– Представляете, я первый в Украине человек, которого выпустили с пожизненного, – 50-річний Дмитро Павліченко заходить до китайського ресторану на Харківському масиві в Києві. Зараз його родина живе тут у квартирі тестів. Його житло на вул. Богдана Хмельницького під арештом. 24 лютого рішенням Верховної Ради Дмитра з сином Сергієм звільнили з-під варти.
Павліченків звинуватили у вбивстві судді Шевченківського райсуду столиці Сергія Зубкова. Вирок для батька – довічне ув'язнення, для сина – 13 років.
Офіціантка запрошує до порожньої зали у підвальному приміщенні. Дмитро скидає сіре пальто, роззувається і залазить на диван у східному стилі біля низького столика.
Як дізналися, що вас випустили?
– Випадково, по "5 каналу". Почув, що депутат Ляшко вніс законопроект про звільнення політв'язнів. До них були дописані Павліченки. За два дні до мене приїхали з цією постановою і звільнили.
Сподівалися на таке?
– Так. Але думали, що вийдемо через Європейський суд. Підготували документи, відкрили провадження. У травні мали починати розгляд справи.
Психологічно були готові до довічного ув'язнення?
– Був цілком упевнений, що ми рано чи пізно вийдемо. До вироку думки не мав, що дадуть такий термін. Коли адвокат сказала: "Діма, ми перший суд програємо", – я їй не вірив. Навіть речі зібрав на виголошення вироку, аби після того йти додому. Вона пояснила потім: якби не дали термін, то так визнали б, що слідчі, прокуратура й міліція фабрикували справу. А хто проти системи піде?
У вашій справі багато чого не сходиться.
– Наприклад, є довідка зі "швидкої", яка приїхала з міліцією на виклик. Написали: знайдений труп чоловіка з вогнепальними ранами, без ножових. А за версією слідства були три ножові. Є протокол огляду тіла. Він написаний одними чорнилами, а прізвище Зубков дописане іншими. Там же йдеться про мазок, який взяли зі спини тіла. Чому вирішили, що це – Зубкова? Адже коли брали, ще невідомо було, хто це. Наступного дня дружина Зубкова отримала від слідства паспорт, ключі і брелоки. Ми почали розбиратися, де взялися паспорт і ключі. У протоколах вилучення їх немає, а тут зразу знайшлися. Крім того, на них могли бути відбитки, а їх повернули, не відправили на експертизу.
На першому поверсі знайшли візок, кросівки, штани, пов'язку, шприц і бинти. Протокол підписали одні поняті, а на експертизу відправили інших. До матеріалів додали фото цих доказів. У протоколі сказано, що кросівки чорно-сірі, а на фото – чорні з червоними вставками, штани без пошкоджень, а на фото – сірі, вивернуті та политі якоюсь бурою речовиною.
Є довідка, де під час огляду трупа йому дали номер 0929 з датою за два тижні до вбивства. Є експертиза за відбитками пальців на візку – зроблена вона за два місяці до цього.
Готові судитися далі за власну честь?
– У Європейському суді наш позов залишається. Стоїть питання про моральну та матеріальну компенсацію. Але ми розуміємо, що країні важко і від держави вимагати якихось благ – неправильно. Спробуємо з нардепами і адвокатами протягти закон, щоб усі, хто ухвалював незаконні рішення, відповідали особисто і щоб вони відшкодовували всі витрати, а не платники податків.
Що з вашою квартирою?
– Перебуває під арештом виконавчої служби. Коли отримаємо на руки документи про реабілітацію, тоді знімемо з неї арешт через суд. Єдина проблема – наші речі. Їх вивезли і знищили.
У вашій справі була червона смужка. Що це означає?
– Щоразу, коли везуть на суд, вас супроводжує картка затриманого. Одного дня побачив її – а там червона смужка намальована впоперек. Питаю: що це таке? Кажуть: знак "можливий суїцид". З'ясувалося, її поставили ще у ізоляторі тимчасового утримання, де я пробув майже місяць. Туди до мене підсаджували якихось темних осіб. Вони розказували: у тебе така важка стаття, я на твоєму місці повісився б чи вскрився (на тюремному жаргоні "порізав вени". – "Країна"). І давай розповідати, як правильно вскриватися. Ще й каже: я не хочу, щоб ти тут камеру заляпав, покажу, як акуратно все зробити.
Щодня камеру перетрушують. Ув'язнених виводять у наручниках, усі речі перевертають. Одного дня я знайшов під своєю подушкою лезо для бритви. Викинув. Наступного дня знову виявив таке.
Хотіли, щоб ви наклали на себе руки?
– Так. Потім перевели до прес-хати, де сидять кримінальники. Там свої правила. Неправильно поставив склянку – влаштують скандал і пошлють тебе "за парашу".
Прислали мені передачу. І один із таких з'їв весь мій хліб. Коли в мене не було хліба, я взяв його шматок зі столу. Він тут же підскакує: це пайка, це святе, чого ти взяв мій хліб? Я йому: почекай, ти мій з'їв. До нього не доходило. Слово за слово – він почав мене душити. Ледве відбився.
Розкажіть про судово-психіатричну експертизу?
– Коли приходиш, вони зразу бачать – ти нормальний чи ні. Це називається "п'ятихвилинка". Прокурор через суд добився, що написали, ніби я маю манію переслідування. Через це мене у "Павлівці" тримали місяць. Раз прокидаюся вночі, а співкамерник мало по стінах не бігає – плює на землю та витирає, плює і витирає. Потім відкручує воду – виливає на підлогу і все миє. Знову і знову – години 2. Здоровенний чолов'яга, молодий. Я зірвався, гаркнув на нього. І він, як слухняна вівця, ліг і заснув.
Людину доводять до божевілля. Мене відправили до наркомана. Він у ломці добу бігав туди-сюди камерою. І не можеш нічого сказати, бо на тебе кидатиметься. Є агенти. Якось мене один кличе: Діма, навіщо ти суддю вбив? Хоча я йому перед цим розказав, що не вбивав, і він про це у пресі читав. Потім знову підходить, обіймає: ну, зізнайся – ти ж його вбив?
Які умови мали в Лук'янівському слідчому ізоляторі?
– Мене ізолювали в секторі максимального рівня безпеки. На дверях були шість замків, два засуви й електронний замок. Камера – 2 на 3 метри, стіни металеві, покриті грибком. На прогулянку виводили четверо контролерів у масках і з собакою. Щодня все шмонали. Умивальник вмурований у стіну так, що вмитися не можна. Раз на тиждень водили у душ.
Умови у Новгороді-Сіверському для довічників мали би бути кращі.
– Так, там був відносний порядок. Камери на одного, двох чи трьох. Спілкуватися могли хіба зі співкамерниками. Мій був родом із Сум, просидів 20 років, екстрадований з Росії. Його звинуватили у вбивстві жінки. А він нібито був останній, хто її бачив.
Знайшли з ним спільну мову?
– Зустрів мене насторожено. Дуже любить порядок, у нього кожна річ на своєму місці. Постійно розказував про це. Щодня мив підлогу. Коли мене возили на касацію, заявив, що хоче сидіти тільки з Павліченком. Після звільнення залишив йому телевізор. За ґратами він став набожний, по годині на день молився.
З наглядачами проблем не виникало. Вони тільки стежили, щоб я не порушував режиму. Жодного разу не було підстав з ними сперечатися.
Якою була тюремна ієрархія?
– Вона є, коли сидите в загальній камері. Там є "общак", коли частину передачі кладеш у спільний казан. Далі він розподіляється на "больничку", ПЖ (пожиттєвий строк – "Країна") чи тих, хто особливо потребує. Цих правил не обійти.
Звички нові з'явилися за ґратами?
– Намагався більше спати. Бо спілкуватися там дуже важко, а сон у тюрмі – то святе. Ніхто не має права будити. Тюрма – це держава зі своїми правилами і законами. Якщо їх знаєш, проблем не буде. Мені рік знадобився, щоб навчитися правильно розмовляти. Постійно маринували по камерах на дві-три людини, і важко було зрозуміти закони.
Чи достатньо дотримуватися правил? Можна новачкові завоювати авторитет силою?
– Сила не допоможе. Заснеш – накинуть ковдру і вб'ють.
Офіціантка ставить перед Дмитром заварник із зеленим чаєм. Вмикає за його спиною плазмовий телевізор. Показують російського президента Володимира Путіна. Павліченко просить вимкнути звук і всипає в чашку кілька ложок цукру.
– У тюрмі на кожного виділяють 37 гривень на харчування щодня. Насправді витрачають гривень 4. Тому ту баланду їсти не можна. Особливо в СІЗО. У Новгороді-Сіверському з харчуванням було інакше. Усе ледь не стерильне на кухні, всі у білих халатах і штанях, постійно перевіряє санепідемстанція. На сніданок давали шматок хліба власної випічки, дві чайні ложки цукру, кашу. На обід – борщ, розсольник або суп, кашу, салат. На вечерю – варену картоплю, кільку в томаті чи смажену рибу – бичків, як правило. М'ясо інколи клали в кашу.
А святкове меню?
– На Великдень приходять священики. Приносять цукерки, яйця, пасочки.
Були обмеження щодо кількості передач?
– Зараз такого немає.
Чому деякі продукти заборонені, як-от молоко?
– Не знаю. Це у СІЗО. У Новгороді-Сіверському можна було за свої гроші замовляти з магазину молоко, кефір.
Що ви там робили?
– Спав і читав: філософію, усього Віктора Суворова, двічі перечитав "Шантарам" (роман австралійця Ґреґорі Робертса про кримінальний світ індійського Мумбая у 1980-х. – "Країна").
На виробництві працювали?
– Запропонували шити рукавички. Але я сказав, що маю багато роботи. Постійно писав позови, які треба осмислити, не раз переробити.
Який найважчий момент довелося пережити за ґратами?
– Коли до сина підсадили провокатора. Якось у нього в камері почалася дискусія, де Сергій сказав, що всі багатства України повинні належати народу, а не олігархам. Провокатор почав розкачувати це у протилежний бік і закінчив так: то ти вважаєш, що Україна має належати тільки українцям? А ти знаєш, скільки в Україні євреїв, вірмен? І почалася бійня.
Сергієві було важко?
– Так. У Диканівській колонії порізав собі шию лезом. Там охорону здійснюють чомусь не працівники міліції, а засуджені. Розказав потім, що його викликали в туалет, почали бити. Аби перестали, зробив собі рану на шиї. Я дізнався про це по телевізору. За сина дуже переживав, за себе – ні. Усі знали, що пербуваю тут незаконно. Співкамерники ставилися з повагою, робили поблажки.
Чи ваш син змінився за цей час?
– Дуже. Став нестриманіший. Коли мене не розуміє, починає емоційно реагувати. Він був серед хлопців, молодих чоловіків. Щоб не з'їли, виявляв агресію. Мине час, і він прийде до тями. Сергій найбільше переживав, що його змусили звести наклеп на себе і, передусім, на мене. Страшенно вибачався переді мною. Я сказав: "Ти, навпаки, врятував нас. Бо якби цього не сказав, тебе покалічили б, а мене – вбили. А оскільки ми обидва живі, то доведемо свою невинність". Він після цього заспокоївся.
Як його змусили написати зізнання?
– Він мені не захотів розповідати. Але я спілкувався з багатьма тими, з кого вибивали свідчення. Одному кидали на ноги електричний дріт і поливали його водою. Вдягали протигаз і в отвір пускали дим, доки людина непритомніла. Зачиняли у металевій шафі, де не можна сісти, а тільки навприсядки бути. Так тримали 6 годин. Ще й пускали туди дим. Одному зв'язали за спиною руки і ноги, підвісили до лома, який поклали на два стільці. Висів, доки зомлів і пішла кров. Його кинули на підлогу. Трохи прийшов до тями. До кімнати ввійшла дівчина у міліцейській формі, переступила через нього, взяла документи і вийшла. Одного у Шевченківському райвідділі так били, що вискочив із вікна третього поверху і зламав ноги.
Важко звикаєте до нормального життя?
– Таке враження, що сиджу в кінозалі й дивлюся фільм. Серце досі стискається. І не від радості. Коли мені дали вирок, батько не витримав і помер. Увесь світ був у сірих тонах. А тут раптом звільняють. Одначе коли вийшов, на обличчі не було усмішки. Тим більше знав, скільки людей загинули, щоб ми опинилися на волі.
Що робитимете?
– Допомагатиму незаконно засудженим. Хочу переконати депутатів, що треба цілком змінити тюремну систему. Проводити реабілітацію людей, які виходять на свободу озлоблені, принижені, без грошей і можливості працевлаштуватися. Беруться за старе. Держава повинна дати їм мінімальну пенсію на їжу, доки не зможуть самі заробляти. Більшість із них – агресивні. Але коли побачать, що суспільство за них уболіває, не піднімуть на людину руку. Один співкамерник постійно на мене кидався. Йому дали довічне за вбивство дружини. Він шахтар, пив. Я йому почав давати книжки. Він став питати, де на карті світу Україна, де – Чорне море. Говорив: "Діма, я ніколи книжок не читав. Зараз мені цікаво стало". І його агресія кудись зникла.
У Франції 80 мільйонів населення і 500 – довічно ув'язнених. В Україні – п'ять тисяч. "Бинтують" просто так. У нас незаконно засуджених від 200 до 300 тисяч.
Як дружина усе пережила?
– Дуже тяжко. Коли Наташа почула вирок, у неї сталась істерика. Я на неї подивився, всміхнувся і кажу: "Ти ж бачиш, що коїться. Ми все одно вийдемо". Трохи заспокоїлася. Удруге розпереживалася, коли мене відправили на повторну судово-психіатричну експертизу в "Павлівку".
Боявся, аби у неї дах не поїхав, коли з нашої квартири забрали все – доки вона була у відпустці. У класі молодшого Вані про це дізналися – скидалися, приносили речі. Зараз заспокоїлася.
За чим домашнім найбільше сумували?
– Хотілося смаженої картоплі. Під Новий рік – шампанського і сала з прослойкою, просмаленого соломою. Завжди таке купую на ці свята.
Дмитро Павліченко спускається з дивана і взувається. Повільно виходить, накульгуючи. Руки тримає за спиною.
У вас із в'язниці така звичка?
– Не встиг відвикнути. Найгірше, що тепер важко пересуватися. Там майже не ходив, сьогодні побігав день, і ноги страшенно болять.
На вулиці починає накрапати дощ.
– Значить, скоро весна, – Дмитро дивиться у небо, подає на прощання руку і йде через дорогу до свого будинку.
Справа Павліченків
8 квітня 2010 року суддя Шевченківського районного суду Києва Сергій Зубков ухвалив рішення за позовом нідерландської компанії Gooioord B. V. про виселення з квартири на вул. Богдана Хмельницького родини Павліченків та знесення прибудови, яку вони зробили.
21 березня 2011-го близько шостої вечора суддю Зубкова вбили у його будинку в ліфті на сьомому поверсі.
6 січня позаторік почався судовий процес над підозрюваними Дмитром та Сергієм Павліченками.
5 червня 2012 року головний свідок – ліфтер будинку, де жив Зубков, Олексій Наумець сказав: "Павліченки не схожі на справжніх убивць". Хоча раніше упізнав підозрюваних. Звинувачення не підтвердили інші четверо свідків.
25 листопада 2012-го близько п'яти тисяч киян вийшли на мітинг на підтримку Павліченків. Протести прокотилися всією Україною. Найактивніші були футбольні вболівальники – Сергій був учасник руху ультрас київського "Динамо".
2 жовтня позаторік Голосіївський районний суд дав Дмитрові Павліченку довічне ув'язнення, Сергієві – 13 років.
Із Лук'янівського СІЗО батька перевели до в'язниці для довічників у Новгороді-Сіверському на Чернігівщині. Сина – до Диканівської виправної колонії в Харкові.
Грудень 2012 року – в інтернеті з'явилося зізнання Сергія Павліченка. На відео він розказує, як із батьком убивав суддю. Говорить, записати таке його змусили.
24 лютого 2014-го Верховна Рада звільнила батька і сина Павліченків і оголосила їх політв'язнями.
13 
1
Коментарі