Ох

— Ох! Тепер точно не висплюся, — огрядна жінка в спортивному костюмі сплескує руками на нижній полиці купе потяга №97. Я заходжу з донькою, візочком, сумкою через плече. Здається, нікому не заважаємо. Але ж ні.

Ледь киваю, вітаюся, розкладаю речі. Донька взялася за іграшки.

Коридором йдуть пасажири, сміються, котять об'ємні валізи.

— Невже до нас? Як же ми помістимося? Ох! — хапається за серце сусідка. Але наше купе минають, верхні полиці вільні.

— Коли ви виходите? — питається вона, щойно потяг рушає. Кажу, їдемо до кінцевої, вас не будитимемо.

Вона прямує до Рівного, до батька на свята. У провідниці замовляє чай і вафлі.

— Так мені їхати тривожно, — розмочує вафлю в чаї, зітхає: — Там, може, невістка приїде, а вона мене не любить. Я їй щось скажу, вона не змовчить, точно посваримося. Або зробить щось не те — а вона вміє! І я тоді щось обов'язково ляпну. Не можу терпіти, що вона качає права. Тепер шкодую, що готель не забронювала. Але ж батько образиться? Я б образилася. Отак їду, серце неспокійне. Як буду там ночувати? Ох…

— А якщо невістка не приїде? — обережно питаюся.

— Ви думаєте? — оживляється жінка, загинає пальці: — Ну, торік не приїжджала. І позаторік не було. То, може, тепер приїде?

Вона знову стогне, як казковий Ох. Я поспішаю вкладатися, донька вже сопе.

— Я ще посиджу, у Фастові з сумками зайдуть, а в мене там торт, — каже сусідка, киває на багажник під полицею.

За годину буджуся, ніхто не прийшов. Наше купе напівпорожнє. Сусідка сидить, чекає.

Під ранок виходить у Рівному, забравши валізу й торт. Так і не виспалася, ох…

×