"Зайшов до АТБ і відразу з-поміж мурашника бабусь вихопив поглядом знайому зсутулену постать" - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Сансанич" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Арсенія Трояна.

Автор народився в с. Плоске, Великобурлуцького району, Харківщина в родині педагогів.У 2011-му закінчив харківський ВНЗ імені В. Н. Каразіна на спеціальність українська мова та література. Працював вчителем англійської мови, продавцем-консультантом у магазині "Мегаспорт", редактором літературного журналу.
З осені 2014-го – волонтер, допомагає прикордонникам на заставах "Плетенівка" та "Чугунівка" споруджувати бліндажі та окопи.
Бере активну участь у літературному житті Харкова. Пише вірші й прозу.

Повний текст:

Лютий 2013-го плавно добігав середини, стояли такі сильні морози, що губи на вулиці німіли і треба було побути кілька хвилин в теплі, щоб мати змогу хоча б щось сказати. Скло в громадському транспорті ставало суцільно матовим, а яйця на морозі дзвеніли так, що заглушали дзвони харківського Свято-Благовіщенського кафедрального собору (це той, що ніби вафельними трубочками вкритий). Яскраво світило сонце, а я зайшов в АТБ і відразу з-поміж мурашника бабусь і смердючих бомжів вихопив поглядом знайому, як завжди зсутулену, постать. Так, це був Сан Санич, мій однокурсник. Ми не бачились кілька років, та, мабуть, років три, Сан Санич кинув навчання курсі на третьому і десь пропав.

Прикол полягав у тому, що з того часу він зовсім не змінився: неголений, зсутулений, та сама куртка і сповнені вселенського смутку очі, які зараз сканували полицю з чаєм. У руках він тримав дві пачки "Мівіни" зі смаком курки (типи "Мівіни" я можу визначити за кілька кілометрів) і печиво "Марія" за три дев'яносто дев'ять.
Нарешті Сан Санич мене помітив.
— Привіт, — сказав він і важко зітхнув.
— Привіт, — сказав я і шмигнув носом. — Як справи?
Сан Санич відказав, що "гаразд", але судячи з "Мівіни" та печива "Марія", справи в нього складались доволі кепсько. Людина, у котрої все "гаразд", не купуватиме "Мівіну" і печиво "Марія". А ще він зі своїми депресивно-стрьомними очима та густою бородою скидався на радикального ісламіста.

— Що ти, працюєш десь? — запитав він, чомусь ховаючи очі.
— Аааа… — протягнув я. — Втретє за рік вигнали.
— Справді? — перепитав Сан Санич, глипнув на мене - і в його очах смуток змінився ледь помітною радістю. — А шо ж таке?
— Складно десь влаштуватись, — сказав я. — Українська мова і мій красивий диплом нікому не потрібні, як і вміння підкреслювати підпункти в конспекті фломастерами. Усі хочуть людину з досвідом, щоб обожнювала працювати до восьмої вечора і могла писати тексти англійською, як женщіна-кошка…
Сан Санич сказав "ясно" і повернувся у свій задумливо-депресивний стан. Ми якийсь час побродили по АТБ, я купив на останні гроші також "Мівіну" (зі смаком м'яса) та сирок мертвонно-блідого кольору. Сан Санич запросив до себе додому, щоправда, відразу сказав, що в нього безлад, він завжди так говорить, бо дуже культурний і вихований. Жив він аж на Холодній Горі, я не любив цей район, бо там депресивно і колись в мене там гопнули телефон, але пристав на пропозицію, скасувавши у своєму щільному графіку безробітного другу прогулянку.

На хаті Сан Санича ми зсипали всю "Мівіну" у величезну миску (навіть не миску, а тазик), кинули всі спеції і залили, мабуть, галоном окропу. Потім Сан Санич, чухаючи потилицю та зітхаючи, дістав з холодильника всі свої припаси: один з половиною банан, банку з кількома квашеними томатами, майонез і шматок чогось, вкритого льодом і поліетиленом. "Це залишки курки, бабуся ще перед Новим Роком купила, — сказав Сан Санич, тримаючи ту зальодовану субстанцію на витягнутих руках, так, неначе це була вибухівка. — Можемо потім розіграти і відсмажити. Тобто засмажити. Типу на десерт. От". Я був не проти.
Після того, як з "Мівіною" та всім іншим було покінчено, виявилось, що ми, зокрема я, нажерлись від пуза, тому до курки справа не дійшла, чому Сан Санич був неймовірно радий. Ми пішли до компа: Сан Санич увімкнув його і відразу відкрив ВК, а я розвалився на дивані і почав діставати великого білого кота, який відразу мене розкусив, тримався на безпечній відстані і зиркав пекельним поглядом диявольських очей.

— Ну шо там, бачив когось із наших? — запитав Сан Санич, не відриваючись від монітора.
— Та бачив, — гикаючи, відповів я. — Лавріна.
— Справді? І шо він там?
— Та нічо.
— Ясно. А дівчат бачив?
— Ага. Горпину.
— І шо?
— Заміж вийшла.
— А Хівря?
— Розвелась.
— Мммм… Ну а Параша?
— У Параші теж все добре.
— Ясно.

Раптом Сан Санич припинив клацати мишкою, підвівся, став біля вікна і, дивлячись в нього, заговорив чітко і впевнено:
— Знаєш, я оце живу і відчуваю себе скрізь зайвим. Є якесь переконання, що я чогось не знаю, щось пропустив, що я взагалі скрізь чужий. От ти говориш про наших. Вони — молодці. Хто сім'ю завів, хто розвівся. Нормальне життя. А для мене все це таке далеке… Хоча мені скоро 25. Старим стану.
— Та да, — відповів я ліниво. — Ну я тобі скажу, дівчата зараз взагалі рано вискакують заміж.
— Еееех… — емоційно махнув рукою Сан Санич, не відриваючи погляду від вікна. — Я тут недавно Ярополка бачив. Пам'ятаєш, він навчався в першій групі? Ну це той, якого в бібліотеці подарунковим виданням "Слова о полку Ігоревім" пришибло, і він став пришибленим?

— Аааа, так-так, — згадав я. — Це той, що на парах кричав і часник зранку їв.
— Так-так, — закивав головою Сан Санич. — Я його недавно бачив. Нормальний, у нього п'ятеро дітей, хоча він всього на рік від мене старший.
— Так, виходить, у нього був секас? — навіщось запитав я.
— Ну так, по-моєму, це логічно, — кинув Сан Санич. — Щоправда, він досі фанатіє від всієї цієї давньоукраїнської давнини, говорить тією мовою зі старослов'янізмами та аористами.
— Чим? — не зрозумів я.
— А біс його зна! — вигукнув Сан Санич. — Я теж не все зрозумів, що він мені говорив, але з контексту ніби випливало, що в нього буде шоста дитина.
— Капєц, — зітхнув я.
— Та да, — зітхнув Сан Санич. — Так я до чого: в Універі людина здавалась пришибленою, а ми нормальними, а насправді це ми — пришиблені… Я ось роботу ніяк не можу знайти. Усі хочуть людину з досвідом, щоб обожнювала працювати до восьмої вечори і могла писати тексти англійською, як женщіна-кошка… Хоча я пробувався тільки на двірника і прибиральника, але і там фігня якась.

Я зітхнув.
Ми тусувались у Сан Санича годину, а може і більше, гомоніли про різну жизу і не дійшли до жодних висновків. Я лежав на дивані, Сан Санич або говорив про те, що ми зайві, або мовчки сумував біля монітора. Потім, коли почалась обідня пора, я згадав про скасовану другу прогулянку - запропонував погуляти, однак у Сан Санича була краща ідея. Він зганяв у кладовку і дістав звідти старі, але ще тривкі радянські санки. Мені ця ідея сподобалась, тим більше, неподалік будинку мого ісламістськоподібного однокурсника була крутезна гірка, з підйомником і, мабуть, кілометром швидкісного спуску. Вийшовши з під'їзду, ми попрямували до гірки, поперемінно катаючи один одного на санках.

Спочатку Сан Санич віз мене, потім я його. Санки спочатку йшли важко, але коли розганялись, я лише біг попереду, втікаючи від смертоносних лиж і радісного улюлюкання мого однокурсника, пробігаючи повз здивованих школярів та байдужих тіток з великим торбами. На самій гірці провели години три — катались, стрибали, спускались і піднімались, летіли на шаленій швидкості і плелись, немов черепахи, стишуючи хід санок ногами. Спробували різні типи їзди: від традиційної сидячи до понтовитих на животі та без ніг, у результаті чого я добряче бемкнувся сракою, коли санки, розігнавшись, злетіли з пагорбка. Йшли додому стомлені і радісні, я, правда, трохи шкандибав.
— А знаєш, не все так погано, — сказав Сан Санич уже майже в темряві. — У нас ще купа часу. Ми ще можемо все змінити. Завтра почну бігати і засяду за вивчення англійської.
— А я б на санках ще покатався, — сказав, кривлячись від болю в дупі. — Тільки не раніше суботи.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×