Для мене міліціонер – це переодягнений гопник

5

Фото: фото: Павло Бішко

Євромайдан підтримали українські студенти за кордоном – організували акції в містах навчання. Вони розказують, де бачать своє майбутнє після отримання диплома – в Україні чи в Європі

Дарина БАГАЧУК, 26 років, Відень, Австрія

Від 2012-го вивчає дизайн одягу і моду в університеті міста Лінц у спів­праці з віденським Інститутом моди Хетцендорф. Закінчила Київський національний університет технологій і дизайну за спеціальністю "графічний дизайн". Народилася в Казахстані в сім'ї лікарів. До України переїхала 1991-го. Для останньої колекції одягу створила дерев'яний капелюх. ­Захоплюється економними подорожами. Сім років тому з подругою об'їздили дев'ять країн за 14 днів. На двох витратили 700 євро

– Тут дають живі знання. Викладачі – практики-професіонали. Це дозволить якісно організувати власну справу в Україні. Вдома мені легше розпочати її завдяки знайомим, друзям – серед фотографів, ілюстраторів, менеджерів, конструкторів. Є контакти потрібних виробників.

З другого боку, Австрія так просто не відпускає. Тут є програми з підтримки молодих підприємців, безкоштовна професійна освіта. Якщо країна це робить, то зацікавлена, щоб після навчання підприємець працював і сплачував податки в Австрії.

Поняття "бідний студент" немає. Людина до 24 років отримує державні "дитячі гроші"

Дизайнеру одягу потрібно їздити на покази, виставки, шукати матеріали, доставляти готовий продукт. В Україні доведеться щоразу бігти в посольство, мати проблеми з ввозом-вивозом матеріалів і товару. Якщо не матимемо кордонів з Європою, усі бізнеси полегшено зітхнуть. Конкуренція зросте, але вона стимулює розвиток.

Європа приваблива демократичним настроєм – без кордонів та ­ієрархічної дистанції "студент – професор".

Поняття "бідний студент" в Австрії немає. Є фінансові програми від держави, університетів, земель. Окрім того, людина до 24 років отримує державні "дитячі гроші".

Не в дивину зустріти сантехніка-панка або розтатуйованого веселого поліцая. Люди насолоджуються обраною роботою й отримують за неї хорошу платню.

Я бувала в багатьох європейських країнах. В Австрії здивувало, що люди не дуже відкриті. Але що далі на південь, то комунікабельніші. Якщо хочеться емоційного спілкування – можна нічним потягом за 20 євро гайнути до Італії.

Зрозуміла: на відстані всі стають патріотами. В Австрії без зупину розповідаю про Україну. Двоє знайомих уже пакують валізи їхати до нас.

Георгій ЛЯПКАЛО, 22 роки, Берген, Норвегія

Киянин. Народився у німецькому Потсдамі у сім'ї військовослужбовця. Навчається у Києво-Могилянській академії на фінансиста. Хоче стати науковцем. До університету міста Берген поїхав на півроку в рамках співпраці Києво-Могилянської академії та норвезького уряду. До України повернеться 16 грудня. Одразу хоче відвідати передріздвяний Львів

Більшість, хто сюди зі мною приїхали, хочуть повертатися в Україну й займатися наукою. Я теж не маю в найближчих планах затримуватися в Норвегії чи працевлаштовуватися. Однак знайомі, які планують залишатися, кажуть: проблеми при працевлаштуванні – віза і те, що надають перевагу "своїм". Неможливо знайти місце без знання норвезької мови.

Одна місцева знайома з гордістю говорила про сина, який вивчився на перукаря. Батьки пишатимуться, якщо дитина працюватиме навіть вантажником. Крім того, великої різниці між престижною і непрестижною професією немає – зарплати приблизно однакові. Молодь не переживає – ким я стану, коли виросту. Вивчають те, до чого лежить серце. Немає очевидної тенденції, як у нас, коли всі йдуть на юристів чи економістів.

В Україні багато сил забирає побут

Ми, за рівнем знань, знаходимося на одному щаблі з норвезькими студентами. Але в Україні багато сил забирає побут. Він заважає заглибитися у навчальний процес. Скажімо, тут живу в кімнаті гуртожитку сам, маю власну кухню і ванну. А в Україні – нас у кімнаті мешкають четверо і вирішують питання: чия це полиця? А книжка чия?

Наталія ПУСТОВІТ, 25 років, Берлін, Німеччина

Народилася в Києві. Навчалася в Польщі та Швеції. Знає англійську, німецьку та китайську мови. Другий місяць навчається за магістерською програмою з культурного менеджменту Вільного університету Берліна. Вперше потрапила до Німеччини 2009-го: жила в тамтешній родині, допомагала доглядати за двома дітьми й вивчала мову. Закінчила Києво-­Могилянську академію, пластунка

– Після отримання диплома планую з'їздити на півроку чи рік до Китаю, щоб покращити рівень мови. Китайську вивчала у школі. Хочу налагоджувати зв'язки між Україною та культурними організаціями інших держав, популяризувати програми з українського туризму.

Наші студенти самі себе забезпечують або розраховують на допомогу батьків. Німці отримують від держави 650 євро на місяць, якщо доведуть, що батьки не мають достатньо коштів оплачувати навчання. Ці гроші повертають, коли після вузу знайдуть роботу. Віддають не повну суму, а 50–75 відсотків. Прожитковий мінімум у Німеччині – 800 євро. Допомоги вистачає на проїзд, харчування, житло. Часто підпрацьовують по півдня – офіціантами, гардеробниками, контролерами в кінотеатрах. Отримують не менше 400 євро. Коли розповідаю, що в Україні студенти другого-третього курсів, буває, трудяться повний день, не розуміють такого.

Німці не бачать особливого позитиву в розширенні Євросоюзу

Німці не бачать особливого позитиву в розширенні ЄС. Бояться, що сядемо на шию, як тільки вступимо туди.

Нам доведеться звикати до європейського стилю життя й порядку. Наприклад, Німеччина – дуже екологічно орієнтована. Мені одразу пояснили: до сортування сміття треба ставитися серйозно. Якщо скло викинеш у папір, отримаєш штраф.

На Євромайдан у Берліні реагували позитивно – розпитували, усміхалися й ішли далі. Великого здивування теж не виказували.

Любомир БРЕГМАН, 23 роки, Прага, Чехія

Львів'янин. У Київському національному економічному університеті отримав фах бакалавра з фінансів. Закінчив магістратуру Карлового університету в Празі, зараз навчається там у аспірантурі. Любить лижі й велосипед. У січні цього року разом зі знайомими програмістами створили у Львові компанію Optigra. Вона розробляє програмне забезпечення для американського інвестиційного банку, створює мобільні програми

– В Україні серед студентів було модно говорити: поїдемо набратися європейського досвіду. Я обрав Чехію, бо тут є економічний університет світового рівня й кілька приятелів. Крім того – атмосфера, у якій би хотілося навчатися і жити.

У мене не стоїть питання: чи повертаюся після навчання в Україну? Я постійно між двома країнами. Приїжджаю до Львова деколи тричі на місяць. Після відкриття там ІТ-компанії, буваю вдома частіше.

Хочу на серйозному рівні досліджувати економіку. Та чи потрібні хороші спеціалісти в країні, де можна просто вкрасти? Білорусь економічно розвиненіша за Грузію. Але я би краще жив у Грузії. Бо мені потрібна країна, де є чим дихати. У Китаї маю друзів-українців. Питаю: "По всьому світі є євромайдани. Чому ви не зробите?" Відповідають: "Бо нас одразу депортують".

Чесність має стати основним принципом серед людей

Перед євромайданом у Празі 28 листопада ми пішли реєструвати акцію. Нам усміхнулися, подякували за реєстрацію. Пообіцяли, що охоронятиме міліція, аби не було провокацій. А в Україні мені неприємно підійти до міліціонера і запитати щось елементарне. Для мене це – переодягнений гопник.

Серед усіх іноземців, що тут живуть, у нас і у в'єтнамців – найгірший імідж. Треба пояснювати: так, я українець, але це не означає, що вечорами мию посуд у ресторані. Потрібно доводити, що українська мова – не російська. Це трохи вбиває. Також кожні півроку-рік стояти в довжелезних чергах і просити: дайте, будь ласка, візу, бо мені потрібно вчитися. Хочеться почуватися вільно. Якщо треба поїхати до Лондона, то зробити це, коли зручно, а не за три місяці збирати документи.

Щоб стати Європою, слід провести люстрацію судів. Спростити податкову систему і повністю оновити міліцію. А чесність має стати основним принципом серед людей.

Павло КОМАРНИЦЬКИЙ, 20 років, Мадрид, Іспанія

Народився в місті Городенка на Івано-Франківщині. До Мадрида переїхав 11 років тому після смерті батька. Мати була в Іспанії на заробітках. У вільний час займається боксом і ходить з дівчиною в кіно. Любить документальні фільми про війну та історичні. Улюблена книжка "Робінзон Крузо". Майже щоліта їздить до України

– Міг би взяти іспанське громадянство, але не хочу цього робити принципово. Я – українець. Якщо в найближчі років п'ять в Україні буде покращення, повернуся. Мама теж планує вертатися. В Івано-Франківську є квартира. Здаємо її в оренду.

Вчуся в інституті на технолога. Навчання безкоштовне. Коли вступав, заплатив 1 євро 12 центів за медичну страховку. Ще – 400 євро, коли подавав документи. Ця плата є офіційною. Запровадили з цього року через фінансову кризу в країні.

Не думаю, що технологи в Україні потрібні. Але й в Іспанії влаштуватися буде складно. Зараз Німеччина зацікавлена в іспанських технологах, тому пробуватиму попрацювати там.

Іспанці, порівняно з українцями, байдужіші до роботи. Наші заробіток шукають уже після школи. А тут можуть і до 30 років сидіти в батьків на шиї.

В останні роки, через кризу й безробіття, ситуація стала важчою. Раніше зарплата була 1,5–2 тисячі євро. Тепер навіть за тисячу роботу знайти складно. Тому багато наших повернулися назад.

Іспанців шокувало, що ми не боїмося

Про Україну знають мало: "Шевченко – футболіст, брати Клички – боксери". Правда, з початком Євромайдану знайомі цікавляться: що у вас там твориться? Їх шокувало, що ми не боїмося "Беркута". Іспанці теж виходять протестувати. Наприклад, довго стояли, коли банки забирали кредитне житло. Але як бачили бус із полі­цією в шоломах, одразу тікали.

На Євромайдан у Мадриді я виходив двічі: в неділю, 24 листопада, і в четвер. Перший раз мітинг був незаконний, тому поліція нас розігнала. У четвер мали дозвіл. Прийшли зо 200 людей. Були навіть іспанці.

×