікарні для незаможних. 1903-го бере участь у відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві. З 1912 року займається лікарською практикою в районі Ближні Мельниці в Одесі.

1918 – працює комісаром українського уряду та лікарським інспектором в Одесі. Наступного року – в міністерствах освіти та культів. Готує закон про автокефалію Української православної церкви й організовує церковний собор.

1920 – емігрує в Польщу. Входить до складу комісії з підготовки Конституції Української Народної Республіки, деякий час обіймає посаду Міністра охорони здоров'я в уряді УНР у місті Тарнів. Засновує та очолює українську благодійницьку організацію "Блакитний Хрест", що збирає кошти на потреби українських поранених вояків.

1922 – селиться у Винниках під Львовом. Бере кредит у товаристві "Дністер" і відкриває приватну амбулаторію.

1923, 13 листопада – помирає у Винниках. Похований на місцевому цвинтарі. Син Юрій Липа 1937-го встановив пам'ятник на могилі батька.

×