Прима-балерина Київської опери Катерина Кухар разом з чоловіком прем'єром Олександром Стояновим танцюють на кращих балетних сценах світу - від Парижа до Шанхая. Їхній дует лондонський балетний критик Меггі Фойєр називає найкрасивішою танцювальною парою Європи. Про балетне мистецтво в Україні і світі ми поспілкувалися з Катериною.

Чим відрізняється українська балетна школа від зарубіжних?

Я бачила багато різних шкіл — і французьку, і американську. У Штатах сильна школа Джорджа Баланчіна. У них цікава своєрідна техніка, яка відрізняється від нашої. Різниця в положенні рук, у витягнутих ліктях, у кистях. Але що потім ми почули від тамтешніх глядачів вдячність за те, що ми показали їм: танець може бути саме таким. Ми відрізняємося від усієї Європи своїм темпераментом, емоційністю. Ми не сприймаємо танець тільки як відточену техніку і чіткі потрапляння в музику. Ми на сцені проживаємо свої партії. В Європі та Америці я часто бачу безликий танець.

Хоча в Європі потрясаючий модерн. Ми, на жаль, у плані модерну дуже від них відстаємо. Але завжди, коли нас запрошують на гастролі, від України просять саме класику. Знають, що ми в цьому сильні.

У вас були нагоди працювати за кордоном?

Ще під час навчання в училищі запрошували стажуватися у Швейцарії. Моя педагог через мій юний вік вирішила, що мені буде краще вдома, у рідних стінах, під її пильним наглядом, і не відпустила. По закінченню училища запрошували в Мадрид у королівський балет. Олександра кликали в Пітер – у Маріїнський театр. Потім – у Большой. А він саме почав до мене залицятися. Відмовився від пропозиції, бо хотів бути зі мною.

Керівництво Київської опери, мабуть, не заохочує такі запрошення?

Ми одна з небагатьох труп, артисти якої можуть гастролювати по всьому світу. Нас відпускають. У тій же Іспанії, до прикладу, артистів не відпускають на особисті гастролі. Звичайно, там інші зарплати й інші умови, але й робота з ранку до ночі.

Цього року ви брали участь у складі журі у Французькій балетній академії. Ви кажете, що французька балетна школа доволі закрита. Це перший випадок після Сержа Лифаря, коли французи допустили всередину своєї кухні зарубіжного фахівця. Як це відбулося?

Ми познайомилися з одним з керівників цієї французької школи на міжнародному конкурсі в Сеулі, де працювали разом десять днів у складі журі. Відчули, що маємо спільне розуміння і відчуття конкурсантів. Він мене і запросив до Франції.

Я була єдиним зарубіжним представником в журі. Французькі прими, звісно, намагалися створити дружню атмосферу, але я відчувала себе чужинцем, якого допустили в святая святих.

Багато танцівниць усі свої активні роки протанцьовують у кордебалеті. Вочевидь, майбутні прими там затримуються не довго?

Прима-балерина Маріїнського театру Юлія Махаліна, до того як стати примою, працювала в кордебалеті сім років. У нас таке не сильно практикують. Зазвичай якщо дирекція бачить, що людина талановита, намагається давати їй дорогу. Але раніше це було так — щоб заслужити навіть треті і другі партії, людина повинна була пройти певну школу. Звичайно, сім років — це дуже довго. За такий час багато дівчат втрачають віру в себе. Спочатку людина горить, чогось хоче, а потім проходить, рік, два, три, чотири, і опускає руки. Мириться зі своїм невисоким місцем у цій соціальній драбині, і просто робить свою роботу, але вже без горіння.

А буває, приходить інший художній керівник, і бах! — заграла та зірка, яка до того не грала.

Мені пощастило — Тетяна Таякіна ще з училища бачила в мені перспективи. На випускному держіспиті вона змусила мене зробити 32 фуете підряд. Тоді як у виставі "Лісова пісня" у найскладнішій партії балерини їх 26.

×