У суботу зранку починаю пекти різдвяні кекси. Збиваю масло з коричневим цукром, зішкрябую трохи вмісту стручка ванілі, додаю яйця. Тісто замішую із покраяними сухофруктами. Вони тиждень насичувалися коньяком у холодильнику. Ще трохи кориці й гвоздики — і в духовку.

За 10 хв. домашні починають зазирати на кухню. Натякають, що смачно пахне. Я непохитна — різдвяний кекс треба їсти на Різдво. Кажуть, я не маю серця, просять облизати ложку. Не даю.

У двері тим часом дзвонять. На порозі сусідка з оберемком газет.

— Это не ваше в нашем ящике? — простягає "Все про бухгалтерський облік", сама заглядає мені за спину, втягує ніздрями пахощі. Газета датована квітнем.

Кажу, такої не передплачуємо. Вона йде геть зажурена.

Просять облизати ложку. Не даю

А за 20 хв. знову тупцює під дверима. Відчиняю.

— Я раньше тоже пекла, — Віра Адамівна простягає мені тарілочку з пісочним печивом. — Это покупное, но у меня даже лучше получалось.

Я їй вірю. За мить Віра Адамівна п'є чай із шоколадкою у мене на кухні й спостерігає, як виймаю з духовки кекси.

— Вот мода пошла! Как это — печь сейчас, а кушать через месяц? — дивується, розпитавши рецепт.

Тягнуся по ножа і врізаю для неї добру скибку.

Віра Адамівна сплескує руками, всіляко відмовляється. В очах — щастя, на устах — усмішка.

— Ой, не стоит. Получилось, что я напросилась. Мне так неудобно!

Вона урочисто несе шматок перед собою, не допивши чаю. На порозі обіцяє загорнути кекс у харчову плівку й дотримати до Різдва. За 5 хв. телефонує на домашній:

— А когда оно — ваше Риздво?

×