Він такий гарний, що серце котиться кудись під ноги, а тоді зненацька шалено вистукує в скронях. Я загубилася на мощених вуличках Акаби, приморської столиці Йорданії. А тут раптом ювелірна крамничка. У вітрині — яшма і рубінові прикраси. А в дверях — чорні ледь розкосі очі.

Пірнаю сходами за намистом, тону в очах охоронця на вході. Він і не дивиться на мене. Зате пожвавлюється власник краму.

— Тут усе для мадам! — вклоняється. Дістає запилюжені оксамитові подушечки зі срібними сережками і кулонами. Я навіщось їх приміряю. Дивлюся у почорніле дзеркало у масивній рамі, а бачу розстебнутий верхній ґудзик його сорочки позаду себе.

Господар потирає руки, втішений з мого ентузіазму. Чи має мадам питання?

"Е-е-е-е, а хто це у вас за сек'юріті?", "А як знайти у "Фейсбуці" того парубка на дверях?", "Отой красень схожий на якогось актора, познайомите?", "А можна залишити записку охоронцю?" — у голові крутяться варіанти. Скептично стенаю плечима — не годиться жоден.

Власник вловлює мою реакцію. Із дальньої кімнати виносить ­ковані підставки з ланцюжками, намистом і браслетами. Господар жартує, застібає на моєму зап'ясті червоні гранати, срібло з яшмою, показує, як виграють на сонці аметисти й топази, невідомі сріблясті камінчики.

Стається диво — красень на вході нарешті не зводить із мене очей.

Гуляю крамницею. Гладжу хутро газелі, пустельної лисиці, милуюсь мідними канделябрами й камінцями у вазах. Нічого не купую, тож повисає незручна пауза.

Я вже на сходах. Засмучена, маю іти геть. Далі трансфер, пакування валізи, осінній Київ. Чи втраплю сюди колись? Чи знайду цю крамничку серед покручених вуличок? Ці очі побачу?

І він нарешті робить крок у мій бік. Ледь торкає руку. На кисті дзвякає гранатовий браслет. А він до мене ламаною англійською, але ніжно-ніжно: "Якщо мадам збирається це купувати, то каса — о-о-он там".

×