Принцеса

– Зачем ты меня разбудила?! – посеред лікарняного коридору з моєї сумки чути розпачливий вереск.

Це доньчина інтерактивна Свинка-Принцеса. Іграшка говорить, чхає, регоче, просить їсти, реагує на дотики, звуки, просто балакає сама із собою. Як вимикається – ще не знаю.

Взяла її в поліклініку, щоб відволікти дитину під час щеплення. Уже пошкодувала.

– Я мечтаю жить в прекрасном замке! Я хочу выйти замуж за принца! – лунає дзвінке в черзі перед маніпуляційною.

– Ой, це ж просто про мене! – сплескує руками мати кучерявого немовлятка, худа, як стеблинка.

Просить показати іграшку. По очах бачу, що й сама б гралася.

– Щоб за принца вийти, треба принцесою народитися, або хоч трохи соотвєтствовать, – бурмоче медсестра.

Вона – жінка без сентиментів, зате з міцними руками.

Молода матуся пропускає натяк повз вуха, допитується, де купували свинку. А та теревенить без упину. Вимагає нове вбрання, хоче соку, на вечірку і розваг. У меню – 16 фраз-забаганок.

– Ще би гроші хто друкував, – далі бурмоче медсестра. Набирає у шприц вакцину: – Тарифи ще зростатимуть, не знаєте?

Стинаю плечима.

– Как я счастлива! – перебиває свинка. – Где мой кабриолет?

Згадую, що треба викликати таксі додому.

За півгодини наш кабріолет паркується на протилежному боці вулиці, бо водій не знає, як заїхати у двір поліклініки. Сідаємо в прокурений Nissan, бокове заднє скло потріскане, проклеєне скотчем.

– Не впаде? – обережно цікавлюся.

– Ну? извините! – ображається водій. Навіщось попереджає: – Мы цены с понедельника поднимаем.

Не реагую, додому їдемо мовчки. Свинка монотонно хропе у сумці. Нарешті наговорилася.

×