Яка я щаслива

— Дивись мені, на поводу в неї не йди. Принцеса, вірьовки з тебе в'яже! Костя, ти почув?

— Ну, ма-а-а… — Костя шморгає і гаряче сопе мені просто в потилицю. Ми сидимо на дитячій виставі, у шостому ряду, але щось почути складно. Дуже вже тріскучий голос у Костиної мами.

— Потише нельзя? — сусід ліворуч озвучує те, що вертиться в усіх на язиці. Сьомий ряд замовкає.

— Ізвінітє! — торкає його за плече та, яка щойно роздавала настанови. У крісло біля неї нечутно сідає коротко стрижене худе дівчатко, садовить на коліна 3-річного хлопчика.

— Попісяв, Нікітка? Ходи до бабушки, з бабушкой лучше, — пожвавлюється Костина мама. — Нащо тобі мать-принцеса? Тракторця забула, вертольот забула, ще б голову забула!

Стрижене дівчатко втискається у крісло, мій сусід знову зиркає назад, Костина мама розпливається в запопадливій усмішці: "Ізвінітє!".

У гардеробі після вистави Костя отримує оберемок пальт. Доки допомагає матері загорнутися у фіолетову лисицю, вона тицяє наманікюреним пальцем на онука:

— Бач, носиться, як наскипидарений! Хто так воспитує дітей? В кого він такий невихований?

Костя знову шморгає, кладе сіре пальтечко дружини на лаву. Та намагається одягнутися й одночасно втримати за капюшон вертлявого малюка. Костина мама кривиться у її бік.

До Музею води вони в черзі перед нами. Дружина бере Костю під руку. Той висмикує рукав.

— А хороший сьогодні день, сину! — каже свекруха.

Із музею виходять за руки: Костя, малюк у комбінезоні й фарбована лисиця. Сіре пальтечко плентається на два кроки позаду, повні очі сліз.

— А де фотик? Скажи своїй жінці, хай нас сфотографує, — раптом зупиняється Костина мама. — Нікітка запам'ятає, яка я щаслива!

Костя шморгає, простягає дружині фотик.

×