Перемовини з газівниками на нашій кухні ведуться більш як рік. Ніяк не встановлять лічильника. Були перед зимовими святами — подивилися, покрутили, випили чаю. У лютому були інші, пили чай.

Пізно ввечері двоє міцних парубків дзвонять у двері:

— Откройтє. Кієвгаз!

Не відчиняю, боюся грабіжників. Намагаюся це пояснити з-за дверей. Вони тупцяють, сопуть, голосно ­крекчуть.

Нарешті варимо труби. У стояку перекрили газ. Зварник підспівує під ніс, коптячи шпалери. Знімає малу шафку з крупами. Обіцяє повернути на місце. Розсипає на долівку пачку макаронів. Не знаю, куди бігти — по віник чи нові шпалери. Біжу по гроші.

— Це буде коштувати більше 50 гривень, — потирає руки.

— Добре, — не моргаю.

— Десь понад 100, — заглядає в очі.

— Добре, — не моргаю.

— 150, не менше!

— Не більше! — закінчую торг. Він киває.

Прошу повісити шафку назад.

— Хлопці зроблять, — каже, ховаючи гроші.

Протягом дня зустрічаю гостей. Ті, що пили чай узимку, дають підписувати акт приймання робіт. Киваю на шафку. Кажуть, зараз хлопці прийдуть і зроблять. Від інших вислуховую інструктаж, як правильно користуватися лічильником. Їх пригощали в лютому. А шафка — такі дрібниці, хлопці зараз прийдуть і зроблять.

Увечері заходить газівник Микола. Роботою він задоволений. Кидає погляд на шафку:

— Хлопці приходили, чом не зробили? — йде геть, хрустячи макаронами.

Вішаю шафку й роблю собі чай.

×