Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах
Майя ТУЛЬЧИНСЬКА, підприємиця:
Одні люди дивляться з темної хати на освітлені вікна в інших будинках і думають: у нас світла нема, але десь уже є! Значить, ми перемагаємо темряву!
А інші люди дивляться з темної хати на чуже світло і думають: от буржуї зажрані, чому в них світло є, а в мене нема?!
Від цього другого ходу думок лише крок до "хто вам дозволив так гарно жити?" Лише крок до "всьо отнять і подєліть". Лише крок до тих, хто тирить блендери й унітази із чужих хат.
Як піймаєте себе раптом на такій думці – чому в них світло є, а в мене нема? – женіть її драним віником. Це в вас говорить ординець недобитий. Добийте його.
Після перемоги кожна Щекавиця – наша
Сергій РУДЕНКО, 52 роки, журналіст:
Восени 1990 року, коли мені було 20, я стояв у лавах студентів під Радою і скандував: "Геть московського попа!" Саме в дні студентської революції приїздив московський піп Алєксєй ІІ. І студенти змушували його забратися з Києва.
Минуло 32 роки. Мені – 52. Змінилося кілька політичних поколінь. А вимога "Геть московського попа!" все ще лишається актуальною. Сподіваюся, скоро московських попів в Україні не буде.
Тетяна МИКИТЕНКО, 41 рік, телеведуча:
"Я украінєц/ка" – це не "бо мені так захотілося".
Якщо ти говориш російською мовою, не знаєш української культури, не шариш в українських контекстах, звинувачуєш українців у нацизмі, як тільки вони заявляють про своє право на українську мову і культуру в Україні, якщо ти про Єсєніна знаєш більше, ніж про Симоненка, а про Горького більше за Винниченка, якщо видалення Єкатєріни II викликає переживання, а відсутність знань про Галшку Гулевичівну ні, якщо Кієв – город Булгакова, а не Підмогильного чи Тютюнника, якщо ти надаєш перевагу російському контенту типу "скажи Гордєєвой" і не розумієш, чому він взагалі не про розуміння українського контексту, якщо твоє знання історії це "вєлікая атєчєствєнная", "УПА пособнікі нацистов", "украінскій антісємітізм", "голод бил вєздє" тощо, якщо оптика життя в цілому сформована саме русскім міром, а не українськими історією, культурою і мемасиками, то ЧОМУ ЦЕ ТИ РАПТОМ українець/-ка? Шо тебе таким робить? І зрештою, а чого ти нє русскій, якщо є всі формальні ознаки?
Олег СОЛДАТЕНКО, 51 рік, підприємець:
Коли поважна львівська пані намагається бути у тренді під час телефонної розмови:
– Та слухай, слава Ісу, що ми тут у Львові зі світлом, гарячою водою й теплом. Ти виділа, що сі в Києві робить? Там повний камінгаут!
Остап УКРАЇНЕЦЬ, 28 років, видавець:
Українці раніше: на два пана три гетьмана.
Українці зараз: на два пана один гетьман, три порохоботи, двоє волонтерів, п'ять ТРО-шників, блогер, зрадник і фахівець із цифровізації інституту панства в "Дії".
Богдан ВОЛОШИН, 60 років, письменник:
Торік у ці перші грудневі дні зима буяла від душі. Дерева гнулись від важезних снігових кожухів, на дорогах скліли замети, сусідський кіт Мурчик пробував впадати в зимову сплячку, але голод не давав заснути й коцур нявчав на підвіконні, заким не отримував порцейку свого корму.
Нині значно тепліше і безсніжно. На вулиці дуже тихо й малорухомо. Несподівано в хаті з'явилося світло – і я зарядив усе, що можна зарядити від мережі. Крім води, бо її немає, зате є криниця.
Побутові незручності, викликані несподіваною з'явою і зникненням світла, випродукували в мені якусь байдужу неквапливість. Ми надто залежимо від благ цивілізації, яка жене нас по житті, як хортів по полю. Нині прокинувся посеред ночі – було так безпросвітно, що здалось, наче темрява мене поглинає, я розчинявся в її обіймах. Водночас налився спокоєм і порожнечею, яка гасила думки. Відтак заснув до ранку, як немовля, хоча великого пальця до писка не пхав. Мені можна й так.
Ірина ЦІЛИК, 40 років, режисерка:
У міжнародний день сексу вся моя стрічка пише про те, що ніхто нічого не празнував. Військові не празнували, цивільні теж не дуже празнували. Ну нічо, ще напразнуємося всі. Після перемоги кожна Щекавиця – наша.
А взагалі я про це цілий фільм хочу зробити. Про вкрадену ніжність і молодість. Але ладно, не буду градус серйозності накручувать.
Наталка ВОРОЖБИТ, 47 років, письменниця:
Ніде немає такого справжнього наповненого життя, як у Києві. Це я вам із Мюнхена кажу, де ніби по справах, законно, але не живу тут, існую.
Віталій ЧЕПИНОГА, 53 роки, політик:
Пральна машина Електролюкс учора відмовилася працювати. Пише мені: "Не хватає мені мощності у вашій системі".
– Ти ба, яке, – кажу. – Всім тяжко, давай працюй, не видумуй. Мощності їй не хвата. Бо викину нахер! Мені теж мощності не хвата в нашій системі. Та не жалуюсь.
Подумало-подумало, та й постірало.
Біда навчить!
Богдан КОЛОМІЙЧУК, 38 років, письменник:
Світанок в обгорілих селах здається дивною випадковістю. Бо ж навіщо, здавалось би, цим почорнілим скелетам будинків таке соковите сонячне проміння? А втім воно снопами наповнює порожні вулиці й мертві сади, пробуджуючи серед них одну-дві постаті місцевих, які бозна-де, мов привиди, ховаються на ніч, і зграї покинутих псів.
Собаки, навіть найбільші, неагресивні. Підходять до нас впритул, тицяються носами в ноги, зазирають в очі, випрошують їжу. Ми ділимося з ними й довго потім не можемо позбутися їхнього товариства.
За селами-привидами простягаються хвойні ліси-привиди, порізані чорно-сірими ямистими дорогами. Тут кілька днів тому підірвався на міні наш тягач і тепер, схилившись на правий понівечений бік, завмер на узбіччі. Коли проїжджаємо повз нього, наш водій помітно нервує і намагається триматися надійної середини дороги. Далі, майже на під'їзді до міста, я впізнаю зруйнований залізничний переїзд і посічену осколками назву станції.
Місто краще дає собі раду. Руїни тут ще гостріші, але й життя повертається впертіше. Просто на вулиці можна обміняти цигарки на бринзу й молоко в селянок на старих іржавих роверах. Подейкують, що запрацював перший банкомат і скоро відкриється "Нова пошта". І нарешті, божеволіючи від щастя, ми знаходимо просякнутий запахом соленої риби, перший продуктовий генделик.
Щастя, чорт забирай, у до болю простих речах і радощах.
Нагадайте мені про це, якщо я колись забуду.
Але я не забуду.
2 
1
Коментарі