З початку російсько-української війни Gazeta.ua і журнал "Країна" опублікували десятки інтерв'ю з учасниками бойових дій - військовими, медиками, волонтерами. Сьогодні пропонуємо згадати історії п'яти захисників і захисниць України.
Ігор "Сумрак" ГОРДІЙЧУК, 48 років, Герой України, генерал‑майор Збройних сил
Автор: Сергій СТАРОСТЕНКО
Ігор Гордійчук із 1990-х пройшов шлях від командира взводу до заступника командира танкового полку. З травня до грудня 2010-го служив у складі міжнародного контингенту в Афганістані. Після повернення став першим заступником начальника Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. У квітні 2014 року призначили в Головний командний центр Міноборони. Служив начальником центру оперативного керівництва. Позивний ”Сумрак” отримав, коли обійняв посаду помічника начальника розвідки зі спецоперацій. Захищав Іловайськ. Після бою за Савур-Могилу лікарі два місяці боролися за його життя. На початку лютого 2016‑го з паралічем половини тіла потрапив до реабілітологів. Поступово повернув рухливість. З квітня 2016-го - начальника Київського військового ліцею імені Івана Богуна
Про 2014 рік згадує:
- Як почалися події в Криму, я і ще декілька осіб одразу подали рапорти: хоч на півострів, хоч у Херсон, на перешийок. Нашу оперативну групу зібрали, завантажили в літак і доставили до Чугуєва. Потім на гвинтокрилі добралися до Ізюма, де створювали перший штаб АТО. Одним із формувальників його був нині покійний генерал-полковник Геннадій Воробйов. Свого часу відмовився виводити військових на придушення Майдану. Я працював заступником начальника в Головному командному центрі. Треба було зберегти частини, які залишилися в Криму. Ставили їм завдання вийти з півострова. Скількох могли – врятували. На жаль, багатьох – ні. Треба було швидко сформувати нові частини, відновити боєздатність старих. Дати суспільству надію.
Якби Путін міг, то захопив би Київ. Ми його зупинили. За деякими показниками окріпли в десятки, сотні разів.
На початку війни армія була в жахливому стані. Найгірше – деморалізована. Усі роки незалежності її розвалювали. На папері все було: особовий склад, офіцери, техніка. Прилітаємо, а там – нікого. Багато командирів не хотіли воювати.
Найбільший мій подвиг – що вижив
Про Савур-Могилу лікарі заборонили говорити. Багато чого не пам'ятаю. Немає принципової різниці між нею, Слов'янськом, Краматорськом, Донецьким аеропортом або Дебальцевим. Хіба, Савур-Могила – на кордоні. З російського боку нас постійно обстрілювали. Ми одразу бачили, що це – армія. З цієї висоти видно на 40–50 кілометрів. Стоїть знак – державний кордон. Ми фотографували їх, надсилали командуванню звіти. Був злий, що не дозволяли "отвєтку" давати. Казали: "Зараз розберемося". Зі мною були кілька артилеристів. Питання – у швидкій протидії. Щойно обстріляли, треба одразу відповісти. За 10–15 хвилин – уже не треба.
Леонід Чепа народився в місті Марганець Дніпропетровської області. 19-річним пішов працювати на шахту з видобутку марганцевого концентрату, був машиністом конвеєра. В армії служив у 17-й танковій бригаді на посаді командира танка. Повернувся на шахту. У березні 2015-го з мобілізацією потрапив у 501-й батальйон морської піхоти. Воював на приморському напрямку. У квітні 2016-го демобілізувався, а в серпні повернувся служити за контрактом. Після війни хоче купити пару макетів автоматів і зробити гурток з військової підготовки. Мріє про горіховий сад
Про втрати:
- 10 березня 2017-го загинув Віталій Дзидза. У мене на очах розірвало. Міняв його на посту. Прийшов, покурили, каже: "Зараз піду поїм, потім покопаємо трохи". Весна, земля м'яка вже. Саня "Болгарин" із нами був. Вони копають, а я стою на посту. Здійнявся вітер, виходу міни ми не почули, тільки шум підльоту. Снаряд влучив у дерево, під яким вони стояли. Саню контузило, але цілий. А Віталіка прошило уламками розміром із пачку цигарок.
Андріана Сусак народилася в Косові Івано-Франківської області. Двоюрідний дід – бабин брат по материній лінії – воював в Українській повстанській армії. Його вбили в рідному селі, а всю родину вивезли в Сибір на 20 років. Закінчила Київський лінгвістичний університет. За спеціальністю – перекладач з англійської. Працювала бренд-менеджером у фармацевтичній компанії. Учасниця Революції гідності. 9 травня 2014-го добровольцем поїхала на фронт. Півтора року воювала на Донбасі у штурмовій групі ”Чорні” батальйону ”Айдар”. За військовим квитком – начальник майстерні з пошиву та ремонту речового майна. Створює національне об’єднання жінок, які брали участь у війні. Знялася в документальному фільмі ”Невидимий батальйон”. Нагороджена орденом ”Народний Герой України”.
Про найтяжчі бої:
- Психологічно найважчим був бій за Лутугине (місто поблизу Луганська. Українські військові встановили контроль над ним 7 липня 2014 року. – Країна). Тоді загинули 12 досвідчених чоловіків, а я не зробила жодного пострілу. Операцію спланували так, що ми йшли попереду – за кілометр від них. Це був цвіт "Айдару".
Фізично найважчий мій бій – за Хрящувате (операція з оточення Луганська, тривала 7–26 серпня 2014-го. – Країна). Билися з російськими кадровими військовими 13 днів. Нас зайшло близько 100 чоловік, а повернулися 40. Мали багато поранених. Палили шини, аби йшов чорний дим і ворог не міг точно стріляти.
Померти голим – найбільший страх на війні
Про військові будні:
- Якось не було чого їсти. Раптом налякане звуками мінометів вискочило порося. "Прапор" зловив його. За кілька годин мали шашлик.
Хлопці нанесли води в баклагах із розбитого басейну, щоб помитися. Зняла одяг і почула звуки мінометів. Померти голим – найбільший страх на війні. Вдягаюся й тікаю – мокрою головою в пісок. Наступні 13 днів мала "вареники" на голові.
Якось зайшла в дерев'яний туалет. Підводжу голову, а в цей час кулі пробивають дошки на рівні людського зросту. Тікала повзком. Думала: як добре, що я – дівчина і невисока.
Олександр "Слов'ян" ВДОВИЧЕНКО, 39 років, полковник:
Автор: Анатолій ГАЕВСЬКИЙ
Олександр Вдовиченко народився в селі Скраглівка Бердичівського району на Житомирщині. Закінчив Харківський інститут танкових військ. Служив у 72-й окремій механізованій бригаді, нині – імені Чорних запорожців. На фронт потрапив у квітні 2014-го. За півтора року очолив перший механізований батальйон 72-ї бригади. З жовтня 2016-го його підрозділ обороняв Авдіївську промзону, на той час найважчу ділянку фронту. Із квітня 2019-го– начальник штабу 28-ї окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу. Із вересня командує 72-гою бригадаю. Відзначений орденами Богдана Хмельницького ІІІ і ІІ ступенів. Написав книгу спогадів “72. Записки комбата”
- Кажуть, у будь-якому суспільстві люди діляться на "яструбів" і "голубів". Перші переживають за перемогу, другі – за мир. Це – природно. Я двічі підіймав людей у бій і вів їх не з окопу, а з командного пункту. Легко наступати, якщо тебе це не стосується. Коли ти у вогнищі бою, все виглядає інакше. 2014-го в Києві кричали, що ми візьмемо Москву, а я лежав під згорілим БМП на кордоні з РФ і думав: "Йоперний театр, аби до вечора дожити".
У Києві кричали, що ми візьмемо Москву, а я лежав під згорілим БМП на кордоні з РФ і думав: "Йоперний театр, аби до вечора дожити"
Мрію поїхати на Зеленопілля, налити пацанам, які там загинули, і викурити цигарку, де була знищена збірна колона 72-ї, 79-ї бригад і командний пункт 24-ї бригади. Заїхати в Авдіївку до пацанів, де зроблять музей війни і поставлять пам'ятники загиблим. На пункті пропуску "Ізварине" помахати рукою Росії і сказати: "Добре, що ви звідси пішли", а на "Донбас-Арені" написати "Ср*ка новоросії".
Руслан Шпакович народився в селі Курилівка Хмільницького району на Вінниччині. Закінчив Ніжинський педагогічний університет за спеціальністю ”географія й біологія”. Професійно займався стрільбою. Член юніорської збірної СРСР, майстер спорту міжнародного класу. 1994-го поїхав до Німеччини, влаштувався в логістичну компанію. За 10 років повернувся в Україну, працював у компаніях Avis, Sony. 2015 року мобілізований. Служив у 8-му окремому полку спеціального призначення. Від 2016-го – інструктор зі снайпінгу у фонді допомоги армії ”Повернись живим”
- Спецназівці про роботу мало розповідають. І це правильно. Розказати є що, але можна буде пізніше. Ставлення до служби професійне: завдання має бути виконане. Ця робота непомітна. Як у девізі: тихо прийшли – тихо пішли.
Епічних боїв у мене не було. На виходах мені важко на фоні загону молодших у кращій фізичній формі. Моє завдання – стрільба на великі дистанції. Це я вмію. Можу вразити ціль на кілометр, півтора і навіть два – з відповідної зброї і якщо дозволить погода.
Перед першими завданнями думав, як це переживатиму. Але вийшло, як в анекдоті: "Що відчуваєте під час бойових завдань?" – запитують снайпера. – "Віддачу".
Зараз ви читаєте новину «"Мрію на "Донбас-Арені" написати "Ср*ка новоросії": історії п'яти захисників України».
Вас також можуть зацікавити свіжі новини
України та світу на Gazeta.ua
4 
25817
Коментарі