Параметри нашої "хрущовки" не підходять під меблевий стандарт. Тому я вирішила замовити, а не купувати "кухню". А ще мала давню мрію — обстановку ніжно-зеленого кольору. З"ясувалося, що її вигідніше замовити в Рівному, аніж купувати в Києві.
Ми з чоловіком обміряли стіни й рушили на столичний ринок "Юність". Там у меблевому закутку, кажуть, дешевше. А якість та ж, що й на фабриках. Свою мрію я побачила одразу. Вона зеленіла між коричневими "стінками" й бежевими "прихожими". Але польський пластик, із якого вона виготовляється, коштував 1800 грн за погонний метр (п/м). Мрія розпадалася на очах. Заплатити лише за "кухню" понад сім тисяч гривень ми не могли. Навіть враховуючи весільні "перепійні". Простіший матеріал — МДФ — не набагато дешевший: 1500 грн п/м. Кухня з цього матеріалу — 5300 грн.
Ситуацію врятувало Рівне, звідки ми з чоловіком приїхали до столиці. Ми й досі купуємо одяг і взуття на малій батьківщині. Ціни там удвічі нижчі, ніж на київських базарах "Троєщинський" і "Даринок". Аналогічна ситуація з "кухнями". Польський пластик — 960 грн п/м, МДФ — 720–750. Наш комплект за розрахунками обходився відповідно у 5,2 тис. та 2,5 тис. грн.
Від польського пластику ми відмовилися. Фасадні стінки не підходили за розмірами під наші "малолітражні" стіни. А в МДФ не було зеленого кольору. Тому ми з чоловіком вирішили взяти стару добру ДСП. Тільки не вітчизняного виробництва (у них, як правило, багато шкідливих смол), а словацьку. У столиці такий матеріал нам пропонували за 260 грн п/м, а в Рівному — за 190 грн. Різниця незначна, але київські меблярі "гнули" ціну за роботу, чимало набігало й на дріб"язку — ручках, кріпленнях. У якості словацької ДСП нас запевнив майстер Ярослав Ізраітель, 48 років.
— Сучасні деревостружкові плити не мають нічого спільного з колишніми радянськими ДСП, — переконував Ярослав. — У Європі останні три роки виробляють важчу ДСП (там удвічі більше парафіну та на 45% — клею), міцнішу та більш вологостійку.
Серед пропонованих стільниць із ламінованої МДФ, набірної дошки, нержавіючої сталі, натурального каменю, спеціального скла, керамічного пилу, вельвет-резини ми обрали звичайну — стільницю з потовщеної МДФ, покриту декоративним пластиком кольору "мармур зелений". Її нам замовляли на санкт-петербурзькій меблевій фабриці "Скіф". Уся "кухня" обійшлася у 2,3 тис. грн. Ще 200 грн ми дали майстру за те, що він згаяв два дні на привезення й установку кухні (підганяв меблі під нерівності стін і таке інше).
Окремим пунктом витрат був кухонний стіл. Через брак місця ми зробили його з двох частин: перша — 55х70 см, друга — дзеркальне відображення, прикріплена на рояльні петлі, висить уздовж стіни. За необхідності її можна підняти і, прикрутивши п"яту ніжку, отримати стіл 70х110 см. Він коштував 450 грн: чимало "потягли" сатинові ніжки, на 50 грн дорожчі за хромові.
Окрім "кухні", ми замовляли Ярославу комод для взуття, "прихожу" й меблі для вітальні (усе, до речі, за індивідуальним кресленням чоловіка) та два крісельця — ще 3014 грн.
Пощастило з перевезенням. Узагалі водії беруть 1,25 грн за кілометр. Наші 800 км стали б у кругленьку суму. Але якщо знайти попутний вантаж у зворотний бік, то обійдеться у півціни — 450–500 грн.
Так, усі меблі разом, включно з перевезенням, коштували нашій родині трохи більше шести тисяч гривень. Цього ледве вистачило б на "кухню", замовлену в столиці.
Німецькі меблі служать 15 років, а російські — вісім
Термін служби кухонного обладнання визначається роками. Німецькі фабрики орієнтуються на 15–20 років, фінські — на 10–15, чеські гарантують лише десять років експлуатації. Російські виробники навіть при застосуванні імпортних комплектуючих говорять лише про вісім-десять років. Італійці пропонують змінювати обстановку кожні п"ять-шість років. Але не через якість меблів, а для того, щоб боротися зі стресами й одноманітністю.
3 
1
Коментарі