Ексклюзиви
Вівторок, 02 січня 2018 19:00

"Тут красиво старіють, похвалились місцеві, а я не повірив" - фіналіст "Новели по-українськи"

"Тут красиво старіють, похвалились місцеві, а я не повірив" - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Недільний тато" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Михайла Мишкала.

Повний текст:

Сьогодні не просто день, сьогодні його день народження, мого батька. Я приготував пляшку особливого віскі і чай, велику коробку білого чаю. Підписав красиву вітальну листівку. Ще вчора склав всі подарунки в машину. Батько полюбляє витримане солодове віскі, хоча в його віці і з його серцем, це ризиковано. Він вірить, що компенсує це вживанням елітного чаю. Треба ще встигнути і обов'язково заїхати за сином, привітати діда разом. Син захотів би, звичайно, залишитись вдома, за комп'ютером, але час від часу його потрібно відривати від монітора, витягуючи з віртуального світу в офлайн. Як на зло вся Городоцька забита машинами, знову ремонт дороги. Пробую звернути і проїхати бічними вулицями, ніби проскакую світлофор, але раптово зупиняється трамвай і я не встигаю …скрегіт металу, удар, прокидаюсь, ламаючи сон.

Всього цього ніколи не буде. Коли мої батьки розлучились мені було п'ять років і моя мама вигадала для мене красиву легенду. Я більше не бачитиму свого батька вдома, оскільки "твій тато поїхав далеко, дуже далеко, тепер він живе в Канаді".

Сказати, що я був ображений, розчарований і роздратований - означає не сказати нічого. Я почувався зрадженим, ним. Так ним. Він навіть не сказав "до побачення". Він не сказав нічого. Взяв і зник. Нічого не пояснивши. Мені.

Ми, батько і син, ніколи не ходили в похід, не ставили намет і не розпалювали разом багаття. Ми просто не встигли. Я досі не знаю, як це робити, мене ніхто не навчив, я ніколи не пробував смак печеної на вогні картоплі і чаю з лісових ягід і трав, зібраних власними руками.
Вигляд з вікна мого власного офісу - візуальна нудьга. Геометрія кубиків: хмарочоси, дороги, автомобільні розв'язки, цехи і склади, тільки очі закривши, я там, я знову у Львові. Площа Ринок, театральні розміри старого кварталу, світ закапелків, провулків, проходів, піддашшя дахів - все це плетиво простору й часу, світів. Світ балконів з ліпниною, мурів, костелів, церков, синагог. Вірніше руїн. Старих кам'яниць і зашитих в бруківку покручених вулиць, брам, що ведуть у закриті, невідомі і темні двори.


Нас двоє, проходимо парк, заходимо в двір, батько відкриває гараж і тут …починається злива. Травень місяць, гроза, по ринві стікає вода, миє вікна старої, тридцять першої Волги. Не забути той день. Розчинитись у часі, заливши у собі ту хвилю тепла, того наївного щастя, і дивитись на дощ, на старезні трамваї і таких безтурботних людей того справді далекого, ніби казкового, по суті міфічного Львова.

Канада. Вони сказали, що він поїхав в Канаду. "Тато поїхав заробляти гроші". Мені було все рівно куди він поїхав і скільки грошей він приносив додому, мені було п'ять років, у мене було все і я був щасливий. Тато, мама і я. Деколи, на вихідні, ми йшли разом в центр. Академічна, морозиво, тістечка, кава. Потім ляльковий театр, вистава, яка я вже й забув. Троє. Сім'я. Я думаю, це можна назвати сім'єю.


Мама працювала в газеті. Вона йшла по обіді і приходила пізно. Тато відводив мене в дитячий садок, біг на роботу в свою контору - і забирав. Я задавав йому сотню питань. Навіть коли ми з ним просто гуляли, чи йшли в Стрийський парк подивитись на лебедів, каруселі, екзотичні дерева, кущі. Не пам'ятаю, щоб він говорив мені щось особливо розумне, смішне. Він був моїм татом - і цього було достатньо.

Я навмисне казав іншим дітям і виховательці: "це мій тато". Вони приходили з мамами, з бабами, навіть зі старшими сестрами, рідше братами, але не зі своїми татами. Я був один такий з цілої групи. Я почувався якось особливо, можна сказати, я був таким гордим.

Я пустував і не хотів одягатись, а він мовчки стояв біля шафи й чекав, незважаючи на галас, виховательку, інших дітей і їхніх батьків. Потім він сідав на лавку і спокійно вчив мене, як шнурувати черевики, кросівки, вдягати шапку і защіпати ґудзики куртки.

Коли тато подарував мені мій перший велосипед, мама сварилась, що це ще зарано, що я ще малий і мені потрібно три колеса. Він взяв мене на шкільний стадіон, і ми пробували і пробували, я падав. Мені було важко навчитись, йому було важко навчити мене тримати рівновагу, їдучи на двоколісному ровері, але він навчив, він навчив мене грати у футбол, і він вчив зі мною англійські слова з дитячих книжок з розмальовками. Де він діставав їх в ті далекі часи, я і досі не знаю.

Як хочеться часом вернутись в той час, в той парк, просто під дощ, відчути на шкірі дотик води, тих крапель, що капають з неба. І побачити осінь. Зміну пір року і кольорів. Замість білого сонця й неймовірної спеки пустелі більше червоного, жовтого, навіть холодного чорного, зимного. Коли гола земля і тихо падає сніг. Тут не буває снігів, морозу, зими, холодів - тільки дощ, раз - рідко два - за сезон. І кожен день це розплавлене небо і вітер з піском, міражі.
Падає листя, в парку пахне дощем, перехожі ховаються в брами, заходять в двори, відкривають ключами квартири, де повно людей. Ми тільки двоє, батько і син. Мені п'ять, ми йдемо на виставу. Цирк зовсім поруч. Потім буде історичний музей. Академічна, морозиво, тістечка, кава.


Закордон це як міф про загробне життя. Все інше. Вивіски, речі, прапор, гроші і мова. Чужа мова, чужі правила, лиця і поведінка людей, які не читаються – це почне дратувати.
Вижити, влитись у нове життя, розчинитись у людському потоці, стати своїм вже в теперішнім часі. Перші три роки найважче. Кожен день починати з нуля, вчити мову, звичаї, все. Звикати до їжі. Вростати в буття під цим сонцем, працювати й старатись не думати, що десь є зима, осінь, дощ і падає сніг на холодну бруківку в місті дитинства, місті тисячі левів.
Цей вітер, це небо, сонце, місто, країна, стало моїм. Домом, роботою, захистом. Всім. Чужої мови, чужого світу, чужого життя, землі і людей більше немає. Їхнє життя, їхні проблеми, їхні радості стали моїм. Їхні гроші, їхня мова стала моїм. Тільки досі не звик, що чай треба пити холодним з лимоном і м'ятою.

В той день, я пам'ятаю, та і як це можна забути, в той день всі діти вже пішли додому. Всіх забрали. Зі мною такого ще ніколи не було. Я залишився сам, вірніше один з вихователькою. Баба запізнювалась, як виявилось. Баба взяла і привела мене до своєї квартири. Я плакав.

Одного разу мама прийшла додому з незнайомим мені чоловіком. Баба пояснила мені, що це її товариш з роботи. Потім був якийсь іноземець, поляк, "просто друг", і нарешті: "знайомся це Мартін". Вони розписались, здається, зі мною не радились, мені не казали. Баба називала все це ходіння й водіння - "мама пробує влаштувати своє особисте життя".

Раз на місяць тато дзвонив, тоді вони кликали мене до телефону, вони дозволяли мені взяти слухавку і поговорити з ним. Недовго. Я питав його, як там в цій невідомій Канаді? Я всіх розпитував про цю дивну країну, я хотів знати. Він розказував мені, що там холодно, сніг, багато снігу, всілякі кумедні історії про білих ведмедів, лід, зиму, оленів, свою роботу і подарунки. Мені.

Декілька разів він приїжджав. З Канади. В неділю - "ви будете зустрічатись в неділю". Так мама сказала, відпускаючи нас погуляти разом. "Я даю вам дві години". Тато привозив моїй мамі гроші на моє "забезпечення", а мені солодощі і звичайно презенти з Канади. Всі ці зустрічі проходили дуже швидко. Ми не просто гуляли, чи сиділи в кафе і їли морозиво, тістечка, ми йшли в цирк, на лялькову виставу, рідше в музей. Він захотів показати мені все місто, ми піднімались на Високий Замок - і він розказував мені цілі історії про храми, будинки, театри, навіть вокзали, дороги, летовища…. От тільки маленький хлопчик, який повірив в дуже далеку країну, підріс і дізнався, де насправді є реальна Канада. Легенда в ту ж мить застаріла.

Ще раніше мамині родичі і добрі люди, сусіди в дворі, відкрили мені всю правду про розлучення моїх батьків. Починалась вона з того,що мій батько ніколи не був за кордоном. Спочатку тато жив в офісі і спав на підлозі,а закінчувалась тим,що зараз він живе на орендованій квартирі на Науковій.

Коли я запитав їх, бабу і маму, чому вони розлучились, мама не сказала ні слова. Коли я пригрозив, що зараз піду до нього і довідаюсь сам, вона не промовчала і не почала говорити зі мною. Ні, вона зірвалась на вереск, вона кричала на мене, вона кричала, що мій тато був і залишився повним невдахою, а вони з бабою просто хотіли вберегти мене, малу дитину, від брутальної реальності розлучення.



Це холодне й недобре слово розлучення і моя неправильна, криво склеєна юність, раптова дорослість, раннє одруження і нарешті від'їзд. Еміграція. Мене там чекали. Мій друг залишив для мене житло і яку не яку, але все ж таки справжню роботу, ну а далі я сам. Я не перший і не останній. Все буде ОК. Ми будемо разом. Всі троє. Я так думав, я так планував і надіявся. Ми з дружиною, ми двоє, так планували. Ні, не вийшло ОК.

Кожну другу неділю, частіше йому не дозволяють, плюс різниця в часі, ми говоримо з ним. Не довго. У нього багато справ, а це вихідний. Мій син, він так швидко росте. Скайп це не все, ще є соціальні мережі, Фейсбук. Ми можемо з ним сперечатись про все, писати про все, ділитись думками, ідеями, жартами. Всі ці смайлики, лайки, малюнки. Його вразило Євро 2012. Він бачив, як місто ожило, змінилось. Вони, гості, господарі, виклали все у YouTube.

Карнавал футболу і пива, феєрія звуків і барв, розмаїття щасливих і ситих людей. Львів став яскравим і людним, особливо весь центр, історичний квартал. Тільки там на старих фотографіях, в чорно-білому світлі ще можна побачити час забутих вітрин, неіснуючих служб, контор, інституцій, намальованих рукою художника текстів реклами товарів, і послуг для людей, яких більш немає. Не працюють, не виробляють, не шиють, не носять і не продають. Немає кому. Мода змінилась, і люди, які жили тут, в цих будинках, заходили в ці вуличні брами, ці великі двори, під'їзди, відкривали ці двері, купували тут, у серці старого кварталу, на ринку картоплю, м'ясо, зелень, сир, молоко; їх більше немає, вони вже пішли. Їх сцени, театру, не стало. Сьогодні ринок на Площі то лиш море туристів і юних приблуд.

Все гостям, іноземцям, переважно багатим, переважно чужим. Дорогі магазини, пафосні брендові назви, невідоме життя, розкіш товарів іноземними мовами. Тротуарів не видно. Повсюди відкриті кафе, ресторани, кав'ярні. Всі їдять, всі щось п'ють, всі говорять про щось, музиканти на вулиці грають любе, на кожному розі аромати парфумів, жаровні, алкоголю і кави. Львів став як Прага і Краків, де реальне життя поступилося місцем туристичному міфу.


Тоді закрили заводи, роботи не стало і не стало грошей. В магазинах пропало вино, дешеві продукти, халва і березовий сік. Торгували хто чим, продавали своє, часто з дому виносили все, навіть цінне, міняли товар на товар, крутились, виживали як всі, або більшість, знайомих і близьких. Місто стало ворожим, невідомими, чужим. Вулиці, парки, квартали, базари, вокзали, двори - все це зона біди, небезпеки і страху. Падала ніч і всі боялися всіх, навіть бездомні собаки ховались, тікали, щезали.

Пацанами ми пили "рояль", сусіди його чимось розводили, чистим, відразу стакан. Діставали фальшиві "пел–мел", "мальборо", "кемел", йшли на Краківський, там продавали і купували їду. В основному консерви і рибу. Морожену брилами.

Алкоголь, феєрверки, студентське життя, всього цього у мене не буде ніколи. Буде смерть,будуть сльози, буде біль і, звичайно, розлука, страждання й велика надія і велика любов.

Тут красиво старіють, похвалились місцеві, а я не повірив, вірніше не міг. Тато не зміг. Мій тато не зміг постаріти. Помер молодим. Хоча сорок чотири це не зовсім і молодість. В мене вже сивина, а мені тридцять сім. Лікарі в таких випадках завжди кажуть це серце. Батько втратив житло, сім'ю, працю і сина. Всі його спроби примирення, намагання відновити сім'ю, моя мати зустрічала словами "твоя кандидатура навіть не розглядається".

В день його похорону, як в класичному фільмі, литиме дощ з мокрим снігом. Міліція не захоче йти поки лікарі не засвідчать факт смерті, швидка не захоче їхати, якщо не має когось з міліції. Сусідка подзвонить знайомому анестезіологу, який прийде і зробить укол, забальзамує тіло… я, більше нікому, поїду домовлятись на цвинтар.
Їхали довго й далеко, за місто, в старому, убогому, брудному Пазіку. Труна стояла посередині салону, в проході між кріслами. Не дорога, а ями, за вікном пустирі, котловани промислових районів. Там на закутках промислового Львова, в якійсь невеликій, кривій забігайлівці серед чаду дешевої кухні, ми зробили поминки. Тільки близькі, свої, хто залишився, хто не виїхав, або не встиг. Близькі і рідні, небагато людей, мами не було.

Через декілька місяців я емігрую, втечу від біди, бідності, горя - страх буде гнати мене далеко на південь. Я стоятиму серед батькових друзів, і це буде востаннє. Навіть твого внука тату, свого сина, я не зможу побачити майже три роки, і нічого з того сну більше не буде, ніколи.

Ці теперішні діти так швидко ростуть. Він вже все розуміє про дядю, про маму і пише Sunday Daddy мені на імейл. А мені хочеться крикнути: Стоп, синулька, почекай не рости, залиши мені сон, залиши мені ніч, коли перед Оперним гаснуть фонтани. Вернісаж нагадує пляж. Все затихло, вже ніхто не купує нічого. Нікого. На Вірменській весела юрба. Місто Лева відходить до сну неймовірно повільно, нервово. Ще відкриті чисельні кафе, забігайлівки, кнайпи, кав'ярні. Світиться світло, притягує затишком, кличе і манить і просить "зайдіть". Ми гуляємо, ти ще зовсім маленький, в колясці, твоя мама і я. Грає музика, хтось жонглює вогнем, хтось голосне плаче, сміється, чи просто щасливий.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

16 грудня у київській книгарні "Смолоскип" відбулось нагородження переможців конкурсу "Новела по-українськи" від журналу "Країна". Проводиться з 2013 року. Цьогоріч дія твору мала відбуватися в сучасному українському місті. Організатори отримали понад 300 текстів. У фінал пройшли 15 авторів.

Зараз ви читаєте новину «"Тут красиво старіють, похвалились місцеві, а я не повірив" - фіналіст "Новели по-українськи"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 5
Голосування Чи заслуговував Роналду на червону картку?
  • Так, це однозначно вилучення
  • На розсуд арбітра, міг обмежитись жовтою карткою
  • Це взагалі не фол і навіть не жовта картка
Переглянути
Погода