Біля нашого смітника патрулює Наталка. Фіолетова дута куртка, кавовий шалик, елегантно обвитий навколо шиї, такого ж відтінку в'язана шапка. Наталка невідомо де живе. Скільки років — теж загадка. На нігтях облуплений перламутр, між пальцями самокрутка.
— Я — дворовая! — доводила якось дільничному, густо спльовувала крізь щілину в зубах у нижній щелепі. Пояснювала: — Я же здєсь, шоб порядок!
Не уточнювала, підтримувати чи "нарушать".
Виходжу з донькою гуляти. Несу до смітника чорний кульок. Наталка обіперлася на залізну кришку контейнера, ретельно обгризає зелений яблучний качан. На сонці виблискує металевий зуб.
— Шо ето? — суворо питає голосом колишньої начальниці, змірює мене поглядом з ніг до голови.
— Та… Сміття переважно, — навіщось звітую, заглядаючи в кульок, стинаю плечима.
— Подгузніки, — вирішує Наталка, киваючи на дитячий візок. Кидає качан до смітника й розчаровано йде геть.
Перебираю речі в шафі, згадую безхатьків. Два плетені светри, сині штани й тонку куртку до них акуратно складаю в пакет із квіточками. Може, й носила б, але схудла. Туди ж — кросівки без шнурків, чобіт у коробці. Перевертаю півшафи — шукаю правого чобота. Не знаходжу.
Пакет зранку вішаю на контейнер.
Повертаюся з прогулянки — його вже немає. На лавці біля дому сидять двоє безхатьків й Наталка. На газетці — сало в коробці з-під торта, півбанки салату й фанта на дні пляшки.
Відчиняю двері свого під'їзду, мені кричать у спину:
— Ей, слишиш, со второго!
Обертаюся, Наталка поспішає до мене. В руках — пакет із квіточками. Дістає чобота на ліву ногу.
— Непорядок, — каже захекано. — Нада же поіскать! Я же, шоб порядок.
3 
1
Коментарі