Найкраще йти одразу після вечері. Тоді можна витягнути ноги на всю лаву і трохи помедитувати на самоті. Після прохолодного весняного моря гарячі дошки — саме те.
Цього разу після вечері не встигаю. Зазираю в готельну сауну й бачу кільканадцять пухлих силуетів у хмарах пари. Стогнуть, крекчуть, паряться.
Мить вагаюся у дверях, а мені вже роздратовано шиплять:
— Да заходите, че уж!
Утім, посуватися на лаві не поспішають.
Удень можна сідати подалі від галасливих компаній, не реагувати на їхні футболки з написом "Сделан в СССР". А тут забиваюся подалі в куток. Не допомагає.
— Вы откудова? — ляскає мене по плечу розпашіла мадам із горішньої полиці. Її гарячий піт скрапує мені на спину.
Морщуся й кажу правду. На полицях пожвавлюються, нервово йорзають. Ну все, готуюся до атаки.
Моментально у спину летить глузливе:
— И че? Ну, и чего добился этот ваш Майдан?
— Бардак у вас в Киеве, страшно приезжать! — повчають із нижньої полиці.
— А что, пускай бы Янукович досидел до пятнадцатого года, он же легитимный? — через пару не бачу, хто говорить.
Дочікуюся паузи, стинаю плечима:
— Ну, ваш, может, хоть не ворует…
І тут починається.
— Как это не ворует? — обурено скрикують. — Да он понастраивал резиденций!
Із гнівного хору дізнаюся про "безпрєдєл" в Краснодарському краї й Самарі, й про те, що в Омську губернатор — ворюга, а в Іркутську ворюга — зам.
А ще встигаю нанести маску на обличчя, змити її й непомітно вийти геть.
5 
1
Коментарі
1