На 23-й Форум видавців до Львова приїжджаю рано-вранці. Залізничний вокзал знаю погано, тож заходжу в перші-ліпші двері, піднімаюся на другий поверх. Зала очікування? Чудово. Дістаю ноутбук, забиваюся в куток.
За півгодини приміщення наповнюють хлопці в камуфляжі. Сміються, що стою з витягнутою рукою, заряджаю телефон. Розетка чомусь одна і високо над головою.
Вони їдять тушонку пластиковими ложками, шурхотять зеленими пакетами із сухпайками. "А що ви там клацаєте? Паєхалі з нами! А напишіть про нашого ротного", — їм нічим зайнятися.
І ось їм команда виходити. Розбирають спортивні й господарські сумки в клітинку. Юнак, що сидів коло мене й увесь час підглядав, що пишу, теж піднявся.
— Все буде добре, — шепче мені тихо й довірливо. Різко виходить геть. І я нарешті розумію, куди вони рушають.
Потім була презентація книжки наших із колегою колонок, трохи автографів, трохи фото, трохи зустрічей. І ось знову сходи нагору. Стою з витягнутою рукою, заряджаючи телефон. З мене сміються хлопці в камуфляжі.
— Зранку ваші тут сиділи, — кажу найближчому.
— Так точно, їхали в Дніпро. Це ж зала для військових! А звідти — на Волноваху, в АТО. Ми підписали контракт, — відповідають, гризуть галети, бовтають ногами. Тому, що з Галича — 18 років, інший теж із Франківщини, йому 20.
— Швидше б ця нечисть повиздихала, — я більше не знаю, що сказати.
— О, та ми поможемо! — підхоплюють.
— Хлопці, а ви читаєте? Давайте, я вам книжку подарую, сьогодні з колегою презентували.
— Не релігійну? — насторожуються.
— Ні, хлопці, ви що! — махаю руками. — Ось із цього боку більше для душі, а отут — трохи веселіше.
Якби попросили підписати, начеркала б якусь банальщину, намалювала б сердечко абощо. Але вони швидко закидають ту книжку до камуфльованого рюкзака. Читатимуть, чи ні, та це найважливіша презентація за день.
3 
1
Коментарі
2