Після прогулянки у мене все відпрацьовано до автоматизму: заїжджаю візочком у під'їзд, намацую під капюшоном червоні кнопки, клац-клац, далі різкий рух доверху, щоб люлька від'єдналася від коліс, обхват справа, навантаження на ліве стегно, 96 сходинок нагору.

Щодня після прогулянки підіймаю люльку з малям на четвертий поверх, по тому повертаюся за "ніжками".

Ліфта в нас немає, консьєржки — теж. Чоловік там, де зараз багато чоловіків. Зате вручну контролюю, як збільшує вагу маля. Качаю м'язи до купального сезону. Поки що справляюся.

Головне в ці декілька хвилин — не стріти когось із сусідів. Їм може захотітися підсобити.

Чоловік із третього якось поривався допомагати, незадоволено щось бубонів, нервувався. Коли ж відмовилася, зрадів й тепер щоразу, як бачимося, повторює навздогін: "Восхищаюсь нашими женщинами!". Дратує.

Сусіда з п'ятого — наполегливіший. Допомогу пропонує щоразу. Я відбиваюся, як можу.

Добре уявляю, як швидко він із моїм візком подолав би ці 96 сходинок. Коло дверей квартири акуратно поставив би люльку, щоб не прокинулася дитина, усміхнувся б щиро: "Обращайтесь!". Мені довелося б збрехати щось на зразок: "Без вас би не справилась" і ним би дуже пишалася дружина.

Наступного разу він би взяв мого візочка без зайвих розмов, мовчки. Збіг би з ним доверху, долаючи по дві сходинки. Був би так само ввічливим. А може, вже не усміхався б.

А ще якогось разу і мені, і йому було б незручно. Він би кудись поспішав, надворі чекав би роздратований син і дружина з новою зачіскою. Вони б запізнювалися на сеанс у кіно, повертатися — погана прикмета, а тут чийсь візочок.

Ще пізніше його дружина виглядала б у шпарку — де там оця, з візочком? От би не зустрітися на сходах!

Я так не хочу. Тож намацую під капюшоном червоні кнопки, клац-клац, роблю різкий рух доверху, щоб люлька від'єдналася від коліс, далі обхват справа, навантаження на ліве стегно, качаю м'язи до купального сезону. Широка усмішка і якомога переконливіше: "Ні, допомоги не треба!". І швидко, дуже швидко сходами нагору. Поки що справляюся.

×