У редакції "жовтої" волинської газети раз на рік дозволяли собі вичворяти. Якось купили рибину, загорнули в хутро, припасували іграшкові ручки-ніжки. Велику фотографію диво-рибини, нібито виловленої у Стиру, заверстали на першу сторінку. Коментар і фото міліціонера — кума одного з журналістів — на другу. І дрібненьким шрифтом усередині номера: "Увага! Число першоквітневе".
Завжди діяло. 80 відсотків тих, хто телефонує, стверджують, що днями теж виловили рибину з ногами. Доводиться вдавати, що віримо. Та ще й обіцяти, що приїдемо і сфотографуємо.
Якогось року ми відправили до таємного гарему Саддама Хусейна волинську дівчину Оксану. Чоловік начебто дав їй нове ім'я — Аксане. Волинянка добре прижилася у східній сім'ї, потоваришувала зі старшими дружинами, бавить спільних дітей. Ну хіба що трохи засумувала за традиційною українською їжею. Тому ми в редакції оголошуємо збір продуктів до Іраку. Задля правдивості поміщаємо на шпальту випадкове фото блондинки з інтернету — глибокий погляд, золотаве волосся. Це наша Аксане.
Увесь перший тиждень квітня редакційний телефон червоний
Увесь перший тиждень квітня редакційний телефон червоний. Читачі готові зносити харчі. Слухавку беремо по черзі. Хтось, після пояснень що й до чого, регоче разом із нами. Хтось ображається, обіцяє більше не передплачувати видання і погрожує прокуратурою. Головний редактор задоволений, бо байдужих немає.
Сьогодні беру до рук випадкову газету й читаю про українську медсестру Галину. Пишуть, лівійський лідер Муаммар Каддафі майже ніколи не розлучається з нею. Натякають на близькі стосунки. Поряд на шпальті фото блондинки — глибокий погляд, золотаве волосся.
Мимохіть згадую Аксане. Як їй живеться на чужині, бідненькій?
3 
1
Коментарі
22