"Як іде про добру справу, то я беру гроші з усіх боків. Від поляків, від німців, від жидів"

У Берліні 1888 року писали про розпад Росії та появу Київського королівства

"Уживайте собі свого польського язика в школах, урядах і судах, уживайте своїх прав та навіть приві­леїв. Але допустіть, щоби і ми таких же прав уживали. Маєте ви польські школи, дозвольте, щоб і ми мали свої руські. Єсть польський язик в урядах і судах, нехай буде по при нім і руський язик. Є польські написи на урядах, нехай будуть і руські. Під орлом австрійським повинні поміститися одні і другі в згоді", – з такою заявою виступає 25 листопада 1890 року в Галицькому сеймі голова української фракції Юліян Романчук.

Українські землі входять до Російської та Австро-Угорської імперій. Під австрійською владою люди користуються правами та свободами, але західноукраїнські землі вважаються провінцією. Відстають у розвитку від інших регіонів. Влада в Галичині зосереджена в руках поляків, з їх кола призначають намісника.

 

Наприкінці 1880-х відбувається загострення відносин між Віднем і Санкт-Петербургом. Прикордонні українські землі опиняються в центрі уваги двох імперій. В Австро-­Угорщині активізуються кілька груп, зацікавлені в українському питанні. Правляча династія Габсбургів потребує лояльності галичан. Поляки хочуть продемонструвати, що контролюють українську справу. Русини-українці хочуть скористатися ситуацією та посилити позиції в національно-культурній сфері.

Та між самими українцями Галичини немає єдності. Частина розвиває проросійський рух москвофілів – переважно старше покоління греко-католицького духовенства. Українофілами чи народовцями називають себе адвокати, вчителі та молоді священники.

Третьою силою стають українці з Наддніпрянщини, що входить до Російської імперії. Тамтешня влада забороняє українське книгодрукування та перешкоджає розвитку культури. Тому українці створюють культурні заклади в Галичині – Товариство ім. Тараса Шевченка і "Просвіту".

"Українці не стануть топорищем в російській сокирі. Вони швидше приязно зустрінуть австрійське військо", – каже історик Володимир Антонович на зустрічі з представниками польських кіл у Києві. Вони прибули з Галичини розвідати настрої наддніпрянців.

Зароджуються зв'язки між українцями двох імперій. Їх заохочує стаття Russland in Europa, яка 1888 року з'являється в Берліні. На переконання багатьох публікація пов'язана з колами, близькими до канцлера Німеччини Отто фон ­Бісмарка. Автор передбачає розпад Росії та появу Київського королівства. Коли один із лідерів народовців Олександр Барвінський відвідує Київ, професор Павло Житецький звертається до нього: "Що там ваш кайзер, коли вже до нас прийде?"

Обговорюють питання правопису, заснування академії наук і видання часопису, що має висвітлювати соборницькі погляди українців. До Львова з Києва переїжджає письменник Олександр Кониський. Зустрічається з поляками, приятелями Володимира Антоновича. Вони обіймають поважні посади. За їхні кошти починають видавати українську газету "Правда". Про джерело фінансування не знає навіть редактор Євген Олесницький. Та незабаром Кониський відкриє йому правду: "Як іде про добру справу, то я беру гроші з усіх боків. Від поляків, від німців, від жидів!"

Олесницький залишає газету. У спогадах пояснює: "Я був противником політичних угод з поляками. Вести таку акцію без мого відома під моїм іменем – погано, і то дуже погано".

 

"Нехай посли-русини вірять, що до їх народу та мови мав я завжди щиру симпатію. Коли польська мова є моєю матірною, то не забуду ніколи, що батьки мої говорили по-руськи", – каже на відкритті сесії Галицького сейму в жовтні 1890 року голова Євстахій Санґушко. Українці мають 16 мандатів зі 150.

На контакт із народовцями йде намісник Галичини граф Казимир Бадені. Запрошує до себе Олександра Барвінського. Демонструє, що добре орієнтується у справах українців. Негативно відгукується про москвофілів і просить розірвати з ними стосунки.

– Як у природі нема скоків, а всякий розвиток відбувався поступово, так і русини можуть поступово дійти до народно політичного, культурного та господарського поступу. Так отримають рівноправність у краю і державі, – каже намісник. – Однак правительство може пособляти розвиткові тільки таких русинів, які стоятимуть на основі австрійської державної ідеї і католицької церкви. До того ж повинні виразно та прилюдно признаватися в цьому.

24 листопада 1890-го Барвінський іде на другу зустріч із Бадені. Із ним кілька народовців і галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Намісник запевняє, що уряд готовий підтримати національний розвиток українців за умови лояльного ставлення до влади. Наводить приклад "станьчиків" – польської групи, що стала опорою Габсбургів і здобула ряд поступок.

"З сього слідує, сказав намісник, дивлячись на митрополита, що й ми повинні піти тою дорогою та під проводом князя церкви зібрати таку партію, з котрою могло би правительство удержувати зносини й порозуміватися про потреби народу руського", – пригадує секретар керівного органу народовців – Народної ради – Кость Левицький. Розгублений митрополит відмовляється очолити політичний рух. Лише пропонує сприяння українським депутатам. Ті теж не надто охоче сприймають пропозицію. Корнило Мандичевський запевняє, що завжди підтримував уряд. Кость Телішевський просить озвучити, що планується зробити для українців. Олександр Барвінський піднімає питання правопису та шкільництва. Олександр Огоновський спересердя заявляє, якщо уряд не має довіри до українців, то не треба було їх сюди кликати. Останнім бере слово Кость Левицький. Каже, що нової партії не створюватимуть.

Учасникам зустрічі здається, що на цьому все й закінчиться. Та наступного дня депутат Юліян Романчук озвучує в сеймі декларацію народовців. Йдеться про окремішність українців та їхньої мови, вірність австрійській державі, пануючій династії та греко-католицькій церкві, про поміркований лібералізм і необхідність розвитку селянства й міщанства.

– Хочете згоди – ми до неї готові, – каже Романчук до польських депутатів. – Коли хочете боротьби, ми підіймемо боротьбу. Про ласку не проситимемо. Боротьби не страхаємося, згоду приймемо радо.

У Галичині починають говорити про нову еру взаємин між двома народами. Проти народовців виступають москвофіли й нова Русько-українська радикальна партія. Звинувачують, що за "написи на поштових скриньках" продали український народ.

"Ті нещасні русини, яких і досі дехто вважає за батьків народу, навіть за мучеників, полакомилися на таку мізерну обіцянку. Продали руську мужицьку справу за миску сочевиці", – пише у статті співзасновник Русько-української радикальної партії Іван Франко.

У Львівському університеті засновують кафедру історії Східної Європи. Її очолює учень Володимира Антоновича – Михайло Грушевський. У Коломиї відкривають українську гімназію. У вчительських семінаріях запроваджують двомовність. Затверджують український правопис на етимологічній основі, як домагалися народовці. Цим ставлять крапку у півстолітніх дискусіях та азбучних війнах.

Поруч із написами німецькою та польською на урядових приміщеннях і залізничних квитках з'являються українські. Чиновників зобов'язують відписувати на українські звернення українською мовою. Дають дозвіл на заснування першого українського страхового товариства "Дністер".

Першим кроком до створення української академії наук стає реорганізація Товариства ім. Тараса Шевченка на наукове. Кошти на перший том наукових праць приходять із Києва. Серед основних жертводавців – економіст Тадей Рильський.

"Нова ера" згортається 1894-го, під час виборів до сейму. Народовці переходять в опозицію до уряду.

"Медові місяці довго не тривали, – говорив публіцист Вільгельм Фельдман. – Граф Бадені та його партія ніколи не думали дозволити політичну експансію русинів, бо це позбавляло шляхту мандатів. А українці – народ молодий, що розвивається – не могли відмовитися від боротьби та здобутків у тих ділянках, від яких залежало їхнє майбутнє. Угода була нещира й завірена без справжнього господаря: без руського люду".

 

Олександр Барвінський першим виступив українською

"Дали мені вірш Шевченка "Заповіт" із проханням покласти на музику. Вони, судячи з гарних відгуків чехів про мої обробки, не знають, до кого ще звернутися", – пише в лютому 1868-го в листі до рідних 25-річний Микола Лисенко.

Замовлення отримує у Львові від студента філософського факультету й голови тамтешньої "Громади" Олександра Барвінського. Той готує перший у Галичині публічний вечір пам'яті Тараса Шевченка. Композитор їхав із Києва до Лейпцига на навчання через Львів. Створює музику, з якої розпочинається його шевченкіана.

Барвінський хоче присвятити життя педагогічній діяльності, хоча вчительська праця не є престижною. "Всі сини нашого отця пішли на ксьондзів, а тільки молодший має бути професором. Певно зле вчився! – говорять селяни". Викладає в бережанській гімназії, а потім – у тернопільській.

1880-го придумує назву галицького часопису "Діло". Підтримує рух народовців, які перебувають в опозиції до москвофілів. Ті гуртуються навколо часопису "Слово".

– Коли сторонники староруської партії виступають зі словом, то народовці повинні виступити на політичній арені з ділом, – каже Олександр Барвінський, коли мова заходить про газету народовців.

Їде в підросійські Київ і Канів. З істориком Володимиром Антоновичем обговорює ідею видавати "Руську історичну бібліотеку". Укладають попередній перелік тем для серії книжок. Домовляються про переклад і єдиний правопис.

"Треба було усталити вислів щодо назви нашого народу й краю в супротивности до Московщини. За порадою Антоновича принято прикметник українсько-руський в супротивности до великоруського. Іменник Україна-Русь взяли супроти Московщини", – пише у спогадах галичанин.

Видають 24 томи.

Олександра Барвінського обирають членом громадської ради Тернополя. На засіданнях уперше виступає українською. Пізніше стає заступником голови "Просвіти" у Львові та "Руського товариства педагогічного". Редагує дитячий часопис "Дзвінок" і журнал "Учитель".

1890-го стає головним ідеологом "нової ери" – періоду добрих стосунків українців і поляків. Наступного року обирають до австрійського парламенту, 1894-го – до Галицького сейму.

Після перетворення Товариства ім. Тараса Шевченка на наукове стає першим головою. Обирають членом цісарсько-королівської галицької шкільної ради. Зустрічається з імператором Францом-Йосифом. Домагається відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, яку формально називають кафедрою історії Східної Європи.

1918 року стає міністром освіти та віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки.

×