Найбільше люблю цей храм. Бо відчуття святості тут є, а зайвих декорацій немає. Тут нікому посилати "скорбі", якщо раптом дзвінок, а ти забула вимкнути телефон. Нема таблички "подпевать хору не благословляется", бо й хору тут нема.
Тут ніхто не дивиться скоса, що ти у штанях. Навесні сюди узагалі краще одягати ґумаки — долівку храму заливає. Церква Святого Миколая у турецькому місті Демре радше туристичний об'єкт, аніж релігійний.
Російські туристки ревно б'ють поклони і хрестяться на усі боки. В усіх однаково скорботний вираз обличчя.
Чути різкий запах перегару
— Девушка, ставайте в очередь, как все! — встигають керувати вони коло саркофага, в якому колись зберігалися мощі Святого Миколая. — Вон за женщиной будете.
Їхні чоловіки спостерігають за усім важким поглядом — напередодні до ночі спустошували готельні бари. Чути різкий запах перегару.
Двоє дівчаток зав'язують на голову хустки і пристрасно моляться. Годину тому реготали на весь екскурсійний бусик і сьорбали віскі просто з пляшки.
За туристами наглядає усміхнений охоронець. Ненав'язливо просить вимкнути спалах фотоапарата — від нього тьмяніють фрески. Ще комусь ввічливо радить загасити свічку — віск забруднює стіни. Пильнує, щоб ніхто не розбирав саркофаг на дрібні камінці-сувеніри.
Заборони виписані усіма мовами на вході й усередині храму. Не допомагає.
Знову чиркає сірник. Жінка у хустці намагається прилаштувати свічку яксамраз на саркофаг. На мармурі залишаються брудні краплини.
Охоронець гасить вогонь і просить повернути кілька мармурових камінців до підніжжя саркофага.
— Люди, та хіба в них є щось святе, у тих бусурманів?! — голосить жінка. — Навіть помолитися не дадуть, ізвєрги!
3 
1
Коментарі
27