Дідусь по-молодецьки працює ліктями й опиняється всередині переповненої маршрутки. Втягує величезну сумку і примудряється поставити на мої світлі чоботи. Сам повисає на плечі. Жінка збоку підставляє лікті, щоб я не мала куди відступати. Притискаюся до дівчини в сріблястій куртці. Вона везе додому піцу. Пахне розплавленим сиром, і мені гаряче в ліве коліно.
Київська маршрутка у час пік — це коли всі хочуть до салону, щоби потім їхати й тихенько ненавидіти одне одного. Та наша маршрутка спиняється за сотню метрів. Водій глушить мотор.
— В чом дєло, воділа? — питає молодик біля входу.
— Всьо, наїздилися, — урочисто оголошує водій. — Даїшники дорогу перекрили. Власть їде!
Щоб вам так на тому світі в очереді в пекло стояти!
Знервовані пасажири якусь мить переминаються з ноги на ногу і загрозливо сопуть. Першими озиваються бабці-кульбабки: "Сволочи, выбрали на свою голову!", "Щоб вам так на тому світі в очереді в пекло стояти!". За вікном у півсотні голосів сигналять легковики.
Маршрутка перетворюється на Майдан на колесах. Окрім тисняви, пасажирів об'єднує праведний гнів.
— Геть нема совісті — у час пік! Я з лікарні їду, — скаржиться жінка з гострими ліктями. І мені стає її шкода. Я згадую, як непомітно їздить вузькими тбіліськими вуличками президент Саакашвілі. Шлях перекривають на кілька хвилин, а не на півгодини. Розказую про це дівчині в куртці. Вона киває. Ось-ось запропонує мені, голодній, шматок піци. Навіть дід прибрав сумку з чобіт.
Повз нас вихором пролітає тонований кортеж. Водій заводить двигун. Їдемо, об'єднані народним гнівом. Але нас вистачає ненадовго.
— Мужчіна, да що ж ви весь час вертитеся, — комусь знову допікає дідусь.
— Якщо ви така мадам, то лучче би на таксі їхали, — шурує він брудною сумкою по моїх чоботах. Радію, бо мені виходити на наступній.
5 
1
Коментарі
11