"Поблизу мене розірвалась міна 120 калібру"

Пішов до військкомату, купив медичну довідку за 2800 грн. Мав проблеми із здоров'ям, тому міг офіційно не попасти на фронт. І вже 19 вересня 2014-го поїхав воювати у складі 3 батальйону вищезгаданої бригади на Луганський напрямок .

Ми приїхали до дитячого табору, що в селі Штормове на Луганщині. Поряд зі мною були класні хлопці, які пройшли пекло боїв за Луганський аеропорт. Нам зразу видали артилерійські установки "НОНА" і гармати "Д-30". Одна з гармат "Маруся" - механічна і ручка наведення в ній була зламана. З неї було небезпечно стріляти - якщо не встиг за 4 хвилини втекти, тобі приходила відповідь від окупантів.

Коли підписував документи у штабі, там було багато хлопців із першої хвилі мобілізації. Вони воювали саме під Луганським аеропортом. І вони не хотіли більше служити, говорили, що у вогонь не хочуть іти. Мене це не насторожувало.

Просто було відчуття, яке гнало вперед. А там я познайомився з чудовими побратимами. Ми ніколи не сумували, навіть якщо їхали в лютий мороз у кузові некритого автомобіля.

Виїхали у напрямку Станиці Луганської, відпрацювали по російським позиціям. Швидко зібрались і почали повертатись на свої позиції. Раптом перша "коробка" зупинилась. Ми подумали, що вони ідіоти, як тут можна зупинятись, коли зараз може прилетіти "відповідь" від окупантів. Порівнялись із ними і побачили, що наші хлопці сидять в машині з піднятими руками. Дивимось вперед, а на них наводиться ЗУ-21-2.

Виявилось, що виїжджаючи на завдання, ми оминули наш блокпост і заїхали до "сірої зони" між своїми і чужими. Відповідно, наші хлопці, побачивши 2 автомобілі, подумали, що це росіяни. Координації тоді, як такої, не було, все вирішувалось у телефонному режимі. Радіозв'язок був відкритий для всіх. Ми слухали, що розказують росіяни, вони чули нас. Добре, що все закінчилось нормально.

Пам'ятаю операцію зі знищення 2 колон російської техніки з людьми і паливно-мастильними матеріалами. Вони пересувались у напрямку Щастя.

Була ніч, кругом все світилось від вогнів, як на Манхетені у Нью-Йорку. Ми, як вгатили, все вибухнуло, у небі сяйво. За даними розвідки, у колонах знаходилось до 50 машин. Уявіть, скільки там було живої сили?

Інша мета - наші хлопці її під командуванням "Царя" знищили повністю. А ще одну понадкушували. На жаль, успіх був затьмарений наступного дня загибеллю бійця з позивним "Тато".

Наступної нічі ми не спали, було тривожно чогось. То наші бійці з третьої лінії оборони заплутаються у своїх розтяжках, то зайці в полі підірвуться. Близько третьої ночі нам дали наказ відпрацювати 2 цілі. Росіяни почали активно наступати і підвозили боєкомплект. Зробивши роботу, ми відступили. А за 40 хвилин поступила команда, щоб повністю відійти із займаних позицій. Бо зараз розпочнеться артилерійська відповідь росіян. Ми від'їхали, а на наше місце заступили Самохідні артилерійські установки.

За 2 дні до того неподалік наших позицій у районі водонапірної станції крутився якийсь чоловік. То з'являвся, то зникав. Ми з побратимом "Малюком" доповідали про це, але командування проігнорувало.

При відході львівські десантники йшли першими і натрапили на радіокерований фугас. Пролунав вибух, постраждало 3 бійців. "Тато" прийняв весь удар на себе.

Ні, першим був "Бендер" на 31 блокпості. А взагалі більше 10 друзів десантників втратив. У 2014-15-х ніхто не знав, що буде за 15 хвилин. Хлопці тоді говорили: "Навіщо знайомитись і запускати його історію собі до серця"? Дуже образливо, коли ти познайомився з людиною, а наступного дня її вбили.

19 грудня у день святого Миколая ми сиділи компанією в 15 осіб. На Буковині у таке свято обов'язково мають бути вареники з картоплею, капустою. Хлопці кажуть, та звідки їм тут взятись? Я дочекався першої ночі та кажу до свого побратима "Джека": "Пішли!".

Зона бойових дій на нашій ділянці фронту була дуже небезпечною. Неподалік наших позицій стояв інший батальйон. 4 хлопці звідти вирішили сходити до села, щоб купити горілки. Наступного дня їх знайшли мертвими. Смерть від ножових поранень. Російські диверсійні групи тут працювали чітко.

Тому ходити в такі походи було страшно, але нам хотілось вареників і це почуття пересилило страх. Проте "Джек" не захотів іти і я взяв Артура, позивний "Малюк". Він із Чернівецької області.

Ми подолали майже 15 кілометрів по селах Луганщини, де паркани з лози, хата надвоє тріскає, але супутникова тарілка там є. Тягнуть російські канали і горілка на столі стоїть. І більше їм нічого не потрібно. Вдалося знайти сім'ю, яка впустила нас до хати. Господар із вусами, як у козака, розказав, що його донька вчиться у Львові, син у Києві живе.

Ми прийшли не як мародери, а дали господарям пакунок згущеного молока і тушонки. Вони поділились: борошном, яйцями, молоком, капустою, картоплею та літром самогону. Алкоголь пізніше віддали одному таксисту, який завжди нас виручав.

Наступного дня ми зліпили більше 500 вареників. І нагодували 3 батальйон 80 бригади, 83 розвідроту та технічний батальйон 53 бригади. Ось такий Миколай прийшов до нас.

Приходила невідомість. Ти не думав про наступний рік, а тільки чи залишишся живий у бою. Бувало, працюєш уночі, росіяни вловлюють наші позиції та у відповідь гатять із артилерії 152 калібру. Снаряди розриваються за 20 метрів і ти реально чуєш, як плаче земля, стогне, тремтить. Особливо дивно спостерігати за тим місцем, з якого вели стрільби. Ти ледве встигаєш від'їхати на автомобілі, як туди починають прилітати російські снаряди. І після них на 15 метрів вгору піднімається чорний сніг.

Хто знає, що таке артилерійська дуель, той мене зрозуміє. Тут моментами потрібно встигнути прилягти. Знайти якусь ямку, де миша зерно ховає, тоді можеш залишитись живим. І не потрібно соромитись лягати зайвий раз. Навіть, якщо твої побратими цього не зробили і починають сміятись із тебе. Я багатьох знаю таких, які сміялися востаннє.

Були такі, які ходили до туалету прямо під себе. Це реалії війни, справжньої війни. Якщо вам малюють війну яскравою та хороброю, то ці люди не знають, як воно зариватись у землю руками.

Поблизу мене розірвалась міна 120 калібру. Отримав важку контузію, довго не міг прийти до тями. Розум повністю відключився, гаряча біль. Пізніше, вже на військово- лікарській комісії в Києві, дізнався, що у мене перелом 5 поперечного хребця, черепно-мозкова кіста правої скроневої ділянки, довічна приглухуватість, слабкий зір. Особливо неприємно зараз, коли бачиш спалахи світла.

Мене направили до Київського військового госпіталю. Проте там був недовго. Не вважав себе таким, який потребує довгого лікування. Бачив поряд із собою хлопців без ніг, рук.

Запам'ятався розвідник. Він повернувся з полону і в його тілі було більше 30 дірок від ножа, сухожилля перерізані. До госпіталю приїхала його мама. Хлопець прийшов до тями, відкрив очі, заплакав і помер.

У той момент мені довелося спілкуватися з хлопцями, які повернулись з полону російського – кастрованими. Так росіяни знущались із українських бійців.

До 2016-го на війні часто приховували реальну кількість жертв серед українських бійців. Особливо, якщо це були офіційно незареєстровані воїни. Вони проходили, як статистика тільки у поліцейських докладах. Мовляв, приїхав незаконно до так званого АТО і випадково загинув. Хоча ці хлопці виконували завдання для країни.

На фронті завуальовувалась кількість офіційних жертв і за його межами теж. Зараз немає такої кількості вбитих, тому щось приховувати немає потреби.