"Я польської ковбаси не їстиму, вона з туалетного паперу", — казала моя колежанка Марійка на українсько-польському переході Устилуг — Зосін. На другому курсі ми вирушили на Люблінщину для участі у студентських зустрічах над Бугом. Марійка спакувала банку домашньої ковбаси. Переживала, що відберуть на кордоні.

На базарі тоді продавали глевкі польські цукерки — по вісім штук на величезну коробку, смалець без смаку і запаху, порошкові креми для торта з металевим присмаком і медові рулети із необмеженим терміном зберігання.

На ночівлю зупинилися в місцевого управлінця з ґміни Білґорай. Пан Войцех тішився, що його будинок під самим лісом і нас будитимуть зозулі.

— Вони студенти полоністики! — вихвалявся перед дружиною Касею. Хоч ми попереджали, що навчаємося на факультеті україністики, а польська мова — додаткова.

Кілька років поспіль біля його смородини трудилися шестеро заробітчанок із Тернопільщини. Самі господарі не впоралися б — двох синів спровадили на заробітки до Нижньої Саксонії.

Скажіть, пісня "Гей, соколи" польська чи українська? Я кажу, що наша!

— Ваші землячки так гарно співали! — сплескує руками. — От скажіть, пісня "Гей, соколи" польська чи українська? Я кажу, що наша!

Він очікує, що будемо сперечатися. Але ми так потомилися, що можемо лише підспівувати. Пан Войцех тягне басом польською, ми тоненько — українською.

Вечеряємо канапками з ковбасою. Не зогляділися, як ум"яли їх цілу тацю. Господар приносить іще:

— Їжте, прошу, бо то польське! Це правдива ковбаса, не німецьке сміття. Я синам своїм кажу — наїдайтеся вдома. Ви знаєте, з чого роблять німецьку ковбасу?

Пан Войцех аж підстрибує у передчутті вразити нас:

— З туалетного паперу!

Марійка робить круглі очі — вдає щире здивування. Але підтримати розмову не має змоги, смакує канапкою з польською ковбасою. Домашню їмо дорогою додому.

×