Ексклюзиви
Середа, 31 серпня 2011 10:47

"Я хочу быть погребенным там, где меня убьют"

Прем'єр-міністр Російської імперії Петро Столипін хотів перенести столицю до Києва. Саме там його й убили

Начальник київської таємної поліції 38­річний підполковник Микола Кулябко 25 серпня 1911­го робив останню перевірку заходів безпеки перед візитом до міста царя Миколи II. Він мав прибути до Києва в супроводі прем'єр­міністра Російської імперії Петра Столипіна й численних урядовців на урочистості з нагоди 50­річчя скасування кріпацтва. Раптом від свого начальства з Петербурга Кулябко одержав телеграму, що в Києві можливий замах на голову уряду. Закінчувалася вона наказом прийняти "усиленные меры наблюдения и охраны Его Превосходительства".

Наступного дня про можливий замах підполковникові повідомив і його київський агент на псевдо "Аленський". Він довідався, що стріляти в Столипіна планує якийсь Микола Якович – член підпільного революційного гуртка. Той таємно прибуде вночі човном із Кременчука. Зупиниться на квартирі в "Аленського". Революціонер має високих покровителів у Петербурзі, тому легко зможе роздобути запрошення на всі заходи, де буде прем'єр­міністр.

Кулябко вирішив затримати терориста перед самим замахом – щоб слідство мало неспростовні докази. Наказав забезпечити агента "Аленського" запрошеннями на офіційні заходи, де він мав упізнати терориста й указати на нього поліцейським.

Високі гості прибули до Києва 28 серпня. Наступні три дні Кулябко з ранку до ночі кружляв містом, дбаючи про безпеку імператора й урядовців. 31 ввечері йому доповіли, що протягом дня кілька разів телефонував якийсь чоловік. Укотре почувши, що Кулябка нема на місці, сказав:

– Пожалуйста, передайте подполковнику: Николай Яковлевич приехал, имеет при себе, что надо, остановился у меня. Мне нужен сегодня билет в Купеческий сад.

"Аленському" забули дати туди квиток. А на краю Купецького саду – коло теперішньої філармонії на Європейській площі – мала відбутися центральна подія урочистостей, відкриття пам'ятника Олександру ІІ. Кулябко вирішив справу з квитком. Однак Микола Якович у Купецькому саду не з'явився.

1 вересня підполковник запросив "Аленського" на таємну зустріч. Обговорювали деталі вечірньої спецоперації в Оперному театрі, де імператор зі свитою дивитимуться оперу Римського­Корсакова "Казка про царя Салтана". Агент стверджував, що Микола Якович обов'язково там буде. Кулябко розкрив, де саме сидітимуть у залі офіцери в цивільному і які знаки їм має подати "Аленський", коли побачить терориста. І вручив квиток у 18­й ряд партеру.

Перед початком вистави через службовий хід театру за куліси таємно ввійшов загін поліцейських, ­готових умить роззброїти й арештувати Миколу Яковича. ­Перша дія – все спокійно. Антракт – те саме. Друга дія – без пригод. Під час другого антракту Кулябко пішов у фойє перевірити "своїх" людей. Раптом почув, що в залі якась метушня, а далі крики:

– Бейте его! Бейте!

Поліцейські вбігли до зали й побачили, що натовп мало не розриває молодика з браунінгом. Імператор був у своїй ложі неушкоджений. А на білому сюртуку прем'єра Петра Столипіна, який стояв біля оркестрової ями, червоніла велика кривава пляма. Терориста відбили в натовпу й повели в окреме приміщення на допит. Затриманий виявився агентом "Аленським". Точніше, 24­річним київським юристом Дмитром Богровим. У антракті він підійшов до Столипіна, який розмовляв із військовим міністром, і двічі вистрелив.

Прем'єра відвезли до найближчої клініки – вона розташовувалася в нинішньому головному офісі Народного руху України на вулиці Олеся Гончара. Куля, влучивши в орден св. Володимира на сюртуку Столипіна, розплющилася й зрикошетила, увійшовши в живіт як розривна. Роздробила печінку й пошкодила інші життєво важливі органи. Агонія прем'єр­­міністра тривала чотири доби. Увечері 5 вересня він помер.

Дмитро Богров вірив: вигадавши міфічного "Миколу Яковича", зуміє обдурити спецслужби. А вбити Петра Столипіна, який придушив революційну хвилю, що піднялася 1905­го, мріяв давно. Син заможного київського правника – батькові статки перевищували півмільйона рублів, – він закінчив елітну Першу Київську гімназію й захопився революційними ідеями. У грудні 1906­го став членом гуртка анархістів­комуністів. Та в підпільному русі розчарувався: вважав, що діяти треба інакше – терором. Улітку 1907­го, не пориваючи контактів із революціонерами, з'явився до підполковника Миколи Кулябка й запропонував свої послуги в боротьбі з підпіллям. Сподівався, що зв'язки в спецслужбах допоможуть йому увійти в кабінети, до яких непросто потрапити.

Агентові дали прізвисько "Аленський". Він мав інформувати про все, що відбувається в середовищі анархістів­комуністів. Отримував за це 100 руб. на місяць – стільки ж, як київський чиновник середньої руки. Але для Богрова то були не гроші – він жив не з них, а за батьків кошт. Ще й мав власний дохід – працював помічником присяжного повіреного.

– Вы знаете, что властным руководителем идущей теперь реакции является Столыпин, – заявив 1910 року в розмові з есером Євгеном Лазаревим. – Я пришел к вам и говорю, что я решил устранить его.

Дізнавшись про приїзд "головного реакціонера" до Києва, Богров вирішив, що це – слушна нагода втілити задумане. За кілька годин до замаху в Оперному театрі написав прощального листа батькам. Завершив його словами: "Я все равно бы кончил тем, чем сейчас кончаю".

Та насправді не Богров маніпулював спецслужбами, а вони – ним. Підполковник Кулябко давно знав від інших інформаторів, що його агент хоче застрелити голову уряду. Удав, ніби повірив в існування підпільника Миколи Яковича. І зробив усе, щоб "Аленський" опинився зі зброєю в Оперному театрі, коли там буде Столипін. І не просто в залі, а в партері, за кілька кроків від жертви.

Кулябко дав "зелене світло" Богрову, бо мав таку вказівку "згори". Чимало найвищих осіб імперії були зацікавлені усунути прем'єра – з посади або фізично. Серед них і Микола ІІ. Оточення лякало царя, що Столипін перебирає все більше повноважень, навіть збирається взяти під свій контроль "силові" відомства, традиційно підпорядковані імператорові. Підполковник Кулябко був одружений із сестрою начальника особистої охорони Миколи ІІ – генерал­майора корпусу жандармів Олександра Спиридовича. У серпні 1911­го, напередодні візиту до Києва, цар зізнався останньому, що дуже незадоволений Столипіним. Спиридович прибув до Києва раніше за імператора. Пояснив Кулябкові: голова уряду готує палацовий переворот і його слід прибрати.

Після замаху імператор, знаючи, що його прем'єр при смерті, жодного разу не відвідав його в лікарні. Не приїхав і на похорон. А призначаючи новим головою уряду ­Володимира Коковцова, ніби пожартував:

– Надеюсь, вы не будете заслонять меня, как это делал покойный Столыпин?

Спільником Спиридовича міг бути фаворит імператора Григорій Распутін. Той не просто змагався зі Столипіним за вплив на Миколу ІІ. За півроку до поїздки в Київ прем'єр­міністр вислав конкурента з Петербурга на його малу батьківщину в Тобольську губернію. Але невдовзі засланець самовільно повернувся. Столипін йому заважав ще в одному: Распутін перед Миколою II лобіював призначення міністрів – за великі гроші від претендентів. Столипін як керівник уряду намагався в цьому бути незалежним.

Під час візиту до Києва на іподромі цар приймав парад гімназистів. Распутін, побачивши там прем'єра, загорлав:

– Смерть идет за Петром, смерть глядит на Петра!

За кілька годин у Оперному театрі пролунали постріли Богрова.

У смерті Столипіна могли бути зацікавлені й інші високопосадовці. Казали, нібито прем'єр виношує план перенести столицю імперії з Петербурга до Києва. І що цю ­ідею підтримує імператриця Марія Федорівна, мати ­Миколи ІІ. Начебто під час перебування монарха в Києві ­голова уряду хоче зібрати нараду й переконати царя в перевагах такого кроку. Перший аргумент – місцевий м'який клімат ­цілющий для хворого спадкоємця престолу царевича Олексія. А заради єдиного сина той був готовий на все.

Другий аргумент: у Києві нема революційно налаштованого пролетаріату – тут неможлива друга "Кривава неділя", як у Петербурзі 1905­го. По­третє, місто – стародавній центр православ'я. Шанси, що Столипін переконає імператора, були високі. У такому разі не всім можновладцям світив переїзд до Києва. Матір Миколи ІІ сподівалася при переносі столиці позбавити сім'ю свого сина від впливу Распутіна. А Столипін – прибрати з оточення царя консерваторів, замінивши їх прибічниками реформ.

Після пострілів Дмитра Богрова 1 вересня 1911­го в Київському оперному театрі ці плани – були вони насправді чи ні – Петро Столипін забрав із собою в могилу. Поховали його біля Трапезної церкви Києво­Печерської лаври. Така була воля покійного. Після смерті Столипіна відкрили його заповіт, складений задовго до приїзду в Київ. Він починався так: "Я хочу быть погребенным там, где меня убьют". Він сподівався такої смерті, адже протягом 1905–1911 років на Столипіна було вчинено 11 замахів

Терещенки підтримали аграрні реформи прем'єра

Петро Столипін очолив уряд Російської імперії в липні 1906-го. Микола ІІ помітив 44-річного саратовського губернатора, коли той "батогом і пряником" втихомирив губернію, яку протягом 1905 року лихоманило від селянських заворушень.

Новий глава уряду відразу взявся за реформи. Розпочав з аграрної. Уже в листопаді вийшов указ щодо зімни селянського землеволодіння. Річ у тім, що земля на більшості території імперії не належала звільненому з кріпацтва селянинові на правах власності. Нею розпоряджалася "община" – громада. Вона й перерозподіляла її час од часу по родинах за "душами" у кожній, "їдцями", "робітниками" – як де. Енергійного селянина така система не стимулювала до ефективнішого господарювання. Столипін же дозволив усім охочим виходити з "общини" й створювати власні хутори.

Нововведенням скористалися передусім українські селяни. Тому діяч українського руху Євген Чикаленко прихильно ставився до столипінської аграрної реформи: вона сприяла розвитку конкуренції, технічному прогресу, збільшенню врожайності. Позитивно оцінювали її й українські "цукрові королі" Терещенки та Харитоненки.

Столипін започаткував акцію сільськогосподарської колонізації Далекого Сходу, Сибіру й Середньої Азії. Там селянські родини могли безкоштовно отримати землю й "підйомні" на заведення господарства. Протягом 1906–1912 років з України на нові землі виїхали понад мільйон осіб. Але процес переселення організували вкрай погано: люди везли в товарних вагонах, не забезпечували обіцяними харчами, не надавали медичної допомоги. А на новому місці вони стикалися з неможливими умовами життя. Із поселенців помер кожен третій. Багато з тих, хто вижили, через непридатність для сільського господарства наданої землі почали повертати додому. 1911-го таких набралося майже 70%. Однак в українській колонії в теперішньому північному Казахстані, яку згодом назвали Сірим Клином, залишилося 150 тис. українців, а на Далекому Сході – у Зеленому Клині – понад 170 тис.

Петро Столипін хотів підняти акцизи на горілку й вино, а також змусити домовласників зробити переоцінку нерухомості, бо при сплаті податків вони занижували її вартість у кілька разів. За рахунок одержаних грошей збирався розгорнути будівництво доріг і кредитувати масове виробництво дешевих автівок, як це вже робив американець Генрі Форд. Плану­вав також запровадити систему соціального страхування робітників. Їх Столипін хотів, за прикладом Франції, перетворити на клас дрібних рантьє. Більшість із цих планів не були втілені.

Заборонив вживати в пресі слово "Україна"

"Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішньому часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах", – заявив Петро Столипін в одній із промов у Державній думі 1911 року.

За його прем'єрства посили­лася русифікація неросійських територій імперії – зокрема, Фінляндії й України. Уряд Столипіна ліквідував українські ­культурно-освітні організації, закрив київське, одеське, чернігівське, полтавське, ніжинське та інші відділення товариства "Просвіта", українські клуби й бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелія українською мовою, виданого Церковним Синодом 1905 року.

Під тиском уряду Столипіна державний Комітет у справах друку заборонив вживати в пресі та в будь-яких інших виданнях слова "Україна", "український народ". А Дума відкинула законопроект про запровадження української мови до початкових шкіл України. У школах заборонили співати українських пісень, декламувати українські вірші, виконувати українські народні мелодії на музичних інструментах.

 

Зараз ви читаєте новину «"Я хочу быть погребенным там, где меня убьют"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

18

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі