— Усе подорожчало, тому зразу шістдесятка, — з порога заявляє мені водій сріблястого "Ланоса". Перед тим операторка назвала суму — 54 гривні. Але сперечатися бажання нема. ­Аргумент — важкі сумки.

— Покажете, куди їхати, — ощасливлює мене в салоні.

Шкода, помовчати не вийде. Добре, хоч вимикає "Рюмку водки на столе". Приміряю на себе роль штурмана, пробую жартувати:

— То ви в Києві проїздом?

Він жарту не ловить:

— Та як сказати. Живу, поки дома все не устаканиться. У нас зараз трохи опасно.

— Ви зі Сходу? — пожвавлююся. Україномовний таксист-біженець?

— Який такий Схід? Хіба я на цих-от похожий? — він сміється, киває на чорний "Лендкрузер" із номерами АН, що стрімко обганяє нас по двох суцільних. — Я свій, мєсний, із Василькова. От принесуть повістку, а я живу в сестри.

Він регоче зі свого дотепу, нервово закидаючи чуба. Звичайний уклоніст.

— Я просто з головою дружу! — серйознішає. Лунко стукає пальцем по скроні.

Скеровую, щоб повертав праворуч.

— Понято! — хвацько смикається чуб.

— Ви не подумайте, якщо треба буде — стрілятиму перший, — навіщось виправдовується він. — За жінку, за дітей.

— І за державу, — киваю.

— А за державу — ні, — заперечує він. — А що мені дала держава? Вас завезу, то матиму хоч на бензин. От ви би в армію пішли? І ви би не ­пішли!

— Та все правильно, — киваю. Скеровую до під'їзду свого будинку. — Я б не пішла. Я теж страшенне сцикло.

×